Том 1. Розділ 18

Хоча тон і був наполегливим, та голос — теплим.

 

Лія крадькома глянула на Кієрана, який здавався роздратованим, а потім сіла навпроти Анастасії. У ту ж мить юнак підійшов, поклав руку їй на плече й сказав:

 

— Коли закінчиш розмову з матір’ю, обов’язково… зайди до мене. Нам потрібно поговорити.

 

— Так, брате.

 

Кієран міцно стиснув плече, а потім розвернувся і пішов. Це був рідкісний прояв непокори з його боку.

 

Маркіза, яка досі з неприхованим невдоволенням дивилася на місце, де щойно стояв її син, зустрілася поглядом із Лією.

 

— Рада бачити, що ви з Кієраном добре ладнаєте, попри те, що давно не бачились… Ви обмінювалися листами?

 

— Ні, це наша перша зустріч за чотири роки.

 

— Справді? Та все ж… що ж, гадаю, Кієран завжди був турботливими хлопцем.

 

Анастасія ледь помітно кивнула й неквапливо обмахнулася віялом, що лежав на столі. Потім зосередила погляд на Лії, яка дивилася прямо на неї.

 

— Чула, що ти відправляєшся до столиці за два дні?

 

— Так. Завдяки вашій турботі я зміг отримати місце в Академії.

 

— Професор Теодор добре відгукувався про тебе. Казав, що ти надзвичайно розумний. Хороша робота, Камеліусе, нарешті ти гідний називатися братом Кієрана.

 

Гідний… бути його молодшим брам…

 

Лія, не виказуючи жодних емоцій, втупила погляд у коліна маркізи. На відміну від Кієрана, який змінився до невпізнання за ці чотири роки, ця жінка зосталась такою ж прекрасною і жахаючою.

 

— Камеліусе.

 

На тихий поклик Лія підвела голову й зустріла погляд Анастасії, яка зупинила рух віяла. Її обличчя було суворим.

 

— Ти випадково, не плануєш шукати свою маму, як тільки покинеш це місце?

 

Замість відповіді Лія просто ковтнула.

 

— Відповідай.

 

— …Так. Я її шукатиму.

 

Анастасія зітхнула так, ніби давно передбачала цю відповідь, а потім глузливо посміхнулась.

 

— Яка ж ти наївна й недалека дитина.

 

— Не розумію, що ви маєте на увазі.

 

— Камеліусе, ти вже увійшов до кала знаті. Кілька днів тому тут побував молодий герцог, чи не так? Багато аристократів знають про тебе, знають ім’я Камеліус. Навіть принцеса Розіна згадує про тебе у своїх листах! І що, думаєш, зможеш втекти від усього перевдягнувшись у простолюдинку?

 

— Матінко, я…

 

— Ось чому я попереджаю тебе. Як я і казала, твоя роль — тихенько жити в тіні.

 

У сухому голосі Анастасії раптом з’явилася напруга. Лія опустила голову, втупившись у свої руки, що поступово блідли, й не змогла знайти слів, щоб відповісти.

 

Маркіза мала рацію. Молодий герцог Клод, принц Вейд, навіть Мерилін Шелбі та принцеса Розіна — всі вони знали її, знали ім’я Камеліус. Поки вони пам’ятали про неї, Камеліус не міг просто зникнути.

 

Анастасія, задоволена збентеженістю Лії, перевела подих і продовжила:

 

— Що ж, є один спосіб знайти її, але ми не можемо поспішати, це займе деякий час.

 

— Час… про що ви?

 

— Так. Після заручин Кієран повернеться до Гайору, його жага до знань надто сильна, він зовсім мене не слухає.

 

Анастасія зітхнула, ніби вже втратила надію.

 

— Коли вступиш до Академії, намагайся виглядати якомога хворішим. Тобі знадобиться переконлива причина, щоб покинути її.

 

Лія на мить застигла, а потім, прийшовши до тями, запитала:

 

— …А що буде потім?

 

— Коли про тебе поступово почнуть забувати, ми влаштуємо поховання Камеліуса Бейла. І тоді ти зможеш повернутися до життя Камелії, це єдиний спосіб.

 

Похорон живої людини. Від цієї шокуючої відповіді її губи затремтіли. Усвідомлення того, якою жорстокою була причина, через яку їй дозволили вчитися, викликало тремтіння у всьому тілі.

 

— Я просто виконую обіцянку, яку дала тобі, коли вперше привела сюди, Ліусе. Ти впорався навіть набагато краще, ніж я очікувала, і завдяки тобі Кієран зміг одужати. Хіба після цього я не повинна подарувати тобі справжню свободу?

 

Чому ж слова про «справжню свободу» звучали так жахливо? Камелія не знала. Адже це був той самий момент, якого вона так довго чекала. Невже… вона вже занадто звикла до цього розкішного життя і дозволила собі мріяти про більше?

 

Її думки плуталися.

 

— І в якості винагороди, тобі дозволять бути присутньою на заручинах Кієрана. Він все-таки захоче тебе бачити.

