Доєднуйтеся до нашого телеграм-каналу й слідкуйте за оновленнями! Цвіт хайтану
Щойно Чу Ваньнін помітив світло, що вже збиралося в руці примарно князя, штовхнув Мо Жаня та крикнув:
— Тікай!
Не було потреби повторювати. Мо Жань схопив учителя за руку, і вони зірвалися з місця та помчали до брами палацу.
— Заклинання майстра Хвайдзвея недосконале! — сварився Мо Жань по дорозі. — Як він міг забути про тінь? Звісно, усі бачитимуть моє слабке місце!
Почувши, як учень лає його власного учителя, Чу Ваньнін чомусь ніяк не зреагував. Він лише кинув на Мо Жаня такий погляд, наче хотів щось сказати, але, врешті, не проронив жодного слова.
— Намагаєтеся втекти? — пирхнув Четвертий князь десь позаду. — Не так просто!
Чу Ваньнін із Мо Жанем добре опанували цінґон. Побачивши, що брама ось-ось зачиниться, вони злетіли на стіну, немов підхоплені потоком вітру. Але в цей самий момент в долоні примарного князя утворилася громовиця. Він махнув рукою — і небо розколола блискавка, яка вдарила прямо в браму. Стіни палацу, що до цього були висотою в десять чи, за мить виросли вгору, наче прагнули дістати до хмар. Сама брама тим часом гуркотіла, стрімко зачиняючись. Тепер вихід було заблоковано з усіх боків.
Мо Жань тихо вилаявся й різко потягнув Чу Ваньніна в іншому напрямку. Якщо вони не зможуть вийти через браму, то поки що залишаться тут. Найголовніше не потрапити в полон до Четвертого примарного князя.
Мо Жань тицьнув пальцем у небо і влучив. Кожен князь царства привидів мав власні сили й слабкості. Хоч Четвертий князь і був сильним заклиначем, тисячоліття розпусти й насолод зробили його фізичну форму набагато гіршою, ніж в інших. Про забіг на кілька лі годі й говорити, він захекається вже після п’ятдесяти кроків. Дотримуючись залізного правила насолоди: «Можеш лягти — не сиди, можеш сісти — не стій», Четвертий князь лінувався впродовж тисячоліть, через що його цінґон став геть нікчемним.
Князь лютував, спостерігаючи, як Чу Ваньнін із Мо Жанем тікають усе далі. Утім, він часто крав красунь із територій інших правителів пекла, через що мав не дуже добрі стосунки з рештою примарних князів. Навіть у такій ситуації він не дуже хотів звертатися до них по допомогу в переслідуванні втікачів.
— Ну, вмієте ви швидко бігати, і що?! Нехай цей князь має пишні форми, але вам від нього не втекти! — Четвертий князь демонів розлючено й дещо ображено погладив свій живіт. Він озирнувся на вісьмох міцних чолов’яг, які зазвичай носили його паланкін, а зараз стояли, як укопані, і роздратувався ще більше.
— Чого ви там стовбичите? Шляхетні ноги цього князя не призначені для погоні, але що зупиняє вас?
Охоронці перезирнулися.
Подейкують, що Четвертий примарний князь колись був струнким і привабливим чоловіком. Утім, він так довго був позбавлений земних задоволень, що, створивши собі тіло з плоті, зруйнував його ненажерливістю та пияцтвом. Він їв лежачи, їв сидячи, їв на ходу, їв під час тренувань. Навіть у найзавантаженіші дні в пеклі, коли ледь устигав писати звіти Володарю, слугам, які могли б розкладати папір та розтирати чорнило, наказував нарізати фрукти й годувати його тістечками.
