Доєднуйтеся до нашого телеграм-каналу, щоб слідкувати за оновленнями тайтлу! Тицяй сюди!
— Ходім, ходім, — відповів Мо Жань. На обличчі з'явився стурбований вираз: дещо спало йому на думку. — Учителю, я вбив стільки примарних солдатів... Підземний світ навряд чи закриє на це очі.
— Нічого страшного, — сказав Чу Ваньнін. — Ця техніка не розсіює душу супротивника назавжди, лише розколює її на друзки. Ті солдати зберуться докупи за день чи два.
Мо Жань іще раз поглянув на вартових. І справді, уламки душі, немов світлячки, кружляли над тліючими, обвугленими руїнами. Не встиг він надивитись, як Чу Ваньнін смикнув його за руку.
— Тікаймо.
Група розлючених солдатів вибігла з-поза повалених стін, немов стадо диких звірів. Чу Ваньнін та Мо Жань помчали високими дахами, укритими лискучою зеленою черепицею. Продовжуючи тікати, хлопець спитав:
— Учителю, якщо вони від цього не помирають, виходить, ми не надто й ображаємо потойбічний світ. Можливо, мені варто використати більше духовної енергії, щоб відбитися від них?
— А ти спробуй-но ще раз скористатися тією технікою, — холодно відповів Чу Ваньнін.
Мо Жань не зрозумів, що мав на увазі Вчитель, тож все одно зробив по-своєму. На його подив, цього разу батіг видав лише цівку диму. Дзяньґвей мав жахливо зношений вигляд — де й поділася та сила, що ще недавно, здавалося, могла затьмарити сонце й розчавити високі гори.
— Що більше духовної енергії використовуєш, то більше часу необхідно на відновлення, — пояснив Чу Ваньнін: — Забагато — нічим не краще, ніж замало. Зрозумів?
— Так, — Мо Жань зробив павзу. — Учителю. Я щойно дещо пригадав. Ану ж бо, здогадуєтесь?
— Що?
— Я згадав, як у Персикових джерелах, в ілюзії, ви так само вчили мене використовувати вербовий батіг. Ви тоді були дуже маленьким, — Мо Жань вишкірився та простягнув руку долонею вниз. — Отаким, мені навіть до пояса не діставали.
Чу Ваньнін, почувши це, аж перечепився.
— Обережно!
— Пішов геть! — якби Чу Ваньнін був досі живий, у нього б точно почервоніли вуха. — Міряєшся зростом із Ся Сині? — рявкнув він, чи то від гніву, чи від сорому. — Чого ж ти, коли такий дорослий, зі мною не позмагаєшся?
Мо Жань посміявся, але продовжувати не став. Хоч тепер хлопець виріс, і вже не настільки відставав за зростом, як під час їхньої першої поїздки до містечка Метеликів, все ж він був щонайбільше на рівних із Вчителем. Мо Жань крадькома подивився на нього й подумки вирішив, що за кілька років, коли розтягнеться на весь свій майбутній зріст, таки змусить Чу Ваньніна помірятись.
Поки Імператор Тасянь-Дзюнь плів свої інтриги, Юхен нічного неба боровся з вельми заплутаними почуттями. Він розумів, що Мо Жань уже знає, ким насправді був Ся Сині, але тепер, коли учень вирішив усе озвучити, це неминуче зачепило його гордість.
Зрештою... він дивився на Мо Жаня знизу вверх і називав його шиґе.
З плином думок ставало дедалі ніяковіше, аж поки Чу Ваньнін зовсім не розлютився від сорому. Він біг дедалі швидше й майже залишив Мо Жаня позаду.
Учень підозрював, що відбувалося в голові Вчителя, тож біг слідом, тримаючись на пів кроку позаду. Вони втікали від переслідувачів, нічний вітер бив в обличчя, а хлопець не зводив погляду з постаті перед собою. До нього можна було дотягнутися рукою. Червоні одежі Чу Ваньніна нагадували кров, кленове листя, навіть бурштинові хмарки на заході сонця, а вишиті золотом метелики виблискували, немов ось-ось злетять. Мо Жаня раптом охопило терпке та водночас солодке відчуття спокою. У ту мить він був вдячний. Вдячний за те, що може бачити Чу Ваньніна, і за те, що може, як і раніше, бути його учнем. А за кілька років, якщо все закінчиться добре, він з усмішкою схилить голову набік і скаже жартома: «Учень прийшов порівнятися зростом з Учителем. Можете стати навшпиньки».
Його серце сповнилося теплом. Якщо подумати, небеса і справді змилувалися над ним. Не кожному випадала можливість спокути, не кожен мав змогу пробачити й відпустити образи. Учитель мав крижане обличчя та тепле серце, але Мо Жань зрозумів це лише тепер.
