Учитель в ув’язненні

Хаскі та його Вчитель білий кіт
Перекладачі:

Доєднуйтеся до нашого телеграм-каналу, щоб слідкувати за оновленнями тайтлу! Тицяй сюди!

Найбільший внутрішній двір східної частини маєтку був саме таким, як описав Жон Дзьов. Усього три поверхи, на кожному кімнати розташовувались одна до одної. Хоч це й був найбільший простір у маєтку,  на вигляд він був найбруднішим та найбезладнішим. Біля виходу у внутрішній двір нависало старе дерево, на гілках якого сиділи в незліченній кількості мертві круки. Кожен з них тримав у дзьобі очне яблуко, яке шалено крутилося, оглядаючи околиці на предмет чогось незвичайного.

Дві невеликі групи примарних вартових обходили будівлю, охороняючи «дари» Четвертому князю демонів. Сховавшись за рогом, Мо Жань водночас спостерігав за маршрутами патрулювання привидів і намагався знайти сліпі зони в охороні фортеці. У кожній із цих маленьких, схожих на коробки, кімнат горіло світло. Час від часу він чув плач та зітхання примар усередині. Звуки змішувалися і накладалися на ніч, ніби моторошна пісня з давнього минулого, від якої хапали дрижаки, а волосся ставало дибки. 

У в’язниці було понад триста кімнат, кожну з яких оглядали патрульні не рідше, ніж раз на період, за який могла б охолонути чашка чаю. Звичайно, Мо Жань ніяк не міг знайти Чу Ваньніна за такий короткий відрізок часу. До того ж на кожному поверсі біля сходів стояв озброєний батогом-душогубом вартовий із сигнальним свистком на шиї.

Мо Жань нервово все обмірковував, коли раптом помітив, що до нього наближається незнайомий привид. Він був одягнений у таку саму форму, як інші вартові, а на поясі висів жетон із червоним ієрогліфом на чорному фоні. Мо Жань відповз ще далі в тінь і спостерігав, як чоловік, пройшовши прямо перед ним, зупинився біля підніжжя сходів.

Привид обмінявся кивками з вартовим. Ніч була дуже тиха, і зі своєї схованки Мо Жань легко розчув кожне слово їхньої розмови. 

— Ціґе, ти заміняєш Лао Саня?*

*Ціґе (七哥) – досл. «сьомий брат»; лаосань (老三) – досл. «старий третій/стара трійка»

— Мгм. Ти теж майже закінчив, еге ж?

— Поки чекаю, заміна ще не прийшла. Коли з’явиться, одразу піду відпочивати.

Щойно прибулий привид піднявся сходами, щоб розпочати свою зміну. А той, що був на першому поверсі, знуджено позіхнув і продовжив тримати варту під поривами вітру. Поки Мо Жань підслуховував їхню розмову, йому раптом спала на думку одна ризикована ідея…

Звідкись долинули три сплески: плеск-плеск-плеск. Ворони на гілці двічі стривожено каркнули, тож вартовий на вході різко прокинувся. Він озирнувся навколо й побачив, як крізь тонкий шар туману до нього поступово наближається чийсь розмитий обрис. Коли силует підступив ближче, перед солдатом постав незнайомий юнак. Вартовий напружився.

— Ти хто такий?

— Я прийшов вас замінити.

Над ними пливли червоні хмари, з-поза яких визирнув яскравий місяць, і промінь світла осяяв лице новоприбулого — привабливого примарного вартового. Риси його обличчя були правильними та рівними, а очі й брови – сповнені природної виразності. 

Ким же ще міг бути цей «привид», як не самим Мо Жанем? На ньому був узятий невідомо звідки обладунок примарного солдата, а на пасі висів червоно-чорний жетон. Не бракувало хлопцю й сигнального свистка, від якого відбивалося холодне сріблясте світло.

— Раніше я тебе тут не бачив, — сказав вартовий.