Ось так рідкісний незрівнянний красень безжально перетворив себе на товстуна. Він мав гарну духовну основу, тому не розпухав до непристойності, скільки б не їв. Тим не менш, його зовнішність змінилася. Після цього князь наказав прибрати з другого палацу всі дзеркала й зненавидів слова «товстий» та «огрядний». Ходили чутки, що колись чарівна бранка співала князю пісню, першими словами якої були: «Місяць повний, місяць повний, місяць…»
Перш ніж останнє слово злетіло з її вуст, Четвертий князь штовхнув її ногою в груди й вилаявся:
— Повний? Повний?! Тобі двох разів не вистачило, ти хотіла повторити втретє?! Гадаєш, Цей князь не зрозуміє кпинів, прихованих між рядків? Яке нахабство!
Саме тому, хоч ці примарні слуги й були дужими, вони не наважилися гнатися за втікачами, а натомість схилили голови й чекали, поки Четвертий князь удосталь наскаржиться. Урешті той із них, що був найрозумнішим, подав голос:
— Наш князь дуже спритний; як ми можемо зловити тих, кого не наздогнав він?
Тільки тоді примарний князь видихнув і, відкинувши переслідування, повернувся до прислужників.
— Мгм, це має сенс… Ви принаймні усвідомлюєте свої можливості. У такому разі, облишмо це. Передайте іншим наказ цього князя: замкнути всі двері другого палацу, а всі стіни покрити заклинаннями запечатування. Щоб жодна муха не проскочила.
Він клацнув язиком і виплюнув винограде зернятко, яке досі тримав у роті, а тоді похмуро пробурмотів:
— Подивимося, як далеко ці двоє зможуть утекти.
Мо Жань із Чу Ваньніном були спритними, а стежки палацу — вихлястими й заплутаними, тому досить скоро вони залишили переслідувачів позаду. Двійка сховалася в темному вузькому провулку. Чу Ваньнін, як привид, міг бігти скільки завгодно і не втомлюватися, але Мо Жань, на відміну від нього, був живою людиною, тому прихилився до стіни й важко хапав повітря.
Чу Ваньнін визирнув із-за рогу й похмуро зауважив:
— Він повністю запечатав палац.
Мо Жань перевів подих і змахнув рукою.
— Учителю, усе гаразд. Вам треба в ловець душ — тоді ми одразу повернемося у світ смертних. Він ніяк не зможе нас зупинити.
Чу Ваньнін злегка кивнув, але його брови чомусь стривожено насупилися. Утім, Мо Жань цього не помітив. Він дістав ліхтар і тихо прочитав заклинання. Золотаве світло ледь замиготіло, але, блимнувши кілька разів, загасло. Земна душа Вчителя так само стояла перед ним, не зрушивши з місця.
— Що відбувається? — запанікував Мо Жань. — Чому він не працює?
Чу Ваньнін зітхнув, тривога на його обличчі стала помітнішою.
— Я так і думав. Заклинання визволення тут не спрацює. Боюся, ми зможемо повернутися, лише вибравшись за стіни палацу.
Почувши це, Мо Жань закусив губу, у його очах загорілася впертість.
— Хай там що, але я витягну вас звідси, — хрипло промовив він після довгої паузи.
Чу Ваньнін поглянув на учня.
— Нам треба поквапитися. Цей палац величезний, тому примарним солдатам буде важко знайти нас, але тут немає води та їжі. Зі мною все буде добре, але ти довго не протримаєшся.
Мо Жань посміхнувся.
— Я витримаю голод. Звик до цього змалку.
Обидва завмерли, очікуючи, поки навколо все стихне, а тоді вислизнули з провулку. Вони йшли довгою вимощеною бруківкою вулицею, геть порожньою о цій порі. Холодне місячне сяйво заливало двох людей, які плечем до плеча йшли додому, один з тінню, інший — без.
— Учителю, — покликав Мо Жань.
Чу Ваньнін не відповів.
— Там, біля брами, я образив вас. Вибачте.
Схоже, це застало Чу Ваньніна зненацька. Він опустив вії, а його погляд похолов.
— Усе гаразд.
— Обставини змусили мене. Мої слова… Були образливими. Вибачте й за це теж.
Чу Ваньнін мовчав.
