Вейд підняв погляд на Клода й розсміявся, немов почув щось абсурдне.
— Що ти таке кажеш? Невже боїшся, що я, скажімо… з’їм Камеліуса?
— Не дуже. Можливо, хіба що трохи.
Принц довго й неконтрольовано сміявся, а під кінець витерши сльозу, що виступила від сміху, недбало погойдував довгими ногами. Хоча така поза була не надто гідною, усе ж у ньому неможливо було не впізнати представника імператорської родини.
— Хіба ти не зневажав цього хлопця, вважаючи його не більше, аніж копією молодого Маркіза? Не вважаєш, що надто різко змінив свою думку?
— Я не змінював думку. Моє переконання, що Камеліус Бейл — це лише заміна, є незмінним. Просто…
Клод не закінчив речення й перевів погляд у вікно, крізь яке проникало м’яке сонячне світло. Його чоло злегка зморщилось.
— Коли спостерігаю за ним, у мене підіймається настрій. — А потім він тихо додав: — я помітив, що насолоджуюся його компанією.
Вейд відчував себе ще більш спантеличеним.
— "Підіймається настій?" Й по тому? — у голосі принца була ледь відчутне розчарування.
Клод звузив очі й, провівши пальцем по гладких губах, спокійно відповів:
— Кілька днів тому я запропонував йому позицію дворецького сімʼї Іхар кілька днів тому, але він відмовився.
— Ага, невже Ваша Світлість, юний герцог Клод, зазнав удару по своїх гордості? І ти збираєшся змусити його заплатити за це, знущаючись з нього, поки не набридне?
Вейд підняв руки в перебільшеному жесті, але Клод лише незворушно відповів:
— Зовсім навпаки, тепер я хочу його ще більше. Камеліус — це витвір мистецтва, Ваша Високосте. Створений хитрістю Анастасії як копія Кієрана, перетворений на винятковий талант, який так рідко зустрічається серед гнилого дворянства. Він геть не схожий на тих нікому не потрібних свиней, які використовують імʼя своїх батьків, коли самі й пальцем не поворухнули, щоб заробити його. Як тут не захотіти такого молодика поряд?
Усмішка зникла з обличчя Вейда. Клод недвозначно згадав тих самих “нікчем” — молодших синів знатних родин, які зараз юрмилися при принці, розливаючи отруту своєї облуди. Вони знали, як підсолодити слова й запропонувати потрібні розваги.
— Безжально. — Вейд зітхнув і пробурмотів так, щоб Клод точно почув: — Кажуть, кров не обдуриш. Дивлячись на тебе, я ніби особисто розмовляю з герцогом Іхаром. Надзвичайно неприємне відчуття.
— Це честь для мене. Батько завжди був мені прикладом.
Принц схрестив довгі ноги, витягнуті на підвіконня, а на його губах з’явилася легка усмішка. Коли Клод трохи відчинив вікно, порив вітру розворушив чорне волосся юнака.
На щастя, відстань від маєтку маркіза Шелбі до Корсора була не надто великою — трохи більше трьох годин. Цього часу цілком вистачало, щоб розкласти думки по поличках, чи не так?
Ян Серхіо.
Принц Гайору, про якого говорять, що він ще той скажений пес.
Яким би гарним не був фасад, який Кієран намагався створити для Яна Серхіо, дикун залишався дикуном.
Клод примружив очі, вдивляючись у пейзаж, що миготів за вікном.
Так, для чоловіка цілком природно відчувати дух суперництва щодо іншого.
Але чому? Чому ж тоді…
Чому з Камеліусом Бейлом усе інакше?
Несподівано його охопило роздратування. Яким би тендітним і крихким не здавався блондин, він усе одно залишався чоловіком. Його ніжні риси, його голос — рано чи пізно це зміниться.
— "До біса".
Клод глибоко вдихнув, приглушуючи лайку, й, розтиснувши стиснуту в кулак руку, кинув погляд на Вейда, який дрімав напроти.
Можливо, це все через цього клятого принца, який не втомлювався повторювати, що краса не має статі.
Звісно, Камеліус не не міг бути для нього, чимось жаданим.
Йому просто було цікаво. Так, проста цікавість.
Чи це той самий випадок, коли перше враження вирішує все?
Коли малий уперше зібрав в долоні сніг і простягнув до моєї руки, він здавався наляканою дівчинкою. Наче хтось насильно змусив його вдягнути чоловічий одяг — настільки незграбно він у ньому виглядав.
Звісно, тепер ця незграбність була звичною, але…
— "Ну й лайно".
Клод проковтнув уже другу лайку й провів пальцем по скам’янілих губах, намагаючись відволіктися.
Наразі Камеліус не настільки важливий.
