Доєднуйтеся до нашого телеграм-каналу, ми там влаштовуємо холівар на тему "Чи варто жаліти Жона Дзьова") Цвіт хайтану
Йшлося про те, що вчинив сповнений образи Мо Жань у перший день після переродження. Жон Дзьов завинив, змовившись із молодим паном Чан, аби спланувати замах на нього. Але це сталося в минулому житті. Цього разу хлопець не встиг зайти так далеко, тому Мо Жань не мав пояснення крадіжці.
Через це настрою на суперечки у нього також не було.
— Це моя провина, — погодився Мо Жань. — Я поверну тобі все, що взяв.
— І як ти збираєшся це зробити? — спитав Жон Дзьов. — Чи, радше, що мені робити з грошима й земними коштовностями зараз?
Мо Жань не знайшов відповіді.
— Ти можеш повернути мені браслети й перли, але як щодо мого життя?
— Що? — Мо Жань був приголомшений. — Твого життя?
— Саме так, — обличчя Жона Дзьова спохмурніло, схоже, ці спогади йому все ще боліли. — Ти знаєш, як я помер?
Мо Жань промовчав.
Жон Дзьов, певно, довго тримав усе в собі. Варто було припідняти кришку, і кипуча пара потоком вирвалася з-під неї. Лице хлопця спалахнуло від злості й викривилося в жахливу гримасу. Перш ніж Мо Жань устиг вставити хоч слово, Жон Дзьов різко продовжив:
— Той Чан був безжальним. Коли ти відмовився від мене, я втратив будь-яку цінність. Він годував мене побрехеньками, мовляв, я дійсно йому подобаюся, але сім’я проти його зв’язку з брудною повією. Сказав, що нам краще більше не бачитися. А я був сліпим. Думав, що його почуття щирі, що батьки не залишили вибору… Фу! Як я повівся на ці балачки?!
— То дорікай тому Чану, — відповів Мо Жань. — Я тут до чого?
— До чого? — злісно огризнувся Жон Дзьов. — Моїх заощадженьвистачило би, аби викупити свободу, а ти вкрав їх. Я був у відчаї, не хотів залишатися в борделі, але без копійки в кишені не міг звідти піти, тому просто втік. Якби ти мене не пограбував, я би не опинився в такому становищі!
— Ти втік?
— Так. Пішов до нього, — у голосі Жона Дзьова звучала ненависть. — Але цей Чан не відчинив двері, навіть коли по мене прийшли люди з борделю. Усі мої страждання, врешті, були марними. Мене повернули назад, відгамселили до напівсмерті та закрили на замок.
— Але той хлопець Чан сказав, що ти навідував родичів у містечку Кольорових метеликів і загинув, коли зламався бар’єр із примарним царством, — пробурмотів Мо Жань.
— Ха! — на м’якому обличчі Жона Дзьова майнула тінь насмішки. — І як у нього язик повернувся? Родичів? Які в мене можуть бути родичі?
Мо Жань стулив рота.
— Що ти там казав про життя на лезі ножа? Я розкажу тобі, яке воно! — Жон Дзьов розходився дедалі більше, його риси дедалі сильніше спотворювалися. У цей момент він справді був схожим на мстивого привида. — Я розповім, як помер! Ти й усі решта мої дорогі покровителі! Ха-ха… Покровителі!
— Я був замкнений у тому борделі без їжі вічність. Конав у стражданнях. Жодну душу не цікавило, живий я чи мертвий. Минуло багато днів. Я вже майже втратив віру, коли цей Чан з’явився знову. Він плакав і запевняв, що не впустив мене лише тому, що батьки знавісніли. Мовляв, боявся, що слуги його родини заб’ють мене до смерті!
Мо Жань похитав головою. Це було очевидною брехнею.
— Ти ж йому не повірив?
— Навпаки, — бліки світла в очах Жона Дзьова затремтіли. — Я повірив.
Мо Жаню відібрало мову.
