Доєднуйтеся до нашого ткг, там з'являються цікавинки про китайську мову, культуру й історію! Тицяй сюди!
Мо Жань відкидає тінь. То він... живий?
Безліч дрібних деталей промайнули перед очима Жона Дзьова. Якби той досі був живий, у нього від шоку спиною пішов би мороз, а кров прилила би до голови й перемішала думки.
Якийсь час він стояв нерухомо. Реакція людини на непередбачувані події здебільшого залежить від того, що є нормою в її житті. Дехто внаслідок пережитого стає схожий на насторожену пташку, яка лякається до смерті, коли щось іде не так. А хтось, як Сюе Мен, улюбленець небес, завжди зберігає спокій і не переймається через повсякденні проблеми.
Жон Дзьов же все життя борсався в багнюці й натерпівся всякого лиха, тому насамперед подумав: «Чи становить це загрозу для мене? Ні? Тоді яку вигоду я можу з цього отримати?»
За мить він збагнув, що потай прониклий у підземний світ Мо Жань може принести йому неабияку користь. Викриття Мо Жаня — велике досягнення. За такий подвиг Жона Дзьова призначать яким-небудь чиновником, і тоді він походжатиме задерши носа. Нехай за життя він торгував тілом, зате після смерті, скориставшись цією нагодою, зможе піднятися в люди, як личить чоловікові.
Цей пиріжок упав із неба прямо в руки. Навіщо йому те переродження? Можна одразу зручно влаштуватися, перевернути життя й почати все спочатку, забувши про сором минулого.
Персикові очі примружилися, у глибині їхніх зіниць заблищало світло. Жон Дзьов добре це уявляв: він отримає шляхетний титул, почесну посаду й сидітиме за шовковими завісами в бамбуковому паланкіні, як оті примарні чиновники. Саме уособленні гідності, що пливе крізь юрбу привидів.
Що більше Жон Дзьов про це думав, то сильніше спокушався. Одна проблема — він слабкий і кволий, тому ніяк не зможе вислизнути з-під носа Мо Жаня, щоби донести на нього. Потрібно якось його відволікти...
Коліщатка в голові Жона Дзьова закрутилися, і його погляд зупинився на вбраному в червоне Чу Ваньнінові.
— Безсмертний Чу, — озвався Жон Дзьов, коли сів поряд, підперши щоку долонею. Чу Ваньнін тим часом мовчки досліджував захисний бар’єр і ніяк не відзначив його присутність. Цей чоловік був таким холодним, що здавалося, ніби його вії укривала паморозь.
Жон Дзьов спробував іще раз:
— Досі нічого?
Минуло кілька митей. Чу Ваньнін не відповідав, але й не проганяв його, тому юнак усівся зручніше й почав безладно базікати про все на світі. Зрештою, він тихо прошепотів:
— Зізнаюся, безсмертний Чу... Я був із вами не до кінця щирий. Є одна річ... Я боявся, що якщо розповім, ви зневажатимете мене, збайдужієте й кинете напризволяще.
Чу Ваньнін досі мовчав, але його смолисто-чорні брови насупилися, відображаючи полум’яний гнів. Він утримував залізний самоконтроль, не дозволяючи емоціям вирватися назовні, та хіба міг Жон Дзьов не помітити цієї іскри?
— Я міркував про це, коли стояв надворі, та зрозумів, що мені не слід було вам брехати, — ніжно залопотів юнак. — Мені стало дуже соромно за свою брехню, тому я прийшов просити вибачення…
За збігом обставин Жон Дзьов і Мо Жань обрали однаковий початок для своїх промов: обидва просили пробачення.
Узагалі Чу Ваньнін не відчував сильної відрази до Жона Дзьова, допоки той не відкрив рота. От тоді Вчитель нарешті повільно розплющив очі та, не дивлячись на хлопця, холодно запитав:
— У якому борделі ти працював за життя?
Жон Дзьов розгубився.