— Також недоречно було казати, що ви вже одружений. Вибачте.
Чу Ваньнін різко зупинився й крижаним тоном спитав:
— Як довго ти збираєшся просити вибачення? Ти забув інші слова?
— Інші? — серце Мо Жаня закалатало. Він ретельно все обміркував, а потім обережно спробував замінити формулювання: — Тоді… Я перепрошую?
Чу Ваньнін махнув рукавами й продовжив шлях, так і не сказавши жодного слова.
Бідолашний Мо Жань і гадки не мав, що зі сказаного засмутило Вчителя. З одного боку хлопець хвилювався, що роздратував його; а з іншого — боявся, що якщо продовжить, обурить Чу Ваньніна ще більше. Почухавши потилицю, юнак слухняно пішов слідом.
— Учителю.
— Мгм?
Майже наздогнавши його, Мо Жань усе ж не втримався й запитав:
— А з вами коли-небудь… Траплялися якісь доленосні події?
Чу Ваньнін зупинився й озирнувся на нього.
— Чому ти питаєш?
— У підземному світі я знайшов вашу іншу земну душу, а це означає, що у вас на одну душу більше, ніж у решти… У залі Попутного вітру я зустрів Чу Сюня й розпитав його про це. Він сказав, що та душа, судячи з усього, не належала вам із народження. — Мо Жань завагався, та все ж продовжив: — Разом із вашим тілом у світі смертних, я бачив чотирьох Учителів. Тому я подумав… Чи не сформував Учитель у минулому якихось кармічних зв’язків?
Якусь мить Чу Ваньнін мовчав. У глибині його очей зажевріло світло, ніби щось таки спало на думку. Але врешті він опустив повіки й відповів:
— Я так не думаю, — Учитель зробив паузу, а тоді трохи невпевнено й розгублено перепитав: — У мене дійсно чотири душі?
— Мгм.
Чу Ваньнін теж не знав, чому так. Якийсь час він про це роздумував, а потім зітхнув.
— Відповіді я не знаю, але, схоже, це ні на що не впливає, тому відкладімо це на потім.
Обережно рухаючись віддаленими маленькими вуличками, учитель із учнем обстежували заклинання запечатування, накладене Четвертим примарним князем.
— У всіх бар’єрів є слабкі місця, — сказав Чу Ваньнін, коли вони вийшли до вартової вежі. Він ковзнув пальцями по грубій поверхні стіни, по якій розливалося мерехтливе блакитне світло. Учитель прикрив очі, намагаючись захопити потік енергії, що струменів під цеглинами. Але за відсутності духовних сил від спроби щось відчути він геть виснажився. Зрештою, Чу Ваньнін опустив руку й пригнічено похитав головою.
— Моя душа неповна, і духовної енергії немає. Я не знаю, як прорватися назовні.
— Можливо, Учитель пояснить мені все, щоб я міг спробувати? — запропонував Мо Жань.
— Не спрацює. Створення бар’єрів — складне мистецтво. Ти не опануєш його за день чи два.
— Тоді які слабкі місця є типовими? — запитав Мо Жань. — Ми можемо перевірити їх одне за одним.
— Кожен бар’єр має свою слабкість. Не існує типових недоліків. Не уявляю, скільки часу піде, аби перевірити їх усіх по черзі.
— Якщо не спробуємо, не дізнаємося, — посміхнувся Мо Жань. — Можливо, мені всміхнеться удача.
Чу Ваньнін уже роззявив було рота, але краєм ока помітив, як за рогом промайнула біла тінь. Він насупив брови й звичним жестом витягнув руку, щоби викликати Тяньвень. Нічого не відбулося. Обличчя Вчителя мимоволі скривилося й він суворо вигукнув:
— Хто тут?
Біла тінь миттю пустилася навтьоки.
Ніби Мо Жань міг це допустити. Він рвонув уперед і в одну мить схопив примару. Хлопець заркив привиду рота, аби той не зміг заверещати, а потім скрутив йому руки за спиною й штовхнув на коліна. Придивившись до втікача, Мо Жань вибухнув гнівом:
— Жоне Дзьове!..