 

Закінчивши свою промову, Анастасія знову почала обмахуватися віялом. В цей момент, непомітно ступивши вперед, Бетті нервово поставила чашку чаю перед Лією.

 

Побачивши сум на обличчі головної служниці, дівчина відчула, як на очі навертаються сльози.

 

— Тоді… дозвольте попросити вас про одну послугу.

 

— Кажи.

 

— Будь ласка, пробачте моїй матінці.

 

Рука маркізи, що саме тягнулася до чашки, завмерла. Її довгі опущені вії ледь помітно здригнулися, а потім на губах з’явилася тінь зловісної посмішки.

 

— Ну… яке ж зухвале прохання, Ліусе. Як ти смієш…

 

— Якщо прохати вибачення — це зухвалість, то всі ці чотири роки які, я жила як хлопець для брата… заради чого все це було?

 

Вперше на бездоганному обличчі Анастасії з’явилася тріщина. В її очах закипав гнів, але Лія не зупинилася.

 

— Я… я не звинувачую вас, матінко. Ви забрали мене з Лувру, і я вам за це вдячна. Але я ніколи не хотіла ставати чоловіком. Я стала Камеліусом… лише аби заслужити ваше прощення. Тож, будь ласка… пробачте.

 

Зрештою, солоні сльози плямами впали на її коліна.

 

— Прошу вас…

 

Лія похилила голову, намагаючись сховати обличчя. Її долоні палали від болю — вона так міцно стискала кулаки, що нігті вгризались в шкіру.

 

Щоб не дати сльозам видати її, вона різко підвелася. Але Анастасія навіть не глянула в її бік, вона здавалася зануреною в роздуми, повільно відпиваючи чай.

 

Напруга, що панувала в кімнаті, була такою густою, що здавалося, ніби повітря поступово покидало її. Атмосфера була задушливою, незламною.

 

Слуги, які спостерігали за розмовою, один за одним почали відступати, їхні обличчя зблідли.

 

Лія вклонилася й повернулася до виходу.

 

Та раптом…

 

Від дверей швидкими кроками наближався Кієран, явно чимось невдоволений.

 

— Вибач, Ліє.

 

— Ліус… — виправила вона.

 

І відштовхнула його руки, які встигли схопити її за плечі.

 

Юнак на мить застиг, поглянувши на неї сповненими болю очима. Потім його погляд сповнився гіркоти, і він гнівно обернувся до Анастасії.

 

— Матінко, досить вже.

 

Коли хлопець схопив дівчину за плечі, в очах маркізи промайнув сумнів.

 

— Зараз саме ви, зганьблюєте імʼя Бейлів, мамо!

 

— Зганьблюю?… Кієране! Як ти смієш казати мені таке!?

 

— Поховання заради життя? Як ви взагалі могли таке запропонувати?!

 

— Кієране!

 

Поки приголомшена Анастасія кричала, Лія скористалася моментом і втекла з вітальні.

 

Вона знала, що її мачуха ще трохи покричить, але швидко оговтається. Анастасія була аристократкою до глибини кісток — ця жінка ніколи не дозволяла собі довго залишатися під владою емоцій.

 

І брат, зрештою, теж. Він був її сином. Рано чи пізно він обійме матір і попросить пробачення.

 

Лія вивчила цей негласний закон дому Бейл за короткий час, проведений тут.

 

Вийшовши на вулицю, вона покликала Піпі жестом і попрямувала до озера. Чим ближче вона підходила до води, тим спокійніше ставало на душі.

 

Лія опустилася в крісло, де нещодавно сидів Клод, і підтягнула коліна до грудей.

 

— “Поховання… живої людини? Як їй взагалі таке спало на думку?”

 

За два дні вона покине цей маєток.

 

Можливо, назавжди.

 

Витерши сльозу тильним боком руки, Лія раптом відчула чиюсь присутність і схлипнула.

 

— Не зараз, Піпі. Мені треба побути на самоті.

 

Але коли незнайомець заговорив, вона одразу зрозуміла, що помилилася.

 

— І все ще не панна. Радий бачити тебе знову, Камеліє.

 

               •••

 

— Дякувати богам, Мерилін, ти одужала!

 

Принцеса Розіна подарувала їй теплу усмішку, а дівчина, дотримуючись етикету, витончено розправила поділ своєї сукні.

 

— Все завдяки вашим молитвам, Ваша Високосте.

 

— Але все ж не варто тиснути на себе. Гадаю тобі потрібен відпочинок, — це було неабияким випробовуванням.

 

— Так, я розумію.

 

Окинувши поглядом заповнену гостями залу, Мерилін задоволено всміхнулася.

 

Чарівні ліхтарі, що сяяли всюди, живі квіти, що заповнювали простір своїм ароматом, і сміх гостей, який оживляв колись похмурий маєток маркіза — усе це створювало ідеальну атмосферу.

 

Усі ці люди зібралися, щоб відсвяткувати її одужання.

 

І серед них був Клод.

 

Дівчина упевнено рушила вперед разом із принцесою — прямо до місця, де стояв молодий герцог.

 

Присутність такої не менш поважної особи та принца на її прийомі була вже сама по собі величезним успіхом.