Вони відбилися від ще двох хвиль переслідувачів. Головна брама палацу була вже дуже близько.
Озирнувшись, Мо Жань побачив, що вартові залишилися далеко позаду, неспроможні їх наздогнати. Хлопець зітхнув з полегшенням, але не встиг навіть видихнути до кінця, як перед ними щось оглушливо прогриміло.
Серед вогняних блискавиць, просто нізвідки з’явився величезний трон. Його, ставши на коліна, тримали на плечах вісім силачів. На троні ліниво розвалився пухкий чоловік із розпущеним довгим волоссям, загорнутий у білі звірячі шкури. Обабіч нього сиділи красуні: одна масажувала його плечі, а інша годувала вишнями.
Цей тлустий чоловік, хоч і був примарою, та створив собі справжнє тіло за допомогою заклинацьких технік, тож і вишні їв, як живий, а не пропускав крізь себе, лише спробувавши на смак.
Чоловік облизав губи й схопив одну з красунь за підборіддя. Він незграбно поцілував її прекрасне обличчя, перш ніж підвів очі на Чу Ваньніна й Мо Жаня, вишкіривши зуби.
— Невже якийсь нахаба намагається вкрасти в Цього князя його дорогеньку крихітку? Ну, це нікуди не годиться, — провадив він ліниво. — Звідки ж ти такий сміливий, маленький заклиначу?
Чу Ваньнін зблід — усе можна було прочитати на його обличчі. Щоб його назвали «дорогенькою крихіткою», ще й цей збочений шматок привида, ще й прямо перед Мо Жанем... Будь у нього зараз сили, Тяньвень би вже перетворила цього виродка на фарш.
Вираз обличчя Мо Жаня був не набагато кращим. Та він усвідомлював, що з поточним рівнем удосконалення нізащо не зможе захистити Чу Ваньніна, одночасно відбиваючись від князя демонів.
Отож, йому залишалося лише покладатися на дипломатію. Він вийшов уперед і, в жесті поваги, накрив долонею кулак.
— Шановний князю, я сердечно перепрошую за шкоду, завдану вашому палацу, але я забираю цього чоловіка із собою.
— Отакої, то це ти тепер вирішуєш, га? — примарний князь посміхнувся. — У що, по-твоєму, цей чоловік одягнений? Я підкажу: це шати Мінхвень, весільне вбрання потойбічного світу. А значить, він належить Цьому князю. Цей чоловік не зможе і кроку ступити за поріг мого палацу. Не віриш на слово — можеш перевірити, — він зупинився, а тоді додав: — якщо таки витягнеш його за ворота силоміць, духовна енергія у вбранні розколе ваші душі. Добре подумай, хлопче.
Тепер Мо Жань зрозумів, чому Чу Ваньніна не прикували, усупереч попередженню Жона Дзьова про те, що всі в головному палаці були зв’язані. Отож червоні шати на ньому...
— Звичайно ж, я компенсую вам його втрату. Чого б не бажав шановний князь, я зроблю все можливе, щоб це влаштувати, — промовив Мо Жань, стиснувши кулаки.
— Цьому князю потрібні тільки красуні — та не ласкаві й покірні, як усі останнім часом. Вони остогидли. Цьому князю до вподоби саме такі, як ось ця біля тебе: холодні, гордовиті. У таких більше смаку.
Мо Жань і Чу Ваньнін не знали що й сказати.
Четвертий князь, зацікавлений виразом їхніх облич, неквапливо випростався й сказав:
— Утім, щиро кажучи, за всі роки в підземному світі це вперше хтось вривається до палацу Цього князя і наводить такий безлад. Просто цікаво, хто він для тебе?
— Він — мій учитель, — відповів Мо Жань.
— Це і все? — привид розвів руками та посміхнувся. — А Цей князь уже подумав, що між вами є зв’язок, сильніший за життя та смерть.
Після довгої паузи Мо Жань спробував іще раз:
— Навіщо тримати його силоміць, якщо ви йому не подобаєтесь?
Князь ліниво махнув рукою:
— Дурне дитя. Подобаюся, не подобаюся — кому яка різниця? Цей князь уподобав його тіло, а не серце.
Мо Жань не знайшов, що відповісти.
— До того ж, — насмішкувато додала примара, — що з того, що Цей князь йому не до душі? Не те щоб ти йому був до вподоби. Якби ви вже зв’язали волосся*, тоді інша справа. Цей князь любить красунь, але зовсім не цікавиться вживаними речами. Як шкода, що він тобі лише вчитель.
*Зв’язати волосся — елемент церемонії шлюбу в давньому Китаї. В першу шлюбну ніч молодята відрізали пасма свого волосся й зв’язували їх разом як символ вічної єдності.