— Я новенький.

Не переконаний, охоронець простягнув руку: 

— Жетон?

Мо Жань відв’язав від пояса жетон і показав вартовому. Обличчя юнака залишалося незворушним, однак усередині його нерви були на межі. На щастя, оглянувши жетон спереду і ззаду, охоронець не помітив нічого дивного. Зрештою, без жодного бажання продовжувати допит, він поплескав Мо Жаня по плечі й сказав: 

— Ну, тоді розраховую на тебе до ранку. Я пішов.

— Щасливо, пане старшино.

Привид гиготнув, радий такому шанобливому зверненню, і помахав рукою:

— Файний хлопець. Ще побачимось.

— А… Пане старшино, чекайте!

— Що таке? — охоронець озирнувся через плече.

Мо Жань усміхнувся і дуже невимушено запитав:

— Серед цих дарів є кілька на прізвище Чу, правда ж?

Охоронець дещо насторожився:

— А чому ти запитуєш?

— З’ясовую для пана Чу із залу Попутного вітру, — відповів Мо Жань. — Виявляється, його далекий родич недавно потрапив сюди, але люди із залу не можуть нікого знайти. От він і цікавився, чи цей Чу не тут.

Як і очікувалося, ім’я Чу Сюня дещо тут важило. Охоронець трохи повагався, а втім, указав на другий поверх.

— У кімнатах нагорі є троє людей, яких звати Чу. Можеш глянути там.

На обличчі Мо Жаня засяяла усмішка. 

— Дуже дякую за пораду, пане старшино.

— Прошу, — пан старшина був круглим дурнем, — не проблема.

Коли це питання було вирішено, вартовий неквапливо пішов геть, мугикаючи якусь пісеньку. Він завернув за ріг, але так і не помітив свого справжнього товариша, що замість роботи зараз лежав у рівчаку, скутий заклинанням зв’язування. З бідного привида зняли весь обладунок, лишивши тільки тонку спідню білизну. Хай як би він не витріщався на свою заміну, колишньому вартовому так добре й ретельно заткнули рота, що він не міг вичавити ні єдиного звуку, тож йому залишалося тільки безпорадно злитися.

Мо Жаня досі непокоїв Жон Дзьов. «Дари», які не вподобав Четвертий князь, знаходились усі разом у бічній залі. Вона охоронялася лише бар’єром, але повз могли проходити патрулі. Враховуючи глибоку ненависть Жона Дзьова, він може закласти Мо Жаня, якщо натрапить на вартових.

Не можна було марнувати часу; ситуація потребувала блискавичних рішень.

Мо Жань почекав, поки група патрульних пройде повз. Коли вони зникли з поля зору, хлопець розвернувся і побіг на другий поверх. Та вартовий нагорі списом заблокував Мо Жаневі шлях.

— Стояти. Кажи, що тут робиш.

— Я новенький на варті першого поверху. 

Вартовий нахмурився. 

— Тоді шуруй його охороняти. Тут ти що забув?

Мо Жань спробував знову скористатися ім’ям Чу Сюня, але цей вартовий не повівся. 

— Це для пана Чу із залу Попутного вітру, ну то й що? — суворо кинув він. — Щойно душа потрапляє в цей палац, вона стає власністю Четвертого князя. Якщо він хоче витягти свого родича, то може узгодити це з князем особисто. Такі питання не до мене!

Мо Жань подумки забуркотів. Цей чоловік був жорсткішим за того, що внизу. Юнак набрався сміливості й спробував іще раз.

— Я не збираюся забирати його сьогодні, але дозвольте хоча б переконатися, що це та людина. 

— Легко. Скажи ім’я і я перевірю. Немає потреби ходити туди.

Мо Жань був не на жарт роздратований. Однак він приглушив лють і промовив: 

— Чу Ваньнін. Його звати Чу Ваньнін.