— Безсмертний... уже знає?
Він мимохіть глянув у бік Мо Жаня, подумавши про себе, що справи погані. Негідник вирішив не приховувати нічого від Чу Ваньніна й зізнався першим. Якщо Жон Дзьов зараз спробує роздмухати полум’я, чи спалахне воно?
— Ми із безсмертним Мо...
Чу Ваньнін перебив:
— Я спитав, у якому борделі ти працював за життя?
Жон Дзьов закусив губу.
— Павільйон Безсмертного персика, що в місті Чорного бамбуку.
— Гм, павільйон Безсмертного персика, — повторив Чу Ваньнін із холодною посмішкою. Більше він не сказав ні слова, але його обличчя набуло лячного виразу.
Жон Дзьов крадькома глянув на нього, а тоді піджав губи й наважився заговорити:
— Ви ж не зневажаєте мене, пане Чу?
Чу Ваньнін не відповів.
— У мене було тяжке життя, моє тіло слабке. Мене зовсім малим продали в дім розпусти. Якби я мав вибір, звісно, теж радше став би героєм, що знищує демонів. — Жон Дзьов сумно зітхнув. — Було би чудово, якби в наступному житті я зміг стати гідною людиною, як-от ви, пане безсмертний.
— Переродження не змінює природи душі, — байдуже мовив Чу Ваньнін. — Співчуваю, але ми з тобою з різних світів.
Навіть після такої холодної відмови посмішка Жона Дзьова не згасла.
— Я знаю, що мені ніколи не зрівнятися з вами, — сказав він, опустивши очі. — Це лише мрія. Але якщо такі, як я, забороняють собі сподіватися та мріяти, вони не витримують і року в борделі та врешті накладають на себе руки.
Відповіді не було. Жон Дзьов зиркнув на Мо Жаня, аби переконатися, що той стоїть достатньо далеко й не чує їхньої розмови.
— Зрештою, — лагідно зітхнув юнак, — гості домів розпусти здебільшого жорстокі та безжальні. Вони рідко бачать у нас людей. У такому місці візиту чемного відвідувача, на кшталт безсмертного Мо, можна лише позаздрити.
Чу Ваньнін мовчав, але на тильному боці його притиснутої до стіни долоні чітко проступили жили. Мав би він зараз духовну силу, у кладці вже зяяли би п’ять дірок. Якийсь час він боровся з собою, а потім похмурим глухим голосом запитав:
— Позаздрити чому?
На ніжному вродливому обличчі Жона Дзьова розцвіла ретельно вивірена приязність — помітна, але не надто яскрава.
— Безсмертний Мо — добра людина, — мовив він м’яко. — Навіть попри його підступну крадіжку наприкінці... Я можу лише припустити, що причиною цьому була моя погана служба, адже він завжди був справедливим та приязним хлопцем.
Чу Ваньнін слухав мовчки, зберігаючи холодний байдужий вираз обличчя.
— Усі, хто колись обслуговував його в нашому закладі, розповідали одне й те ж: який він чемний, який лагідний. Ми з нетерпінням чекали на його повернення.
Після довгої паузи Чу Ваньнін нарешті запитав:
— І як часто він навідувався?
Жон Дзьов удавано сухо засміявся:
— Що, на вашу думку, «часто»? Я навіть не знаю, як відповісти на запитання безсмертного.
— Тоді скажи мені, як регулярно він навідувався, кого просив і коли був його останній візит? — тонкі вуста Чу Ваньніна здавалися гострими, немов пара ножів, а кожне питання бриніло холодом і небезпекою, ніби він збирався забрати життя Мо Жаня.
Жон Дзьов удав, що не помітив крижаного блиску в очах Чу Ваньніна. Щедро прикрашаючи, він відповів:
— Я, направду, не вів обліку, але бачив його в нас щонайменше десять днів на місяць. А щодо замовлень... По-різному бувало, — зітхнув юнак. — Усе це вже в минулому. Безсмертний Чу, прошу, не гнівайтеся на нього...
