Доєднуйтеся до нашого телеграм-каналу, там ми вчимо Мо Жаня рахувати до п'яти! Тицяй сюди!
Ту-дум, ту-дум, ту-дум.
Глибоке розмірене серцебиття.
Чу Ваньнін кліпнув. В очах одночасно промайнули подив, радість, зніяковіння й занепокоєння. Але він не дарма носить титул Старійшини Юхена: холодний і незворушний, винятково стриманий, коли справа стосується збереження власної гідності. Учитель одразу взяв під контроль надмірні емоції, наче це не він щойно розпачливо докоряв Мо Жаневі.
— Що ти тут робиш, якщо не помер? — Чу Ваньнін практично одразу пошкодував про сказане. Очевидно, що Мо Жань прийшов урятувати його. Але Вчитель боявся, що його серце просто вистрибне з грудей, якщо Мо Жань це озвучить. Від хвилювання він навіть забув, що вже помер і більше не має того серця.
Але Мо Жань мовчки на нього витріщався. Здається, він розумів, що Чу Ваньнін зніяковіє, почувши: «Я прийшов сюди за тобою». Юнак замислився, стиснувши вуста й опустивши погляд.
— Учителю, — м’яко запитав він, — здогадайтеся, чому я тут?
Довга пауза.
— Прийшов шукати лиха.
— Коли це Вчитель змінив ім’я на «Лихо»? — вишкірився Мо Жань, — могли б і повідомити.
Чу Ваньнін відсмикнув руку, немов ужалений цією новою ласкою, а тоді зніяковіло огризнувся:
— Нісенітниця! Яке нахабство!
Мо Жань нарешті розкрив секрет: лють Чу Ваньніна — лише маска. Цей чоловік почувається настільки незграбно, що надає перевагу грізній кричущій личині, яка приховує його справжні почуття, не важливо, чи то ніжність і радість, а чи сором і смуток. Що за дурник.
Чу Ваньнін дурник. Чи не виснажливо носити цю маску все життя? Мо Жань також дурник. На те, щоб усе зрозуміти, у нього пішло цілих два життя.
Після цих слів напруга в повітрі послабла. Тепер, коли всі чотири душі Чу Ваньніна було знайдено, його переродження не за горами.
Мо Жань був у піднесеному настрої. Він знову схопив Учителя за руку й затараторив історію про майстра Хвайдзвея та свою подорож у підземний світ, час від часу зупиняючись, аби проковтнути клубок у горлі, перш ніж із червоними очима продовжити розповідь. У його поясненнях найчастіше звучало слово «пробачте».
Чу Ваньнін не знав, що сказати.
Він був добрим до інших, але ніколи не очікував за це відплати. Навпаки, Учитель хвилювався, що люди, приймаючи його допомогу, будуть почуватися незручно. Насправді він боявся запропонувати комусь своє тепле щире серце, бо не хотів, аби ним знехтували й викинули на мороз. Тому, попри відкритість та прямолінійність, свої добрі вчинки Чу Ваньнін завжди приховував.
Він носив маску все життя. Але одного дня людина, яка йому подобалася, простягнула руку й змила з його обличчя намальовану густими фарбами злість. Чу Ваньнін почувався, немов краб, із якого зірвали панцир. Він заціпеніло застиг на місці, не розуміючи, що робити.
Поки Вчитель губився в думках, Мо Жань опустився навколішки, усе ще тримаючи його долоню, наче боявся, що той може раптом зникнути.
На мить безглузда безсоромна думка промайнула в голові Чу Ваньніна. Його учень завжди був нахабним, зухвалим та непередбачуваним. Коли Мо Жань неочікувано схопив його за руку та ось так заговорив, на думку мимоволі спало, що він збирається…
Чу Ваньніна вразило власне припущення, і від того він іще більше спохмурнів. Не впевнений, який вираз варто надати обличчю, Учитель від безвиході повернувся до звичної холодної відстороненості.
Але Мо Жань нічого не зробив. Він продовжував стискати долоню Вчителя, наче давно втрачений і лише зараз віднайдений скарб.
Цю людину в минулому житті він відкинув, як пару зотлілих чобіт.
— Учителю, — залишивши позаду ненависть, Мо Жань стояв перед ним на колінах — щирий, шанобливий, сердечний.
— Я помилявся. Відтепер я йтиму ліворуч, якщо ви скажете ліворуч, і праворуч, якщо скажете праворуч. Я лише хочу, аби Ви були щасливим.
Мо Жаня охопило забагато емоцій одночасно. Юнак посміхнувся, але його очі засяяли від сліз.
— Повертайтеся зі мною, гаразд?
Чу Ваньнін мовчав. Його обличчя було спокійним, мов тиха вода, але серце палало, як полум’яний маяк.