Мо Жань спершу онімів. А тоді раптом усміхнувся:
— Шановний князь каже правду?
— Цей Високоповажний — повелитель четвертого пекла. Чого б я став марнувати подих на брехню невідомій дрібній нечисті на кшталт тебе?
— Тоді дозвольте спитати: якщо мій учитель уже одружений, весільне вбрання все одно матиме силу?
— Звичайно, ні, — насупився Четвертий князь. — Я не граюся з чужими чоловіками та дружинами. Однак, до чого таке питання? Твій учитель одружений?
Чу Ваньнін щосили намагався хоч якось зберегти обличчя:
— Ні.
Та Мо Жаню було не до того.
— Так.
Примарний князь мовчки їх обдивився.
Не давши Чу Ваньніну можливості заговорити, Мо Жань схопив його за руку й потягнув у бік воріт. Через плече він кинув князю:
— Не зважайте на нього, правителю, учитель завжди мав кепську пам’ять. У будь-якому разі, як ви самі казали, якщо він уже одружений, вбрання ніяк не зреагує. Тож не марнуймо час на теревені. Я виведу його звідси. Якщо ми без проблем вийдемо за ворота, будь ласка, відпустіть нас. А в разі брехні, я отримаю по заслузі.
— Мо Жаню, ти здурів?! — обурено вигукнув Чу Ваньнін. — Тоді, у містечку Метеликів, це була просто вистава, це не рахується…
— Ще й як рахується, — упевнено заперечив Мо Жань, без дрібки сумніву в голосі. — Ми випили вино, поклонилися*. Чому ні?
*У традиційній шлюбній церемонії молодята мають уклонитися: небесам і землі, батькам, один одному.
— Мо Жаню!
Після тисячі сірих одноманітних років у підземному світі примарного князя дуже розважила така сцена. Він зручніше вмостився на троні, підпер щоку рукою і з цікавістю спостерігав за ними. Навіть поплескав по стегну красуню поруч, щоб вона продовжила годувати його зацукрованими фруктами.
— Годиться, — сказав він, жуючи. — Якщо виберетесь цілими, я вас не затримуватиму. А загинете — самі винні.
— Вельми вдячні, — відповів Мо Жань.
Над головними воротами палацу мерехтів тонкий фіолетовий бар'єр вочевидь створений для стримування духів у його межах. Що ближче Чу Ваньнін підходив до бар’єра, тим більше сумнівався. Якийсь там недолугий фарс примарного весілля просто не міг рахуватись...
Та саме тоді Мо Жань нахилився до нього й прошепотів:
— Не хвилюйтеся, Учителю, наш шлюб абсолютно точно дійсний.
— Та як же він дійсний?!
— Просто послухайте мене. Я знаю, що роблю, — тихо сказав Мо Жань. Він переплів свої мокрі від поту пальці з пальцями Чу Ваньніна. — Навіть якщо нам не пощастить... я все одно буду поруч, Учителю.
Чу Ваньнін здригнувся. Він широко розплющив свої феніксові очі, поглянувши на Мо Жаня, немов уперше. Той лиш ширше всміхнувся у відповідь, а ямочки на його щоках зробили цю усмішку ще ласкавішою.
— Я так сильно завинив перед вами, Учителю. Цього разу я вас не покину.
Чу Ваньнін довго мовчав. Урешті, він ледь чутно пробурмотів:
— Чому?..
— А як щодо вас, Учителю? Чому ви все це робили?
Чу Ваньнін опустив вії, а потім тихо зітхнув і перестав опиратися. Вони стояли вдвох, рука в руці, а попереду тріскотів фіолетовий бар’єр. За їхніми спинами вже зібрався натовп примар, які прийшли подивитися на виставу.
— Готові?
— Готовий.
Ніхто з них не знав, хто перший стиснув долоню іншого, та одна з тих долонь була гаряча, а інша — холодна, як лід. Одна — змокла від поту, інша — зовсім суха. Одна — кольору сухої пшениці, інша — сніжно-біла.
Бар’єр спалахнув перед ними, загуркотівши громом та зайнявшись вогнем. Він був немов величезний, нестримний водоспад. Двійко ступило крізь нього майже одночасно, і лавина вогнистих блискавок злетіла на них, готова розірвати на шматки пару безумців, що наважилися переступити браму життя та смерті. Ще мить — і вона мала б перетворити їх на порох.
Потік сліпучого світла розпалився аж до білого. Вогняна міць ось-ось мала їх накрити. Мо Жань твердо вирішив, що поважатиме й любитиме свого вчителя, більше ніколи не ослухається і не заплямує його жодною недоречною думкою. Але саме в цю мить — у ту крихітну, непевну мить між життям і смертю — він різко озирнувся, аби востаннє глянути на обличчя Чу Ваньніна.