— Я запитав, коли був його останній візит, — обличчя Чу Ваньніна в ту мить здавалося висіченим із криги. — Відповідай.
Насправді після переродження Мо Жань більше жодного разу не навідував Жона Дзьова й не ходив до інших домів розпусти. Утім, лише поглянувши на обличчя Чу Ваньніна, Жон Дзьов зрозумів, що правда тут не згодиться. Удавши розгубленість, він підлив ще трохи олії у вогонь:
— Я не певен. Але пригадую, що безсмертний Мо час від часу з’являвся в борделі до самої моєї смерті... Тому, мабуть, не так давно?
Він іще не встиг договорити, як Чу Ваньнін підскочив на ноги, різко забравши долоню від стіни. Широкий рукав завісою опустився на його тонкі пальці, а очі в темряві спалахнули іскрами. Усе тіло Вчителя тремтіло від напруги.
Жон Дзьов подумки тріумфував. Як легко було пошити в дурні цього простодушного безсмертного. Він, як бордельна повія, краще за будь-кого знався на маніпулюванні серцями. Кілька влучних слів — і така праведна людина, як Чу Ваньнін, клюнула на гачок.
Жон Дзьов одягнув заздалегідь підготовлену маску стривоженості.
— Що сталося, пане безсмертний? — занепокоєно спитав він. — Я сказав щось не те? Ц-це все лиха минулого життя. Будь ласка, не звинувачуйте безсмертного Мо... Він... він не погана людина...
— Наче я без тебе не розберуся, погана він людина чи ні! — вибухнув Чу Ваньнін. Його трусило від люті. — Як тебе стосується те, що я збираюся провчити свого учня?!
— Безсмертний Чу...
Але Чу Ваньнін уже не слухав. Його погляд випромінював мороз, але від полум’я люті в очах летіли іскри. Він одним рухом відштовхнув Жона Дзьова, що стояв попереду, і рішуче попрямував до дверей складу, де схопив Мо Жаня за комір і підняв на ноги.
Мо Жань розгублено озирнувся.
— Учителю?..
Чу Ваньнін різко прибрав руку, ніби навіть комір сорочки Мо Жаня був занадто бридкий на дотик. Він дивився на учня, наче гепард на здобич, коли з низьким риком у грудях готується до стрибка. Та навіть після кількох напружених митей він усе ще був занадто розлючений, аби вимовити хоч слово.
Що тут узагалі можна сказати, якщо Мо Жаня не виправив навіть публічний осуд на кону Вад і чеснот? Він увесь цей час просив вибачення, удаючи перед Чу Ваньніном порядну людину… Хто ж знав, що цей негідник нишком бігав по шльондрах до павільйону Обгризаного персику й ложі Обрізаних* рукавів?!
Це пов’язані з легендами евфемізми для гомосексуальних чоловіків. Більше про них можна прочитати тут: Над’їдений персик, Обрізаний рукав.
Мо Жань і гадки не мав, що його оббрехали. Усе, що він бачив — це морок на обличчі Чу Ваньніна, гримасу люті з огидою і — чи йому не примарилось? — приглушеним розпачем.
— Мо Вейю! — голос Учителя хрипів, а вії тремтіли. — Скільки зі сказаного тобою було правдою? — Після довгої паузи він глухо додав: — Твій паскудний характер і справді неможливо виправити!
Остання фраза підняла величезну хвилю, немов кинутий у море валун. Мо Жань сильно здригнувся, різко відступив на два кроки і, хитаючи головою, утупився поглядом у Чу Ваньніна. Не може бути... Ні... У минулому житті саме ці слова Вчитель промовив, коли остаточно втратив у нього віру. Чому він повторив їх зараз? Усе ж налагодилося, хіба ні?..