— Учителю, — у м'якому та ніжному голосі Мо Жаня все ще відчувалися нотки юності. Коли він когось ненавидів, вивільняв справжню лють, а коли любив, був ладен вирвати власне серце. Цей хлопець завжди був одержимим і кидався в крайнощі.
— Повертайтеся зі мною. Скажіть, що ви згодні, добре?
Чу Ваньнін не поворухнувся. Опустивши вії, він відсторонено витріщався на Мо Жаня, не знаючи, що й думати.
Мо Жань злякався, що той досі злиться. Незважаючи на смуток у серці, на обличчі юнак зберіг посмішку. Докладаючи всіх зусиль, щоб Учитель не почувався знічено й зайвий раз не дратувався, він легко смикнув його за руку й, немов умовляючи дитину, запропонував:
— Учитель може просто кивнути.
Жодної відповіді.
Тоді, боячись, що він і не кивне, Мо Жань трохи покумекав і додав:
— Я порахую до трьох, добре?
Досі нічого.
— Якщо Вчитель мовчатиме, я вважатиму це за згоду, домовилися? — нервово, але ніжно сказав Мо Жань. Він зробив паузу, а потім повільно порахував: — Один. Два. Три.
Але Чу Ваньнін почувався, як людина, яка забагато часу провела на морозі, — раптом опинившись у теплій воді, він не зігрівся, а відчув біль. Цей чоловік ніколи не був бажаним, тож навіть не усвідомлював, що холод приносить страждання. Утім, зустрівши того, хто дорожить ним й оточує теплом, він ніби нарешті отримав право на біль. Усе тіло ломило, кожен клаптик шкіри тріщав.
Лише тепер йому стало боляче.
Кінчики пальців Чу Ваньніна затремтіли в Мо Жаневих уже липких від поту долонях.
Учитель не зронив ні звуку, тому Мо Жань стривожився ще більше. Хлопець переймався, що той зневірився й уже не хоче повертатися до світу живих. Він не смів і пальцем поворухнути — боявся, що від одного руху Чу Ваньнін залишить його й піде геть. Зберігаючи м’яку посмішку, Мо Жань промовив:
— Я рахував занадто швидко. Ви, мабуть, не були готові. Я порахую ще раз: один, два, три.
Знову тиша.
Мо Жань проковтнув клубок у горлі. Тепер він тремтів. Досі силуючи посмішку, хлопець спитав, немов благаючи:
— Учителю, ви мене чули?
Феніксові очі Чу Ваньніна нарешті трохи прояснилися, але прикутий до обличчя Мо Жаня погляд залишився відстороненим і порожнім.
— Ви, мабуть, не розчули. Я порахую знову… Тепер повільніше. Один, два, три.
Нічого.
— Рахую востаннє… Один, два, три.
— Цей раз дійсно останній. Один, два, три…
Чу Ваньнін байдуже витріщався на юнака, який стояв перед ним на колінах і, як дурник, рахував до трьох знову й знову. Наче повторюючи це, він міг повернути час назад, міг змусити засохле дерево розквітнути, а мертву людину ожити.
Учень перед ним рахував старанно й наполегливо, уперто й незграбно. Наче лічив власні гріхи й усі моменти, коли Вчитель піклувався про нього. Він рахував, доки голос не почав тремтіти, а посмішка не стала нажаханою.
— Учителю, — Мо Жань підвів почервонілі очі. Він кривдив Чу Ваньніна весь час до цієї миті й не хотів плакати перед ним, аби не засмучувати Вчителя ще більше. Тому юнак проковтнув сльози й посміхнувся, а тоді, наче торгуючись, буденним тоном запропонував:
— Я порахую ще раз. Будьте уважні, гаразд?
Чу Ваньніну серце краялося від цих умовлянь. Він перелякано смикнув рукою в спробі звільнитися з Мо Жаневої хватки. Але цього разу учень тримав міцно й нізащо не хотів відпускати. Із собачою відданістю в очах юнак вперто, не кліпаючи, дивився на Вчителя.
— Один, два… — почав він.
Ззовні почулися швидкі кроки в супроводі криків та прокльонів. Чу Ваньнін підвів голову й поглянув на море вогнів, що вирувало внизу, — величезне військо примарних солдатів наближалося прямо до них.
Жон Дзьов знайшов-таки можливість донести на них.
— Туди! Нагору! Нагору!
— Схопити злодюжку!
— Та за кого він себе має?
Здійнявся такий хаос, немов небо з землею помінялися місцями. Примарні тіні зі смолоскипами хвилями неслися до них, аби поглинути їх, знищити, занурити в Безмежне пекло без права на переродження.
Але юнак навіть не обернувся. У цей момент, тримаючи Вчителя за руку, він відчував спокій. Чу Ваньнін не був його коханцем, але Мо Жань любив і поважав його, а той любив Мо Жаня і дбав про нього. Хлопець дивився на Вчителя, і його серце билося рівніше.