Та побачив серед зливи іскор, які спадали довкола, що Чу Ваньнін також дивився на нього. У його феніксових очах, що іноді палали гнівом, а іноді світилися рішучістю, терпіли біль, виражали відразу та витримували страждання... зараз панував спокій перед кінцем.
А ще — Мо Жань не був певен, чи не примарилось йому — глибока, ніжна прихильність.
Мо Жань ще ніколи не бачив такого погляду в очах Чу Ваньніна. У голові загуло так, немов водночас обвалилися міські мури, а в грудях спалахнуло полум’яне тепло, прориваючись з-під землі крізь темні шари твердого каменю. У нього не було часу замислюватись, що це за почуття, — він лиш відчув, як в серці палає жар, а в жилах кипить кров.
Між спалахами блискавок і гуркотом грому, не думаючи ні про що, він простягнув руку й притягнув Чу Ваньніна в міцні обійми. Розпачливе серцебиття навпроти тремтячої душі. Грудьми до грудей.
Правду кажучи, доки Мо Жань не потрапив до потойбіччя, йому навіть не спадало на думку, що він може померти разом із Чу Ваньніном. Він завжди вірив, що любить Ши Мея. Якщо вже доведеться загинути поруч із кимось — то тільки з ним. Але тепер, перед лицем смерті… він мимоволі притягнув Учителя до себе, так, ніби хотів злитися з ним плоттю і кров’ю, сховати його душу у своїй власній.
Чу Ваньніне. Я з тобою. Я...
— А-я, хто б міг подумати! Ви, двійко, таки дійсно трагічні герої-коханці, — долинув лінивий, насмішкуватий голос. — Невже Цей князь дійсно обрав не того привида? То ви справді одружені?
Мо Жань миттю розплющив очі. Блискавки й грім, які ще мить тому прагнули розірвати їх на шматки, перетворилися на безліч пухнастих кульбабок, і, немов заметіль сніжинок, легко кружляли навколо них.
Четвертий князь, посміхаючись, підвівся й почав неквапно аплодувати, ставши біля своїх нош поблизу воріт палацу.
— Після сотні нудних років, це перша до біса гарна вистава.
Мо Жань досі перебував у заціпенінні. Він ошелешено поглянув на Четвертого князя, потім опустив очі на того, кого обіймав. Раптом він усвідомив, наскільки непристойно поводиться, і поспіхом прибрав руки. Чу Ваньнін також ніби прокинувся від заціпеніння та відвернувся. З байдужим обличчям він мовчки, скуто поправляв свої шати.
Мо Жань підвів голову до Четвертого князя:
— Бачите, шановний князю? — він спробував зробити ситуацію бодай трохи менш ніяковою. — Я не збрехав, чи не так?
— Не збрехав, — похитав головою той, і на його обличчі майже промайнув усміх. — Тут день у день тиша й сірість, я вже багато років не бачив таких вистав. Ну що ж, я вас відпущу на знак подяки за видовище. Красунь у мене й так вистачає. Я не сумуватиму за однією, ще й одруженою, душею.
Мо Жань аж засвітився від радості. Здається, що Четвертий князь набагато кращий за Дев’ятого, якого колись зустрічав Чу Сюнь. Так, він збоченець, але принаймні слово тримає, та й на вигляд, як справжній можновладець. Він розвернувся, щоб піти, прихопивши Чу Ваньніна...
Та саме цієї миті хмари над ними розступилися, й місячне світло впало на Мо Жаня, від чого тіло хлопця кинуло на землю темну, мовчазну тінь.
Четвертий князь спершу не відреагував. Він і далі всміхався, вельми задоволений рідкісною розвагою. Озирнувшись, він кивнув красуні поруч, аби та згодувала йому виноградинку. Жінка обережно зняла темно-фіолетову шкірку та піднесла соковиту, прозору м’якоть плоду до його вуст. Він уже було відкрив рота, як саме тієї миті нарешті відчув, що щось не так, і різко обернувся.
— Стояти! — рикнув він.
Примарний князь витріщився на тінь. Повільно, цвень за цвенем, він підвів очі вгору — від землі аж до обличчя Мо Жаня. І після довгої мовчанки нарешті мовив:
— Ану глянь, що це в тебе внизу?
Мо Жань опустив погляд і з жахом усвідомив: тінь!
Легка, грайлива усмішка миттєво зникла з обличчя Четвертого князя. Його довгі вузькі очі ще дужче примружились і зблиснули, немов у голодного стерв’ятника.
— І як це жива людина опинилась у підземному світі?
