Доєднуйтеся до нашого тгк та слідкуйте за оновленнями! Тицяй сюди!
Вочевидь, Жон Дзьов мав на увазі, що Чу Ваньнінові буде неприємно, що той ревнуватиме.
Проте Мо Жань і гадки не мав, що Чу Ваньнін насправді ввесь цей час його кохав. Він усе обдумав і дійшов до висновку, що Жон Дзьов погрожує розповісти Чу Ваньніну про його минулі гріхи. Як же принизливо для вчителя буде сидіти склавши руки, та слухати, як перераховують численні помилки його ж учня? Та він до смерті розізлиться!
Тому Мо Жань різко гаркнув:
— Облиш його!
Жон Дзьов грайливо всміхнувся, надто жіночно, як для чоловіка.
— Якщо візьмеш мене із собою, обіцяю гарно поводитися, — ніжним голосом сказав він. — Не промовлю ні слова й не створюватиму жодних проблем.
У Мо Жаня не залишилось вибору. Він вилаявся собі під ніс і пішов назад до Чу Ваньніна. Жон Дзьов у відповідь на таку мовчазну згоду радісно пішов за ним слідом. Та Мо Жань, ще не ступивши двох кроків, розвернувся і тихо промовив, указуючи пальцем на Жона Дзьова:
— Тільки спробуй не дотримати слова, Жоне Дзьове. Ти в мене не те що не переродишся — я твою душу розтрощу на друзки. Обіцяю.
Жон Дзьов, мов кокетка із затуманеним поглядом та звабливою ходою, грайливо глянув на Мо Жаня:
— Ти не робиш зла мені, я не роблю зла тобі. Не ображай мене, і я дотримаю слова. Обіцяю. Безсмертний Мо, ти краще за всіх знаєш мене, хіба ні? Ти — мій колишній постійний клієнт, урешті решт.
Мо Жань не знав, що сказати.
За минуле життя він наситився цим солоденьким голосом настільки, що зараз його просто нудило. Та він нічого не міг удіяти. Мо Жань дивився, як Жон Дзьов пройшов повз нього в бік Чу Ваньніна. Як не старався, юнак не міг збагнути…
Він раніше був сліпий, чи що?
Сон Цьовтон, Жон Дзьов… Та як йому могла подобатися така погань?
Якби він міг повернутися в минуле життя й зустрітися з колишнім собою, він би віддав усе, щоб схопити Тасянь-дзюня за шию, розкроїти його череп і поглянути, чи є там мізки, а чи лиш одна вода.
Серйозно, про що в біса він думав?
На щастя, Жон Дзьов не договорив, а Чу Ваньнін був схожий на чистий білий аркуш, коли йшлося про справи сердечні. Після кількох пояснень, які з усмішкою виклав досвідчений ветеран Жон Дзьов, насуплене чоло Вчителя поступово розслабилося.
Зрештою, він був цілком переконаний, що це його нечестивий розум так неправильно зрозумів слова юнака про «близьке знайомство». Хоч вираз його обличчя залишився незмінним, Чу Ваньнін через це почувався ніяково.
Якщо Жон Дзьов хотів іти з ними, то мав довести свою користь. Він орієнтувався в палаці найкраще, тож поділився знаннями:
— На цій вулиці небагато людей, але вона досить добре оглядається, — сказав юнак. — Коли ви зібралися руйнувати бар’єр, я відведу вас в інше місце.
Цим «місцем» був склад для одягу й тканин підземного світу. Рулони білої мішковини складені великими купами всередині стали ідеальним сховищем.
Трійця вмостилася в запиленому куті. Чу Ваньнін кінчиками пальців провів по стіні, ніби вимірюючи пульс хворого, намагаючись щосили відчути духовний бар'єр, що зараз покривав увесь другий палац.
Минуло вже немало часу, але Вчителю так і не вдалося досягти бодай якогось успіху, а його душа слабшала від прикладених зусиль. Мо Жань поклав свою руку поверх долоні Чу Ваньніна й відірвав її від стіни:
— Відпочиньте трохи.
Розчарований і безпорадний, Чу Ваньнін кипів від люті, дивлячись на власні пальці.
— Ну чому цій душі бракує саме духовних сил?
— А якщо я позичу вам трохи своїх?
— Я не зможу ними скористатися.