Перед ним навколішки стояв юнак, тендітний і стрункий, наче вербова лоза на вітрі. Проте в очах його таїлася непокора. Він відвернувся, не проронивши ні слова.
— Знову біжиш донести? — випитував Мо Жань. — Гадаєш, я не вб’ю тебе?
Чу Ваньнін підійшов до них. Він не зустрічав Жона Дзьова раніше, тому, зміривши його поглядом, звернувся до Мо Жаня:
— Ви знайомі?
Мо Жань не знав, що б його сказати. Він подумки повернувся до тих часів, коли Чу Ваньнін привселюдно судив його за крадіжку та розпусту на кону Вад і Чеснот. Ця справа була пов’язана якраз із Жоном Дзьовом. Тоді юнак вважав Учителя злим та жорстоким і плекав образу на нього. Тепер, знову опинившись віч-на-віч зі старими гріхами, Мо Жань волів крізь землю провалитися від сорому.
Однак Чу Ваньнін цих переживань не помітив. Він просто вирішив, що цей хлопець — старий знайомий Мо Жаня.
— Якщо він уже послідував за тобою, не варто залишати його в палаці. Коли знайдемо шлях назовні, візьмемо його з собою.
Промовляючи це, він уважно оглянув Жона Дзьова й додав:
— Цілком пристойна людина. Йому слід якнайшвидше відправитися на переродження.
Мо Жаню відібрало мову.
Жон Дзьов, який до цього тихо панікував, почувши ці слова, спершу був приголомшений, а тоді раптом посміхнувся. Погляд хлопця пом’якшав, і він повернувся до Мо Жаня.
— Певно, це Вчитель?
— Учитель? Хто тобі дозволив його так називати? — прогарчав Мо Жань. — Він мій учитель.
Усе ще ображений Жон Дзьов захотів розлютити його ще більше, тому спокійно промовив:
— О, зрозумів, тоді мій учитель.
— Ах ти!..
Слово по слову — й Чу Ваньнін зрозумів, що щось не так.
— Мо Жаню, — запитав він, — у тебе з ним стара ворожнеча?
— Я…
— Шановний Учителю, — усміхнено відповів Жон Дзьов, — не зліться на нього. Між нами немає образ. Ми просто були близько знайомі.
Його слова звучали двозначно, а тон був жахливо непристойним. Чу Ваньнін нічого не відповів, але звузив очі й стиснув вуста. Він здавався байдужим, але похмуру складку між брів усе ж не зміг приховати. Жон Дзьов ріс у будинку розпусти, тому знався на зчитуванні емоцій. Хіба чистий і простодушний Чу Ваньнін міг утаїти від юнака почуття, які мерехтіли в його очах?
Жон Дзьов був дещо здивований. Весь цей час він уважав Мо Жаня розпусником, зухвалим достатньо, аби закохатися у власного вчителя. Але побачивши того на власні очі, він уже не думав, що почуття Мо Жаня невзаємні.
Яке ж непристойне місце цей пік Сишен!
Незважаючи на навислу над ним небезпеку, Жон Дзьов видихнув. Він відчував огиду та подив одночасно. У заклинацькому світі парне вдосконалення між чоловіками не було чимось винятковим, проте вважалося неприйнятним. Мо Вейю називали молодим паном на піку Сишен. Якщо підуть чутки, що між ним і шляхетним наставником щось відбувається, то голова ордену Сюе Дженйон не знайде собі місця від сорому.
Жон Дзьов кліпнув виразними персиковими очима й змірив Чу Ваньніна поглядом. Він уже відкрив було рота, щоби докинути ще хмизу в жар, але учитель заговорив першим:
— Ти вже мертвий. Немає сенсу згадувати «близькі знайомства» з минулого.
— Безсмертний перший запитав, чи не так? — посміхнувся Жон Дзьов. — Я лише чесно відповів.