Мо Жань не розумів, що відбувається, тому запанікував. Він відкрив було рота, та Чу Ваньнін різко обірвав його:
— Скільки ще ти збираєшся брехати мені?! — спитав Учитель, зриваючи голос. Його очі налилися кров’ю, а в погляді лісовою пожежею бриніла лють.
У голові Мо Жаня вирував хаос. Яка брехня? Про що дізнався Чу Ваньнін? Він мав занадто багато брудних таємниць, про які краще не говорити. Під прицілом розлюченого погляду Чу Ваньніна хлопець і не подумав, що все це — підступ Жон Дзьова.
Чу Ваньнін наближався, а Мо Вейю задкував крок за кроком, аж поки не залишилося, куди відступати — він уперся спиною в стіну.
Учитель зупинився перед ним. У напруженій тиші Чу Ваньнін вдивлявся в обличчя Мо Жаня, а коли нарешті заговорив, голос його був здавленим, ніби насилу стримував ридання.
— Чого ти так рвешся мене повернути? Аби далі брехати, замилювати очі й виводити з себе? Я думав, що ти змінився, Мо Жаню. Гадав, що ти зможеш навчитися, виправитися. Я сподівався виховати з тебе порядну людину... — Чу Ваньнін повільно заплющив очі й після короткої паузи тихо додав: — Із гнилого дерева нічого не вирізьбити.
— Учителю!
— Пішов геть!
Мо Жань замовк.
— Яке з цих слів ти не зрозумів?! — Чу Ваньнін розплющив очі, які випромінювали морозний холод. — Мо Вейю, ти надто сильно мене розчарував. Ти досі чекаєш, що я гратиму невігласа й просто повернуся з тобою до світу живих?
Серце Мо Жаня стиснулося. Незважаючи на гнів учителя, юнак схопив його за сховане широким рукавом зап’ястя, захитав головою й зі сльозами в почервонілих очах заблагав:
— Учителю, будь ласка, не гнівайтеся... Скажіть, що сталося? Що б я знову не накоїв — я все виправлю, чесно... Тільки, прошу, не женіть мене...
Виправлюся... Він уже це казав. І що? Якби не зустріч із Жоном Дзьовом, чи дізнався би Чу Ваньнін про ті ганебні речі?
Кажуть, що почуття плутають думки. Чу Ваньнін завжди був стриманим і розсудливим, але він мав запальну вдачу й, коли справа доходила до емоцій, діяв необдумано. До того ж він не міг стерпіти того, що Жон Дзьов та Мо Жань мали стосунки в минулому. Жон Дзьов зіграв свою роль настільки переконливо, що геть задурив Чу Ваньніну голову.
Не в змозі вирватися з хватки Мо Жаня, Учитель розлючено здійняв вільну руку в спробі викликати Тяньвень. Звісно, нічого не сталося. Чу Ваньнін від люті аж захитався. Був би він зараз живий, уже, напевно, плювався би кров’ю.
Раптом спалахнуло яскраве червоне сяйво — Мо Жань викликав Дзяньґвей. Хлопець вклав вербову лозу в долоню Чу Ваньніна й став перед ним навколішки. Він усе ще міцно тримав Учителя за зап’ястя, до смерті наляканий, що той піде.
— Учителю, я-я знаю… У минулому я безліч разів дратував та ображав вас... Але відтоді, як я ступив до підземного світу, кожне моє слово було щирим, — він підняв голову, стримуючи сльози. — Усе, що я сказав — правда. Я не брехав вам.
Чу Ваньнін стиснув Дзяньґвей. Його серце палало гнівом і нестерпним болем водночас. Пальці Мо Жаня тремтіли від розпачу, але міцно тримали його зап’ястя, відмовляючись відпускати. Біль хлопця практично пронизував душу Чу Ваньніна наскрізь.
— Якщо ви гніваєтеся, — продовжив Мо Жань, — якщо не можете мене пробачити, прошу, бийте мене, лайте — робіть усе, що завгодно. Якщо справді більше не бажаєте мене бачити... Гадаєте, що мій паскудний характер неможливо виправити…
На цих словах голос Мо Жаня зірвався, і він схилив голову, стоячи навколішках перед Чу Ваньніном.