— Я повірив, — губи юнака викривилися в гіркій посмішці. – А чому б ні? Сумнів — привілей тих, хто має вибір. А я що? Я лише торговець м’ясом. Якщо не віритиму цим подачкам, як зможу вижити? — Жон Дзьов на мить замовк. — Цей Чан сказав, що дотримає слова й забере мене до себе. Але поки батьки не будуть готові мене прийняти, запропонував поїхати до сусіднього містечка й пожити там якийсь час.
— До містечка Кольорових метеликів?
— Так.
Обличчя Мо Жаня спохмурніло. Він уже знав, до чого веде ця розмова.
— Тож я щасливо спакував свої речі, — продовжив Жон Дзьов. — Їх насправді було небагато, оскільки ти вкрав усе, що я заробив, торгуючи тілом усі ці роки. «Але нічого страшного, адже тепер у мене є молодий пан Чан», — так я тоді подумав. Хех…
Жон Дзьов на мить замовк, скрививши губи в щось схоже на посмішку, а тоді з ненавистю виплюнув його ім’я знову:
— Молодий пан Чан.
— Отже, він обманом заманив тебе в містечко Кольорових метеликів і там убив?
— Ні, — Жон Дзьов зло вишкірився, але в його очах замиготіла печаль. — Не він мене вбив. Це були всі ви. Через те, що ви один за одним відрізали мені дорогу, я мусив ступити на тонкий лід услід за паном Чаном. Це ви мене вбили.
Жон Дзьов глибоко вдихнув.
— Прибувши до містечка, я пішов за тим Чаном у величезний маєток. Він був пустий і холодний, без жодного слуги. Пан Чан пояснив, що не мав часу на облаштування дому й попросив мене відпочити, поки він сходить до крамниці. Тож я залишився й чекав. Трохи згодом він повернувся з якимось чоловіком…
Почувши це, Мо Жань змінився в обличчі.
— Ти бачив його лице?
— Ні, — відповів Жон Дзьов. — Він носив маску й плащ із капюшоном. Я не міг його розгледіти. Але пам’ятаю, як цей Чан упав перед ним навколішки. Навіть я так не лестився до своїх гостей, як він до того чоловіка. Якби лишень панич міг побачити себе зі сторони… Огидно. Пан Чан сказав, що в моєму тілі є залишок духовної сутності дерева, бо я спав із тобою. Мовляв, це гарна пожертва. Щось таке. Я не заклинач і ніколи не хотів ним бути. Не знаю, про що вони говорили.
Проте Мо Жань відчув, як усередині все похололо. Їхня близькість дійсно могла залишити на хлопцеві сліди духовної сутності дерева. Той фальшивий Ґовчень шукав підхожу заміну для Джайсінь Льов, а духовна енергія на тілі Жона Дзьова була би хоч і слабкою, та все ж чистою — те, що потрібно для заклинань.
— Немає сенсу розповідати, що трапилося потім, — від зазвичай привітного обличчя Жона Дзьова віяло крижаним холодом. — Як бачить молодий пан Мо, я помер.
Мо Жань із минулого життя або навіть щойно перероджений у відповідь лише глузливо би пирснув: «Ну, помер і помер. Мені що з того?».
Але теперішній Мо Жань не мав бажання сміятися. Він ненавидів Жона Дзьова. Той був настільки безпринципним, що навіть планував замах на нього в минулому житті. Хоча вони й спали разом, проте ніколи не були відвертими один з одним, тому, почувши щиру сповідь Жона Дзьова, Мо Жань сповнився сотнею змішаних емоцій. Зрештою, він дійшов висновку, що цей клубок уже не розплутати, тому краще просто все відпустити.
— Пробач мене за все, Жоне Дзьове, — зітхнув Мо Жань.
Жодного разу за все життя в Жона Дзьова не просили пробачення. Хлопець оглянув Мо Жаня широко розплющеними очима, ніби не міг його впізнати.
— Навіть так я не розповім, де знаходиться той чоловік із портрету.
— Це не має нічого спільного з малюнком.