Чу Ваньнін кинув погляд на Жона Дзьова, що сидів віддалік, і стишив голос:
— Ти жива людина, я привид. Енергії їнь та ян несумісні.
Після короткого відпочинку Чу Ваньнін продовжив. Якби він мав три душі й свої сили, то міг би просто направити потік духовної енергії в бар’єр, щоб підсвітити слабкі місця чар Четвертого примарного князя. Та наразі від його вдосконалення лишилася крихітна дрібка. Він силоміць проштовхнув крапельку енергії в бар’єр, намагаючись знайти його вразливість, та це було безнадійно важко — наче шукати маленький листок у безмежному океані.
Минуло дві години. Жон Дзьов уже захвилювався.
Він підійшов та смикнув Мо Жаня за рукав.
— То ми можемо забратися звідси чи ні?
— Не галасуй. Сядь і тримай свого слова, — відповів Мо Жань.
— Ну ж бо, я збіса нервуюсь. Просто скажи мені, чи ми можемо вшитися?
— Хвилювання тобі не допоможе. Будь терплячим.
— Хіба твій учитель не володіє потужною силою? — допитувався Жон Дзьов. — Ми тут уже вічність. Чому нічого не відбувається?
— Він має лише одну з трьох душ, тож йому бракує духовних сил. Ти можеш просто замовкнути?
Здавалося, що від слів Мо Жаня, обличчя Жона Дзьова ще більш спохмурніло, а його чарівні вії затремтіли. Урешті, той усівся назад на купу мішковини.
Минуло ще дві години, а потім іще трохи. Жон Дзьов піднявся й підійшов до Чу Ваньніна.
— Пане безсмертний, іншого виходу немає?
Притуляючи пальці до стіни, Чу Ваньнін відповів, не розмикаючи очей:
— Ні.
— Т-тоді, чи є спосіб хоч трохи відновити ваші втрачені сили?
Чу Ваньнін щось тихо пробурмотів сам до себе, а тоді відповів запитанням на запитання:
— У тебе є духовна енергія?
— Ні… — Жон Дзьов був захоплений зненацька. — Чому пан безсмертний питає?
— Якби була, ти б міг трохи мені позичити.
— Так просто? — радісно вигукнув юнак. — Тоді поспішаймо, безсмертний Мо…
— Його енергія не підходить, — перебив Чу Ваньнін.
Звісно, Жон Дзьов не знав, що Мо Жань насправді не був привидом. Коли він почув, що духовну енергію хлопця не можна використати, його усмішка застигла на обличчі.
— Чому?
— Бо так. Зовсім різні елементи, — відрізав Мо Жань. Він знав, що Чу Ваньнін жахливо бреше. Буде краще, якщо Жон Дзьов не дізнається про те, що Мо Жань насправді живий. — Піди, будь ласка, поспостерігай за околицями й повідом, якщо хтось ітиме.
Жон Дзьов кинув на нього роздратований погляд. Однак трійця була зараз в одному човні, тож він поплентався до виходу й неохоче сперся на одвірок, звідки, колупаючи нігті, позирав назовні туманними, як персиковий цвіт, очима.
Мо Жань подивився на нього, а тоді сів поруч із Чу Ваньніном.
Він деякий час вагався, та врешті вирішив, що не хоче нічого приховувати.
— Учителю, — промовив він. — Я… Я хочу визнати свою помилку.
— Хіба ти десь помилився?
— Ну, пам’ятаєте той випадок, коли ви відправили мене на кін Вад і Чеснот за… — Мо Жань замовк, надто зніяковілий, щоб сказати «розпусту». Людське лице — справжня загадка: непорушне, як Великий мур, коли байдуже, але прозоре й крихке, мов шматок паперу, коли не все одно. Юнак сором’язливо опустив голову й тихо продовжив: — За порушення четвертої, дев’ятої та п’ятнадцятої монашої заповіді.
Заповідь четверта: грабунок.
Заповідь дев’ята: розпуста.
Заповідь п’ятнадцята: брехня.
Звісно, Чу Ваньнін про це не забув. Він розплющив очі, але на Мо Жаня не поглянув.
— Угу.
Побачивши цей холодний, відточений вираз обличчя, Мо Жань відчув удвічі більший сором. Він опустив погляд і наступної миті прошепотів:
— Учителю, пробачте.
Чу Ваньнін уже здогадався, що хлопець збирався сказати. Він справді відчував образу, але завжди зберігав спокій у складних ситуаціях. Ба більше, не те щоб він дізнався про ганебні справи Мо Жаня тільки зараз.