 

Погляди гостей природно перемістилися до двох шляхетних панночок, що наближалися.

 

Захоплення, заздрість, цікавість — усі ці емоції переплелися, зосереджуючи увагу на одному питанні: якою буде реакція Клода де Іхара?

 

Підійшовши ближче, Мерилін шанобливо схилилася.

 

— Прийміть мої вибачення за те, що прийшла привітатися тільки зараз, Ваша Високосте, пане Клоде.

 

У яскраво-червоній сукні, що підкреслювала її витонченість, дівчина природно стала поруч із Клодом. Вона елегантно всміхнулася й поклала руку на його передпліччя.

 

— Чула, що ви відвідували мене, поки я була без тями. Все чекала нагоди віддячити вам.

 

Клод кинув погляд на її руку, що лежала на його рукаві, а потім, зберігаючи бездоганні манери, поцілував руку принцеси Розіни. Після цього він витягнув із кишені годинник.

 

— Тепер, коли ми побачили, що з вами все гаразд, боюся, ми вимушені відкланятися.

 

Шелбі застигла, немов її вразив грім.

 

— Так скоро пане? Але ж святкування ще навіть не почалося!

 

— Кієран повернувся. Я обіцяв зустрітися з ним.

 

Клод спокійно усміхнувся, м’яко, але впевнено забираючи її руку зі свого рукава. Він поводився шанобливо, проте для дівчини це було нестерпним приниженням, її лице раптово спалахнуло.

 

— Це обов’язково має бути сьогодні?..

 

— Панно Шелбі.

 

— Сьогодні ж ми мали святкувати моє одужання, пане Клоде.

 

Юнак примружив очі, уважно вдивляючись у дівоче обличчя, ніби заохочуючи її продовжити.

 

У його погляді не було й натяку на прихильність.

 

Лише холодна, майже байдужа жорсткість — із легким відтінком презирства. В його очах майнула ледь помітна роздратованість, наче він не міг повірити, що його намагаються затримати через такий мізер.

 

Ще трохи — і він міг її штовхнути.

 

Мерилін раптово охопив страх.

 

Відчуваючи, як холонуть кінчики пальців, вона судомно стиснула поділ своєї сукні. Примусивши себе всміхнутися, вона швидко заговорила:

 

— Ох… Перешпошую, я сказала це не подумавши. Просто… я так давно вас не бачила, молодий герцогу Клоде, що емоції затьмарили розум. Звісно, вам треба йти.

 

— Я знав, що ви зрозумієте, панно.

 

Лише тоді Клод дозволив собі легку усмішку. Він ще раз поцілував її руку, після чого перехопив погляд Вейда.

 

Принц із цікавістю спостерігав за Мерилін, яка почервоніла так, ніби її ось-ось розірве від хвилювання.

 

Він без поспіху поставив келих із шампанським і легенько торкнувся щоки принцеси.

 

— Постараюся повернутися вчасно. А поки що піду знайомитися з твоїм нареченим.

 

— Брате, тільки не мучте пана Клода, прошу вас.

 

— Він уже не той, ким був чотири роки тому. Хочу якнайшвидше переконатися, що його більше не так просто залякати.

 

Розіна всміхнулася у відповідь на невимушений тон принца.

 

Клод, як і годиться, поцілував їй руку, а потім, не вагаючись ані секунди, залишив залу.

 

Гучний і розкішний бал лишився позаду.

 

Сівши на заднє сидіння автомобіля, що чекав їх біля входу, Клод розслаблено відкинувся на спинку.

 

Шофер, злегка нахиливши капелюха, чемно привітався й завів машину.

 

— Проклята купа металу… Знову доведеться страждати від цієї клятої заколисливості, — пробурчав Вейд, але машина все одно рушила з місця. — До речі, чув, молодий маркіз Кієран повернувся не сам, а з гостем.

 

— Так, кажуть.

 

— Його звуть… Ян Серхіо, здається?

 

— Третій син короля Левіна, це він захищав Кієрана, поки той був у Гайорі.

 

— Тіпоньки, ну й справи… Це вже майже схоже на змову з ворогом.

 

Клод мовчки погодився.

 

Від молодого маркіза він чув чимало хорошого про Яна Серхіо, але той залишався принцом ворожої країни. Йому нізащо не можна було довіряти.

 

Особливо зараз, коли через нейтральну територію спалахнув конфлікт через видобуток алмазів, і навіть найменша загроза безпеці цього принца під час його перебування в Імперії могла стати причиною початку війни.

 

Клод не міг зрозуміти намірів Кієрана, який був готовий ризикувати, навіть маючи справу з такою небезпечною ситуацією.

 

— Поки ви з Кієраном будете розбиратися із цим принцом Серхіо, я… мабуть, відвезу мого милого Камеліуса дивитися на зірки, — промовив Вейд, лежачи на спині, схрестивши руки за головою, коли йогодовгі ноги зручно вмостилися на підвіконні.

 

Почувши ім’я Камеліуса, погляд Клода став різким і загрозливим.

 

— Ох, ні. Допоки всі справи не вирішаться, Ваша Високість залишиться.