Солдат уже витяг список для перевірки, але почувши ім’я, одразу ж сховав його.

Мо Жаню раптом стало неспокійно на душі.

— Що таке? У чому проблема?

— У чому проблема? — насмішкувато повторив охоронець. — Ти точно ще не знаєш свого місця, новачку. Четвертий князь заходив сьогодні роздивлятися красунь і вже поклав око на цього безсмертного Чу. Він тут тільки через те, що сім днів після смерті ще не минули, а поки всі три душі покійника не об’єднаються, до четвертого пекла його не забереш. Інакше його б одразу віддали князю демонів. І ти хочеш його забрати? Як думаєш, у чому проблема?

Обличчя Мо Жаня посиніло ще на половині промови. Він довго витріщався на охоронця.

— Четвертий князь поклав на нього око?

— І що?

— Нічого. Тоді не зважайте, вибачте, що потурбував. 

Мо Жань розвернувся і похмуро зробив два кроки вниз сходами. У його руці з’явився Дзяньґвей і, перш ніж охоронець устиг кліпнути, батіг обвив його шию. Одним махом перед очима пронісся багряний спалах. Так звана божественна зброя могла ранити привида — що там, навіть убити божество. Останнім, що побачив цей охоронець, перед тим як без пам’яті звалитись на підлогу, стало багряне вербове листя.

— А ти й справді думаєш, що я не боротимуся за нього з князем демонів?! — вигукнув новоприбулий юнак.

Мо Жань здійняв руки й наклав закляття, щоб зв’язати вартового та запечатати йому рота, а потім відкинув чоловіка вбік. Він поспішив у кінець коридору.  Душі з прізвищем Чу знаходилися в трьох кімнатах.

Хоч Мо Жань і не був упевнений, та власне серце ніби само вказувало шлях. Він навіть не встиг здивуватися цьому особливому відчуттю, як його рука вже штовхала двері. Він зупинився і зазирнув у другу кімнату, трохи відсапуючись від швидкого бігу. 

Мо Жань важко дихав. Прядка чорнильно-чорного волосся впала на очі, але хлопець не звернув на це уваги, лиш зосереджено вдивлявся в кімнату. Все було так, як розповідав Жон Дзьов: маленька камера розміром з клітку для тварин, з безрадісними сірими стінами, що навіювали думки про смерть. Але людина всередині мала такий теплий вигляд, немов язичок полум’я в холодній білій пустці.

Не всі «дари» були зв’язані, чи принаймні Чу Ваньнін не був. Можливо, вартові не наважилися скувати Вчителя, бо його вподобав Четвертий князь. Тож вони навіть постелили йому на підлозі білу шкіру якоїсь тварини. Таку щільну і м’яку, ніби шар свіжого снігу глибокою зимою. 

Чу Ваньнін спав на хутрі. Ззовні сміливий і непохитний, насправді він постійно відчував певний неспокій. Найбільше це було помітно уві сні — він завжди спав згорнувшись, зіщулившись, немов хотів зробити себе меншим. Ніби намагався зберегти тепло або ж боявся зайняти чиєсь місце. У такому вигляді ставало навіть трохи шкода цю тендітну людину.

Ця душа відрізнялася від його людської. Красиве обличчя було чисте від слідів крові, та й одяг інший. Його вбрали в яскраві багряні шовки, кольору вечірнього сонця. Шати вільного крою із широкими рукавами прикрашали розкішні візерунки: на них звивалися дракони, парили в небі фенікси й танцювали золоті метелики. 

Мо Жань кинувся вперед і впав на коліна поруч із Чу Ваньніном. Тремтячими руками він потягнувся до обличчя вчителя.

— Ваньніне…

Він випадково назвав його не Вчителем, а на ім’я, яким кликав в останні дні свого минулого життя. Цей період із морем крові й ненависті закарбувався у самих його кістках. Мо Жань підняв Чу Ваньніна на руки, але той прокинувся не одразу.