— Тебе вже за це покарано, хіба ні? — холодно відповів Учитель. — До того ж ці помилки більше не повторювалися. То навіщо зараз про них згадувати?
— Тому що цей Жон Дзьов… Насправді він…
Через деякий час Мо Жань почув холодний смішок Чу Ваньніна:
— То це він?
— Угу.
Мо Жань не насмілився підняти очі. Пік Сишен не вимагав від учнів утримання від земних насолод, тож для молоді парне вдосконалення й побачення з коханими були звичною справою. Але Чу Ваньнін був іншим. Його шлях самовдосконалення — шлях чистоти — передбачав цілковиту незаплямленість серця й розуму, тож він завжди зневажливо ставився до будь-яких проявів любові між людьми.
Годі й казати, що Мо Жань тоді навіть не зустрічався з кимось, як звичайна молодь, а ночував у борделях…
Сюе Дженйона це не дуже хвилювало, ураховуючи, як він балував свого племінника. Мо Жань був достатньо дорослим і не практикував шлях чистоти. До того ж для молодого організму шкідливо постійно стримувати свої потреби, тому його дядько дивився на таку поведінку крізь пальці. Але Чу Ваньнін цього не терпів.
Йому було огидно. Мо Жань уже бачив таку реакцію під час покарання на кону Вад і Чеснот. Тоді в чорних очах Чу Ваньніна він чітко розгледів відразу, презирство й ненависть.
Минуло доволі багато часу, відколи він блудив і крав востаннє. Але тепер, коли Чу Ваньнін зустрівся з Жоном Дзьовом у потойбіччі, хіба серце вчителя могло залишитися спокійним? У цей момент Мо Жань справді відчув вагу слів: «що посієш, те й пожнеш».
Він не боявся, що Чу Ваньнін його насварить чи вдарить. Насправді він навіть волів, щоб Учитель дістав Тяньвень і дав учневі добрячого прочухана. Аби тільки все було гаразд. Аби земна душа, яку він стільки шукав, не зникла. Адже, якщо подібне станеться, Мо Жань і сам жити не захоче.
Що більше він про це думав, тим неспокійніше почувався. Замість того, щоб сидіти на пороховій бочці, він вирішив одразу зізнатися та перепросити в Чу Ваньніна.
Мо Жань усе обдумав. Перед розмовою він навмисне сів між Учителем і дверима. Таким чином, якби той спробував утекти, хлопець устиг би схопити його, а в разі необхідності зв’язати — він зробив би будь-що, аби затримати Чу Ваньніна й не дати йому себе покинути. Нехай лютує скільки захоче, та лише після того, як це все закінчиться.
Хлопець якраз подумки оцінював, як заблокувати Чу Ваньніну шляхи втечі, коли одяг Учителя колихнувся в темряві. Тьмяне світло відбивалося від червоного шовку та золотого шиття.
Мо Жаневе серце стиснулося.
— Учителю…
— Це давня історія, і ти вже був покараний, — сказав Чу Ваньнін. — То навіщо ти мені про це розповідаєш? — він скоса поглянув на Мо Жаня. Його обличчя залишалося холодним і байдужим, а напіввідкриті вуста склалися в іронічну посмішку. — Що мені до того?
Щось на кшталт «що мені до того» було останнім, що очікував почути Мо Жань.
Це його приголомшило.
Він не розчув отрути, якою були просочені слова Чу Ваньніна. Юнак відчував лише паніку. Він подумав, що Вчитель утратив надію й більше не хотів піклуватися про нього, більше не хвилювався за нього.
— Учителю, — поквапом промовив Мо Жань, — справи минулих днів повністю на моїй совісті. Будь ласка, не сердьтеся…
— Чого б це я сердився? Немає на що, -– попри свої слова, чим більше Чу Ваньнін про це думав, тим більше дратувався. Зрештою, він розлючено огризнувся: — Я знав, що між вами щось нечисто. Справді, «близькі знайомі». Ти досі намагаєшся мене обдурити? Забирайся!
Мо Жань нічого не відповів.
— Геть! — Чу Ваньнін відчув кислу нотку у власному голосі. Він добре знав, що ця розмова закінчена, проте не міг перестати бурмотіти собі під ніс: — Який безсоромний!