— Якщо ви справді... більше не бажаєте мати зі мною справ...
Мо Жань не хотів, абм Вчитель бачив, як він плаче, але не міг стримати тремтіння плечей та беззвучні сльози, що крапали на землю під ногами.
— Тоді я... Я залишу пік Сишен назавжди... І більше ніколи не траплятимуся вам на очі... Але, прошу... Благаю…
Схиляючись, він майже торкався чолом підлоги, та вперто стискав руку Чу Ваньніна так міцно, ніби радше помре, ніж відпустить.
— Благаю, не йдіть.
Чу Ваньнін мовчав.
— Учителю...
У відповідь той лише заплющив очі.
— Ви ж обіцяли, що повернетеся зі мною... Тому благаю, не йдіть...
У грудях Чу Ваньніна боліло. Він мав лише уламок душі, але відчував, ніби тіло шматують ножами, а серце палять живцем. Його очі різко розплющилися — у них блищала лють і образа.
— Я тобі обіцяв? А як же твої обіцянки? Там, на кону Вад і чеснот, ти запевняв, що усвідомив свої помилки. А тоді, стоячи навколішках у залі Чистого неба, присягався, що подібне більше не повториться. Чому ж не дотримав слова?! Мо Вейю, ти справді думав, що я нічого не дізнаюся?! Що не покараю тебе знову?!
Мо Жань здригнувся. Ніби в тумані, він заціпеніло підвів голову й крізь сльози поглянув на Вчителя.
— Що?
Не встиг він договорити, як Дзяньґвей багряним спалахом зірвався з місця й з розмаху вдарив його по щоці. У повітрі затріщали іскри, кров окропила землю та стіну.
Чу Ваньнін знавіснів настільки, що почав задихатися. Він не стримував силу ні на йоту: на обличчі Мо Жаня зяяла глибока рана, з якої без упину лилася кров. Утім хлопець не звертав уваги на біль, він лише міцніше вчепився в руку Вчителя.
— Що ви маєте на увазі? Кін Вад і чеснот? — перепитав Мо Жань із широко розплющеними очима. — Що сталося у залі Чистого неба? Я… Що я приховав від вас? Про що збрехав?
Ці питання розгнівали Чу Ваньніна ледь не до запаморочення. Він силкувався вирвати руку, але хватка Мо Жаня була залізна.
Нарешті він допетрав, що щось не так, і зиркнув у бік комори.
Жон Дзьов, цей покидьок! Поки вони, захоплені палкою суперечкою, не зводили очей один з одного, той скористався можливістю непомітно вислизнути й тепер зник безслідно!
Мо Жань одразу все зрозумів і змінився на обличчі.
— Учителю, він нас обдурив! Треба йти! Тут скоро буде небезпечно! Швидше!
Хлопець вибіг за двері, потягнувши Чу Ваньніна за собою, та не встигли вони ступити й кількох кроків, як на горизонті з’явився Жон Дзьов на чолі загону примарних солдатів. Навіть зараз він не замовкав:
— Вони тут. Той живий і душа, що з ним... Обидва...
— Треба було тебе вбити! — розлючено заревів Мо Жань.
Часу на пояснення не було. Мо Жань кинувся навтьоки, міцно тримаючи Чу Ваньніна за руку, і вони разом помчали вузькими вуличками та провулками. Переслідувачів більшало, спокій дворів палацу пронизували сигнальні свистки та лязкання погоні. Чу Ваньнін озирнувся й побачив, як чотири чи п’ять потоків світла зливаються в один, схожий на шиплячу вогняну змію.