Розплющивши очі, Учитель усвідомив, що знаходиться в обіймах Мо Жаня. Він ніколи не бачив подібного стурбованого виразу на юнацькому обличчі. Чу Ваньнін нахмурився й подумав, що це, мабуть, якийсь сон. Тож за секунду позіхнув і знову заплющив очі.

— Учителю! 

Хтось кликав його прямо на вухо. Цього разу вже не «Ваньніном». 

— Учителю! Учителю!

Чу Ваньнін розплющив свої феніксові очі. Хоч вираз його обличчя й залишався незмінним, кінчики пальців зрадливо тремтіли.

Мо Жань схопив Учителя за руку і притиснув його долоню до свого лиця, він то сміявся, то плакав, аж поки красиві риси його обличчя зовсім не втратили попередньої зібраності. 

— Учителю, — стримуючи ридання, він невідривно дивився на Чу Ваньніна й повторював це знову і знову, мов забув усі інші слова.

— Учителю…

Чу Ваньнін нарешті повернувся до тями й зрозумів, що знаходиться в міцних обіймах Мо Жаня. Несвідомо відчуваючи, що це неприйнятно, він звільнився і сів, щоб приструнити учня поглядом.

Якийсь час він мовчки витріщався на хлопця, а потім раптом розлютився.

Перш ніж Мо Жань устиг зреагувати, Чу Ваньнін висмикнув руку і, тильною стороною долоні, вперіщив йому ляпаса.

— Бовдуре! — люто хмурився він. — Як ще й ти примудрився померти?

Мо Жань уже хотів було відкрити рота, щоб усе пояснити, але в туманному світлі місяця побачив, що за всією цією люттю, Чу Ваньнінові очі, прикриті довгими віями, були сповнені скорботи. Вони наче стримували безліч емоцій, немов Учитель не хотів вірити в побачене. Здавалося, та сила, що стримувала безмежне море його сліз, могла розбитися в одну мить. Вилаявшись, він прикусив нижню губу, усім єством намагаючись проковтнути ганебний, принизливий клубок у горлі.

Є люди, які від найменшого порізу ладні всім розповідати про те, як їх тяжко поранено. А є інші — горді настільки, що нікому й ніколи не розкажуть про свій біль. Навіть якщо їхнє горло заллє власна кров, вони оберуть мовчки її проковтнути. Учитель нічого не казав, тож учень нічого й не знав. Але тепер його серце нестерпно боліло. Мо Жаню хотілося обійняти Чу Ваньніна.

Але той відштовхнув його, надривно крикнувши:

— Забирайся.

Чу Ваньнін відвернувся, приховуючи безліч ран під тонким покровом крихкого льоду. 

— Яке нахабство, прийти до мене після того, як помер у такому юному віці.

— Учителю…

— Геть звідси, — Чу Ваньнін відвернувся ще більше. — Ти мені не учень. Юхен не бере в учні бездарне сміття, що помирає в самому розквіті сил.

Помирає в самому розквіті сил… 

Мо Жань почувався пригніченим, але після такої серйозної догани, відчув, як тепло, немов джерельна вода, наповнило його серце. Він підняв руку і ляснув себе по чолу, а тоді прикрив нею очі. Несила стриматися, хлопець розсміявся, і сміх той залишив на язиці кисло-солодкий з гірчинкою присмак.

Легковажне хихотіння розлютило Чу Ваньніна ще більше. Він повернув голову, щоб дорікнути: 

— Чого ти регочеш, ти… — у пориві люті він здійняв руку, щоб знову вдарити Мо Жаня, але той прудко вхопив її.

Юнак неспішно змигнув ніжними очима. Не промовивши жодного слова, він міцно притиснув долоню Чу Ваньніна до власних грудей.

Коментарі

Наразі відгуки до цього розділу відсутні!

Увійти, аби лишити коментар!