Жон Дзьов трохи помовчав, опустивши голову, а тоді раптом спитав:
— Молодий пане Мо, ти знав, що пан Чан змовився зі мною, аби вбити тебе й викрасти твою духовну силу?
— Так.
— Ти… ти знав?
Мо Жань кивнув.
— Знав.
Жон Дзьов остовпіло витріщився на нього, а потім ображено промовив:
— Певно, цей покидьок Чан мене здав? — він підняв палаючий ненавистю погляд. — Якби я знав, що все закінчиться отак, то послухав би його й убив тебе. Отримав би хороше життя замість жалюгідної смерті.
Мо Жань змірив його очима.
— Ти завжди робиш те, що кажуть інші?
— А якщо й так? Усе, чого я хотів — хорошого життя. Я віддавався за гроші, то й що? Хіба це чимось відрізняється від продажу риби чи м’яса? Це просто спосіб заробляти на їжу. Я знаю, що всі ви, паничі, зверхньо на мене дивитеся, але це мало важить. Яка користь від честі й гідності? Я краще матиму смачне м’ясо й пряне вино. Якби твоє вбивство гарантувало мені життя, я зробив би це.
Мо Жань ворухнув губами, бажаючи посперечатися, але потім згадав власні вчинки в минулому житті й зрозумів, що не має чим заперечити.
— Люди вбивають тварин і їдять їхню плоть, аби вижити, — виплюнув Жон Дзьов, — то що не так із убивством людей заради виживання?
Мо Жань зітхнув і пробурмотів:
— Чи є якийсь сенс у такому житті? — питання було адресоване як Жону Дзьову, так і колишньому собі: тому, хто сидів на троні ціле життя назад.
— Я не знаю. Не знаю, у чому сенс, — мляво відповів Жон Дзьов. — Мене продали в бордель у шістнадцять, і моїм першим клієнтом був п’ятдесятилітній заклинач. А ти питаєш мене про сенс життя. Я не маю відповіді. До смерті я хотів грошей. За них я міг би купити свободу і право не блазнювати перед іншими з удаваною посмішкою. Але я так і не звільнився. Усе завдяки вам, скоти.
Багато часу пройшло в тиші.
— Отже, якби в тебе був іще один шанс, ти б доєднався до пана Чана й убив би мене? — нарешті спитав Мо Жань.
— Саме так.
— Гаразд. У такому разі, якби я міг почати все спочатку, я б так само вкрав усі твої гроші, тільки аби тобі насолити.
— Ти!.. — через гнів рум’янець на щоках Жона Дзьова став іще яскравішим. Його тіло тремтіло, поки він намагався зібрати себе докупи. Минула хвилина. Жон Дзьов знав, що втратив самовладання. Він заправив за вухо пасмо волосся, заспокоївся й знову розплився в звичній сором’язливій посмішці. Утім лють досі палала в його очах. — Кажи, що хочеш. У мене свій шлях.
— Сподіваюся, у потойбіччі ти житимеш безтурботно.
Жон Дзьов звузив очі.
— Ще б пак. Мені просто треба постаратися в ліжку, і я навічно буду позбавлений страждань переродження. На відміну від тих дурнів, я все чітко усвідомив, і більш ніж хочу цього.
Губи Мо Жаня вигнулися в легку посмішку.
— Але Жоне Дзьове, ті солдати працюють на Четвертого князя демонів. Житимеш ти чи помреш, підеш чи залишишся — на все його воля.
Жон Дзьов здригнувся. Він насторожено витріщився своїми гарними очима на Мо Жаня.
— Що ти маєш на увазі?
За інших обставин Мо Жань не став би з ним сперечатися. Жон Дзьов, попри поступливу вдачу, у своїй ненависті був невблаганним. Не маючи іншого вибору, Мо Жань угамував почуття й продовжив:
— Ти думаєш, що чоловік на портреті нічим не примітний, але я вважаю, що він чудовий. Зрештою, краса в очах того, хто дивиться. Хто знає, можливо, князю демонів він сподобається?