Мо Жань не забрався. Він продовжив сидіти біля Чу Ваньніна, наполегливо витріщаючись на нього блискучими чорними очима. За мить він промовив:
— Я не піду.
Чу Ваньнін обурився.
— Геть звідси! Я не хочу зараз тебе бачити!
— Не піду, — пробурмотів Мо Жань. Він сидів геть нерухомо, наче тріснутий камінь. Якою ж мерзенною людиною він був. Хлопець дивився на Чу Ваньніна почервонілими очима. Раптом із-за цієї мерзенності визирнули жаль та впертість. — Я боюся, що ви підете, якщо я вас залишу… Учителю, не кидайте мене.
Чу Ваньнін мовчав.
Він не усвідомлював, що саме це було на думці в Мо Жаня. Учитель справді відчував огиду щоразу, коли порушувалася ця тема, але подібні речі не були для нього новиною. Він також знав про певну практику, поширену в заклинацькому світі. І чоловіки й жінки, чий шлях удосконалення не забороняв цього, вдавалися до певного ступеня розпусти, щойно досягали повноліття. Це не викликало подиву.
Мо Жань — не Сюе Мен. Його двоюрідний брат виріс у затишку й достатку. Він мав порядних батьків та суворе виховання, тому завжди поводився належним чином на відміну від деяких молодих панів. А Мо Жань…
Норовлива особистість, яка робить тільки те, що хоче.
Виріс у будинку розпусти.
Батько — відсутній, мати — повія.
Дике, неслухняне цуценя з брудним хутром, яке виросло без нагляду та бешкетувало день у день протягом п’ятнадцяти років, поки дядько не витягнув його з багнюки.
Лише дурень міг би очікувати, що він буде чистим і невинним, як гарний уламок нефриту.
Однак одне діло знати, а зовсім інше — бачити на власні очі Жона Дзьова, цього красеня, який колись ділив ліжко з Мо Жанем. Чу Ваньнін досі відчував відразу.
Не в змозі прогнати Мо Жаня, Учитель розвернувся до стіни, заплющив очі й повернувся до обстеження бар'єра.
Але під час роботи він мимоволі думав про гарненьке овальне обличчя Жона Дзьова; про його світлу, ніжну шкіру, яка, безперечно, була м’якою та гладенькою на дотик; про ці зухвалі, схожі на пелюстки, рожеві губки, з яких стікали медові слова… Той клятий Мо Жань цілував його. Цілував струнку талію, тіло… Мимохіть він навіть уявив, як Мо Жань звивався в ліжку над цим жіночним красунчиком. Як бридко!
Про деякі речі чути було легше, ніж бачити їх. Чу Ваньнін тепер не міг перестати про це думати. Що довше він розмірковував, то нестерпнішими ставали ті роздуми. Учитель різко розплющив очі, всередині яких палав вогонь гніву, а тоді встав і не надто обережно відштовхнув Мо Жаня.
— Забирайся до дідька!
— Учителю…
— Геть!
У Мо Жаня не залишилось вибору, тож він опустив голову й повільно вийшов зі складу.
Жон Дзьов не очікував його побачити.
— Ого, безсмертний Мо, ти посварився зі своїм учителем?
Мо Жань не хотів нічого розповідати. Сам вигляд хлопця викликав у нього головний біль. У минулому житті Жон Дзьов подобався йому, бо чимось нагадував Ши Мея, але після переродження Мо Жань переспав з ним виключно від образи та бажання помсти.
Хай там як, його колишні вчинки були схожі на сліди, вирізьблені на дерев’яному стовпі, — як не старайся, до первісного стану не відновити.
— Я сам стоятиму на варті, — сказав Мо Жань. — Знайди інше місце.
З огляду на те, що двері були найменш безпечним місцем у сховищі, Жон Дзьов радісно погодився. Та пройшовши два кроки, не втримався й озирнувся на Мо Жаня. Цікаво, як той помер? Чому його характер змінився так сильно за ті кілька років, що вони не бачилися? Здається, у його житті сталося щось визначне. От дивина.
Затремтівши гарненькими віями, Жон Дзьов роздивився Мо Жаня з голови до ніг. Його раптом охопило відчуття, ніби щось не так. Він знову оглянув хлопця, цього разу уважніше. Його погляд зупинився на розмитій тіні біля ніг Мо Жаня…
Жон Дзьов приголомшено застиг.