— Ти з глузду з’їхав? — зашипів Чу Ваньнін. — Чого ти досі на підлозі?!
Він потягнув Мо Жаня за руку, змусивши його підвестися. У світлі численних смолоскипів очі Вчителя блищали так само, як за життя. Чу Ваньнін насупився та гаркнув:
— Ходімо вже!
Мо Жань виглядав здивованим.
— Ви підете?
Тепер вже Чу Ваньнін дійсно почав дратуватися.
— А куди я подінуся?
Серце Мо Жаня закалатало, він затремтів і заплющив очі. За мить юнак підняв повіки, і на його обличчі засяяла чарівна посмішка, а очі вкрилися вологою й стали схожими на прекрасні, омиті росою квіти. Нарешті Мо Жань міг видихнути й міцно стиснути руку Чу Ваньніна, переплітаючи пальці. Він притулився своїм чолом до Вчителевого й тихо сердечно прошепотів:
— Три.
— Та яке ще три? Поквапся!
Орда привидів підходила дедалі ближче. Мо Жань лише зараз поглянув у той бік і, зойкнувши, зацокотів:
— Учителю, поставте бар’єр, аби стримати їх, поки я не захоплю вас у ловець душ!
— Не можу.
— Що!? — очманів Мо Жань.
Чу Ваньнін зберігав холодний вираз обличчя, але досі почувався ніяково, тому лютував.
— Хіба я застряг би в цій дурній клітці, якби досі мав свої сили?
Мо Жаневі відібрало мову. Добренько. Отже, цій душі не вистачає вдосконалення.
Щоби затягнути душу в ліхтар, потрібно відтворити заклинання, не перериваючись. Це не займе багато часу, але зараз у них точно не вийде те зробити. Мо Жаню залишалося тільки схопити Чу Ваньніна за руку й пуститися навтьоки.
Хоча Чу Ваньнін втратив своє вдосконалення, фізичні навички в нього залишилися. Він легко тримався нарівні з Мо Жанем. Вони поспіхом відступали, переслідувані бурхливим потоком примарних солдатів.
— Куди нам? — запитав Чу Ваньнін, коли вони дісталися брами головної зали.
— Не знаю.
Чу Ваньнін не міг дібрати слів.
Але Мо Жань, не розгубившись, указав на височенні стіни палацу:
— Піднімімося нагору й роззирнімося.
На щастя, Чу Ваньнін добре опанував цінґон і міг видертися на стіни навіть без допомоги духовної енергії. Він граційно злетів на карниз і подивився вниз на рій розлючених привидів, що ревів усе ближче.
— Виклич Дзяньґвей!
Мо Жань зробив, як було наказано. Із помахом його долоні з’явився промінь сяючого багрянцю, який випорснув уперед, наче змія. Зашурхотівши вербовим листям, божественна зброя згорнулася в спіраль біля його ніг.
— Проведи духовну енергію повз Вулі крізь Цючи й збери в точці Шан’ян, а потім удар униз.*
足五里 (zúwǔlǐ), 曲池 (qūchí), 商阳 (shāngyáng) — акупунктурні точки, що знаходяться на внутрішній стороні стегна, біля ліктя та на кінчику вказівного пальця відповідно.
Мо Жань здійняв руку для удару.
Чу Ваньнін раптом щось згадав і додав:
— Не перестарайся з енергією.
Сказане застало Мо Жаня зненацька, коли зупинятися було вже пізно. Щойно юнак змахнув батогом, із нього з гучним «Бум» вирвався потік полум’я, що розітнув натовп мерців, наче ревучий вогнедишний дракон. Шалене пекло промчало коридором, полум’я зрушило самі зірки, а дим піднявся аж за хмари. Десятки солдатів авангарду, разом з найближчими деревами та будівлями, в одну мить згоріли на попіл.
Чу Ваньнін, як і Мо Жань, проковтнув язика.
— Хіба я не казав стримати духовну енергію? — насуплено насварився Чу Ваньнін.
— Коли ви це сказали, я вже… — згадавши, що вирішив бути шанобливим і не сперечатися з Учителем, Мо Жань ображено стулив писка й відповів: — Учитель має рацію.
— Забудь, — змахнув рукавом Чу Ваньнін. — Я дійсно трохи запізно попередив.
Такого Мо Жань не очікував. Тобто щоб Учитель визнав помилку, потрібно лише першим взяти провину на себе? Він блимнув і не зміг стримати сміху.
Чу Ваньнін зиркнув на учня.
— Що смішного? Рушаймо далі.
Нотатки авторки:
Ха-ха, друзі, всім дяки за поради~
Якщо одного дня я відчую бажання змінити назву роману, то, скоріше за все, оберу «Цей Високоповажний став на вірний шлях». Якщо це все таки станеться, не відписуйтеся від мене й не вдавайте, наче мене не знаєте, ха-ха-ха~