— Із таким байдужим лицем? Та кому він взагалі може сподобатися?
— Ніколи не знаєш, — відповів Мо Жань. — Якщо князю демонів подобаються ніжні личка, то чому він не обрав тебе?
Жон Дзьов замовк, але його обличчя дещо спохмурніло.
— У нього запальний характер, — тиснув Мо Жань. — Якщо його оберуть, боюся, він переверне все потойбіччя догори дриґом. І коли прийде час карати винних, люди Четвертого князя демонів не уникнуть проблем. Кількох солдат точно повісять. Якщо в’єшся, мов ліана, маєш обирати міцне дерево. Коли стовбур, за який ти щойно зачепився, впаде, втрата опори буде найменшою з твоїх турбот. Цілком імовірно, що разом із його корінням вирвуть і тебе, розтрощивши врешті твою душу.
Бліде лице Жона Дзьова геть сполотніло. Чарівний, але водночас розлючений, він заявив:
— Сумніваюся, що це станеться.
Мо Жань нічого не відповів.
— Гаразд, молодий пане Мо, побиймося об заклад. Я просто не можу бачити, як у тебе справи йдуть краще, ніж у мене.
Кілька митей промайнуло в тиші. Тоді Мо Жань розлютився, його погляд зупинився на Жоні Дзьові.
— Я не закладатимуся з тобою, — промовив він. — Я врятую його. Але якщо ти хочеш погратися, я ставлю на кін своє життя.
Жон Дзьов підняв голову. Його очі спалахнули, а долоня злісно ткнулася Мо Жаню в груди.
— Хто він для тебе? Як довго ви коханці? Довше за нас? Він кращий за мене в ліжку? Знає більше хитрощів чи стогне ніжніше? — юнак зробив паузу й повільно заплющив очі. — Молодий пане Мо, ти не закоханий дурень, що ризикуватиме життям заради іншого. Твоє серце не знає любові. Мене тобі не обдурити.
Щойно Жон Дзьов договорив, Мо Жань боляче вщипнув його за щоку. Його чорні брови насупилися, а в очах запалало полум’я.
— У мене не було серця раніше. Але тепер є.
Жон Дзьов підняв погляд на Мо Жаня й несподівано помітив у цій людині незнайомий вогонь. Молодик навпроти здавався тим самим безтурботним Мо Вейю, але з душею всередині було щось не так.
Жон Дзьов смикнувся, немов обпікся об такого Мо Жаня. Він хотів утекти геть, але чужа рука міцно тримала його на місці.
— Між ним і мною, — продовжив Мо Жань, — віднині все буде пристойно. Я люблю його й поважаю. І не допускаю жодної нечистої думки. Не смій паплюжити його честь.
На цьому він відштовхнув Жона Дзьова. Хлопець ударився об колону й витріщився на людину перед собою, не в змозі повірити своїм очам. Він не помітив нічого дивного у фразі: «віднині все буде пристойно». Якби Жон Дзьов зберіг ясність думок, то неодмінно зрозумів би значення такого формулювання.
Відтепер усе буде пристойно — отже, колись було інакше.
Але Жон Дзьов не вловив суті.
— Він не… не твій..
— Ні, — сказав Мо Жань. — Він мій учитель.
Жон Дзьов мовчав. Він міг розпізнати найтонші почуття, приховані між рядків. Нехай навіть сам Мо Жань цього не усвідомлював, але Жон Дзьов носом чув, що той кохає чоловіка на портреті. Хлопця, який ніколи не отримував щирої любові, ця здогадка сповнила гіркою заздрістю. Отже, існує людина, заради порятунку якої розпусний молодий пан Мо був готовий пройти вогонь і воду, ризикнути життям.
Жон Дзьову раптом стало цікаво: якби він тоді був щирим із Мо Жанем, якби відкрив йому своє серце… У такому разі, чи молодий пан Мо теж показав би справжні почуття?