Обличчя Жона Дзьова аж сяяло від захвату. Його тендітне тіло, виснажене роками принижень і болю, на межі можливостей гналося за Мо Жанем та Чу Ваньніном. Він мчав уперед, мов голодний шакал за здобиччю. Цей юнак щиро вірив, що зробив великий подвиг, першим виявивши втікачів і вказавши на них. Упиваючись власним досягненням, він випромінював певну владність.
— Хапайте їх! Ловіть живого порушника!
Однак раптом хтось схопив його руку й заломав її за спину. Жон Дзьов сердито обернувся й знітився, побачивши того самого капітана варти, що вже затримував його раніше.
— Чого причепився?! — огризнувся хлопець. — Он вони! Хапай отих попереду!
— Ну, вони-то утікачі, звичайно. Але як щодо тебе? — примружився капітан, поглянувши на нього з недобрим виразом обличчя.
— Я... Я втік лише для того, щоби допомогти Четвертому князю! — забелькотів Жон Дзьов, раптом сполотнівши. — Це ж я знайшов того живого... Я першим викрив, що Мо Вейю не привид! Не смійте мене чіпати, ви не привласните мій подвиг перед Четвертим князем!
Капітан спершу навіть розгубився. Але швидко все збагнув і зареготав.
— Ти їх викрив? Подвиг? А-ха-ха! Гадаєш, я тут, аби красти твою славу? — сміх обірвався, і чоловік глянув на Жона Дзьова з огидою. — Як же відчайдушно ти прагнеш вислужитися. Геть збожеволів? Сам Четвертий володар першим і помітив живого! Невже ти справді думаєш, що він загородив би весь палац бар’єром, лише аби зупинити звичайного дрібного привида? Ха, ще й хочеш присвоїти всю славу собі — та ти точно не сповна розуму, якщо намірився красти в самого примарного князя!
Жон Дзьов здригнувся, а тоді спіткнувся й упав на землю. Спостерігаючи, як армія духів несеться повз нього вслід за Мо Жанем та Чу Ваньніном, він затремтів і пробурмотів, ледь рухаючи губами:
— Уже виявили?.. Примарний князь уже... розкусив їх?.. Я... Я не перший?.. Жодної заслуги?.. Я...
Усі його мрії про славу, багатство й шанобливі вітання натовпу розсипалися на друзки й були втоптані в бруд чоботами сотень привидів, які мчали повз. Жон Дзьов довго остовпіло витріщався на них, а тоді раптом поринув у божевілля та почав щосили вириватися. Кволим тілом він був схожий на одноденку: нікчемний, але нескорений, метелик, що летить на вогонь.
Його життя ніколи не було легким. Він знав тільки одне — ліжко й заможні пани на ньому. Відвідувачі, які з’являлися та зникали. Маленька кімнатка без вікон, повна пахучого диму з позолоченої курильниці, де не відрізнити ранок від вечора. Із цього складалося все його існування. Темрява, що не знала кінця. Жон Дзьов лише хотів побачити світанок. Заради того променя світла, заради клаптика надії та шансу на гідне життя він був готовий віддати і своє тіло, і гідність із честю, і доброту та совість. Бо це все, що йому лишилося.
Летіти у вогонь заради краплі світла.
— Зачекайте! Безсмертний Чу, урятуйте мене!
— Схопіть цього втікача! А тоді доставте його до Четвертого князя на допит!
— Ні! Ні!!! — Жон Дзьов борсався, розриваючи землю блідими пальцями. Його волосся розпатлалося та заплутаними пасмами лягло на вродливе личко, що у світлі місяця здавалося моторошним і спотвореним. Юнак із виряченими очима нерозбірливо верещав: — Ні!!! Безсмертний Чу, урятуйте мене!
Зрештою, він забився в істериці:
— Це я його знайшов! Я перший! Ви не можете так зі мною! Без мене ви б їх ніколи не впіймали! Ви просто хочете вкрасти мою славу! Мої заслуги!
Солдати тягли Жона Дзьова геть, поки його божевільні крики не заглушив гуркіт важких кроків.