— Хто тебе питав? — холодно промовив Чу Ваньнін. — Я говорив до нього.
Про кого саме йшлося було зрозуміло без слів. У голосі Вчителя тріскотіли іскри й виразний намір провести чітку межу між ним і Жоном Дзьовом. Почувши, що Чу Ваньнін став на його бік, Мо Жань відчув, як на серці полегшало, а в грудях зажевріло тепло. Він хотів щось сказати, але не встиг ще наблизитися, як Чу Ваньнін сердито відвернувся.
— Сам із цим розбирайся.
Мо Жань не знав, що робити. Якщо відпустити Жона Дзьова, той імовірно повернеться й донесе на них. Але взяти його з собою — те саме, що прихопити порохову діжку. Якщо він ляпне щось зайве, Учителя грець візьме.
Поки Мо Жань вагався, Чу Ваньнін повернувся до бар’єру, аби ще раз його оглянути. Тоді хлопець смикнув Жона Дзьова за комір і пошепки процідив:
— Чого ти добиваєшся?
— Мені важко на серці, не можу заспокоїтися, — густі вії Жона Дзьова м’яко затріпотіли, а погляд заблищав. — Не можу дивитися на те, як негідник на кшталт тебе отримує другий шанс.
Але Мо Жань знав, що Жон Дзьов не з тих, хто капостить іншим собі на біду. Цей покидьок шкодить лише заради власної вигоди. Хоч яку б образу той не плекав, для нього найголовніше провести решту життя в комфорті. Йому не було сенсу наражатися на знищення душі, просто щоб утекти разом із ними.
Мо Жань пробігся поглядом по Жону Дзьову й зупинився на стопах. У черевик була взута лише одна з ніжних білосніжних ніжок. Інша залишилася босою й укрилася брудом. Вочевидь, він тікав поквапом.
Мо Жань примружив очі.
— Кажи правду.
— А я що сказав? — спитав Жон Дзьов. — Я дійсно не можу дивитися, як…
— Якщо ти думаєш погрожувати мені ще якоюсь брехньою, я зав’яжу тобі очі, затулю рота, а потім кину в колодязь. Ти привид, тому не помреш від голоду, але й вибратися не зможеш. Якщо пощастить, патруль знайде тебе за кілька днів. А якщо ні, готуйся провести в тій криниці десяток років. — Мо Жань зробив паузу, а тоді м’яко додав: — Тобі вирішувати.
Як і очікувалося, Жон Дзьов зблід.
— Я передумав, — зрештою сказав він. — Не хочу тут залишатися. Ти маєш узяти мене з собою.
— Що таке? Набридло бути примарною дружиною?
Жон Дзьов сильно закусив губу, а потім розлючено підняв голову.
— Я теж хочу нормального життям. Хочу почати з початку. — Він глибоко вдихнув й оголосив: — Я хочу переродитися.
— Гаразд. Тоді дозволь запитати ще дещо: це ти розповів варті, де мене шукати?
Жон Дзьов не відповів.
— Навіть якщо не скажеш, у мене є спосіб тебе допитати, — у руці Мо Жаня замайоріло червоне світло. Знизивши голос, він наказав: — Говори.
— Так, це був я. Але що з того? — Жон Дзьов задер підборіддя, його очі горіли обуренням. — Якби я не доніс, не зміг би втекти.
Мо Жань відпустив комір Жона Дзьова й розсміявся крізь гнів.
— Ти майстерно закидаєш камінням того, хто вже впав у яму. А щоб тебе!
— Я і на наклепах знаюся. — Жон Дзьов повільно поправив своє вбрання, аби привести його до ладу, а тоді кинув погляд на Чу Ваньніна, який стояв неподалік. — Безсмертний Мо, він тобі небайдужий, чи не так? Що, як я розповім йому все про те, як ти колись пестив мене? Мені навіть не доведеться перебільшувати. Як, на твою думку, він почуватиметься?