Він досі був у роздумах, коли Мо Жань знову заговорив холодним жорстоким голосом без жодного натяку на гумор:
— Жоне Дзьове. Я спитаю тебе востаннє. Де він? Якщо ти стверджуватимеш, що не бачив його… Я заклинач, і знаю багато зіль та технік, здатних повпливати на людську свідомість. Віриш чи ні, я готовий ризикнути всім і особисто піти на зустріч із князем демонів.
Жон Дзьов був повністю приголомшений.
— Ти…
— Я достатньо нагрішив у своєму житті, — тихо сказав він, — але тепер хочу виправитися. Проте, якщо ніхто не допоможе мені в цьому, я лишуся тим самим Мо Вейю. Жоне Дзьове, добряче подумай. Я не боюся смерті, не боюся знищення душі. Якщо ти стоятимеш у мене на шляху, я не стримуватимуся.
Жоден із них не промовив ні слова. Юнаки лише дивилися один на одного: рішучість проти образи, непохитність проти незворушності, вогонь проти морозу. Урешті крига в очах Жона Дзьова скресла, мов переможена пожежею в гнітючому погляді Мо Жаня. Заздрість і ненависть Жона Дзьова були глибокими, але одержимість Мо Жаня також не поверхнева. Віч на віч, звичайний хлопець не міг зрівнятися з імператором Тасянь-дзюнем.
Обличчя Жона Дзьова стало настільки попелястим, що навіть ніжні рум’яна не могли приховати його виснаження. Краса, поглинута руїною.
— Чому ти заходиш так далеко?
— Він ставився до мене краще за будь-кого, але я катував його, мов запеклого ворога. Я йому заборгував.
Пройшла довга мить. Урешті-решт, Жон Дзьов прошепотів:
— Я дійсно його не бачив, — побачивши вираз обличчя Мо Жаня, він повільно додав: — я не брешу. Але я знаю, що нових примар тримають у найбільшій залі в східному крилі. Вони замкнені в окремих, схожих на клітки, кімнатках, які патрулюються вартовими. Ти, мабуть, знайдеш його там.
Мо Жань не чекав ні секунди, він розвернувся й помчав у ніч. Жон Дзьов залишився на місці й порожнім поглядом дивився йому вслід. Незнайоме гірке почуття охопило його груди. Не стримавшись, він крикнув у спину віддаленому силуету Мо Жаня:
— Мо Вейю, ти… Ти хочеш виправитися? Без шансів! Ми з тобою обидва просякнуті брудом! Це вже не виправити!
— Мо Вейю! От побачиш, я заживу на славу. Краще складне життя, ніж легка смерть! Навіть якщо мені доведеться продати тіло й душу, навіть якщо моя плоть згниє, я отримаю бажану розкіш! От побачиш! Думаєш, просто втерши рота, можна змити сморід крові, що в’ївся в кістки? Та якби ж! Уперед! Грай у спокуту, а я продовжу блудити. Подивимося, кому з нас буде краще! Мо Вейю!
Він продовжував кричати, допоки силует Мо Жаня не зник, а тоді сів на землю і, закривши обличчя руками, схлипнув:
— Як ти можеш почати все з початку? Чому навіть такий покидьок, як ти, має людину, яка добре до нього ставиться… Чому…
Нотатки авторки:
Знаю, що ви чекаєте на Вчителя. Учитель доєднається завтра, хахаха.
І ще одне… Назву роману перцювали бог знає скільки разів *фейспалм*. До того ж, вона, здається, звучить надто мило? Не пасує тону оповіді?
Тож я хочу почути вашу думку, чи не слід мені змінити назву роману на «Цей Високоповажний став на вірний шлях» або ж просто «Вірний шлях». Будь ласка, вкажіть дорогу нікчемі, не здатній обрати назву. Дякую, вклоняюся…
Ідея для сюжету:
Пік Сишен — кото-кав’ярня, де живуть бенгалець Сюе Мен, регдол Ши Мей і великий білий кіт Учитель. Одного дня господар кав’ярні поселяє у ній дурного песика…