Важливо те, що Ян Серхіо — цей безжальний дикун, який може занурити Імперію в кроваву бійню — перебуває в Корсорі.
Клод знову дістав кишеньковий годинник.
Машина різко підскочила, з’їхавши на нерівну ґрунтову дорогу.
Блакитні очі, спрямовані у вікно, затягнулися тривожною тінню, ніби густе зелене листя лісу проникло прямо до його очей.
•••
— Припиніть переслідувати мене!
Лія закричала й, мов стріла, кинулася вперед, зупинившись лише перед прибудовою Кієрана. Від швидкого бігу вона похилилися, спершись руками на коліна й важко дихала.
Тим часом Ян спокійно наздогнав її й хмикнув, ставши перед нею.
— Я ж гість у цьому домі, Камеліє. Чому ти постійно втікаєш від мене? Це доволі засмучує.
Лія витерла піт, що скотився підборіддям, і гнівно звузила очі.
— Моє імʼя Камеліус, не Камелія! І, до речі, я ж особисто провів вас до зали. Саме там гості і повинні чекати!
— Так-так, Камеліусе. Але я тут, аби побачити тебе, а не задля екскурсії по вашому чудовому маєтку
— Принце Серхіо, чого вам треба від мене?
— Ян. Називай мене Яном.
Чоловік посміхнувся, від чого його очі звузилися, ніби самі сміялися разом із ним.
Вигляд юнака, який сяяв від веселощів, зводив Лію з розуму.
— Добре, Яне. Зараз я дещо зайнятий. І ваші переслідування лише заважають!
— Хм, тоді я допоможу тобі?
— Ні!
Лія озирнулася навколо, шукаючи когось, хто міг би їй допомогти. Але ні її брата, Кієрана, ні янгольського дворецького, ні навіть прислуги не було видно.
— “І що ж мені робити?”
Їй було мало того, що Ян застав її в момент слабкості, коли вона плакала, так ще й мало не впала, побачивши його. Якби він запізнився бодай на мить, вона б гепнулася на землю, виставивши себе на посміховисько.
Але принц підтримав її за спину й так само впевнено назвав ім’я.
Точно так само, як і зараз.
— Камеліє.
Лія, яка ще ламала голову над тим, як би позбутися цього хлопця, мимоволі підняла голову, почувши його голос.
— “Ах…”
— Бачиш? Так і знав, що це твоє імʼя.
На губах юнака з’явилася самовдоволена усмішка.
— Ви справді… безнадійні.
Засміявшись зі своєї власної помилки, Лія все ж таки вклонилася, дотримуючись належного етикету, а потім розвернулася, щоб піти.
— Ліє.
У цей момент до саду прибудови зайшов Кієран, в супроводі слуг. Він здивовано поглянув то на Лію, то на Серхіо, а потім тяжко зітхнув, потерши скроні. Помахом руки він наказав слугам відійти.
— Яне, я ж просив тебе чекати всередині.
— Брате!
Кієран, що підходив все ближче, здався Лії справжнім рятівником. Вона не озираючись попрямувала до нього й, сховавшись за його широкою спиною, сердито зиркнула на Яна, наче насторожений їжак, що виставив свої колючки.
Очі юнака, дивного сіро-зеленого відтінку, м’яко виблиснули.
— Мені просто стала нудно, тож я вирішив пройтися, а потім відчув знайомий аромат, і ноги самі привели мене до Камелії.
— Ха… Яне. Ти що, тварина? По запаху ніби песик…
— Забув? Як мене називають? — принц, ще ширше усміхнувся. — Але, завдяки цьому, я добре роздивився маєток. Доволі непогано, як на мене.
— Що ж, якщо ви не заперечуєте, вам варто повернутися. Наші гості будуть із хвилини на хвилину.
— Так скоро?
Ще кілька хвилин тому його обличчя світилися пустощами, а зараз на ньому чітко читалося роздратування.
Лія, яка не зовсім розуміла, про що вони говорять, несміливо втрутилася:
— Брате… Так про це ти хотів зі мною поговорити? Про принца Серхіо?
Кієран обернувся, провів долонею по її волоссю й кивнув.
— Я чув, ви вже зустрічалися одного разу. Він не надто докучав тобі?
— Що? Ні… Він лише… запросив мене поїсти сорбет.
Вимовивши це, Лія крадькома глянула на Яна. Його брови ледь помітно здригнулися й злетіли вгору.
— Справді? Не дуже віриться, але якщо ти так кажеш…
— А… До речі, ти казав, що гості от-от приїдуть…
Серце шалено закалатало.
Якщо це гість Кієрана, то, певно, був тим кого вона знала.
Клод.
Він був тим, хто минулого разу приніс її на руках до кімнати.
Камелія досі не знайшла відповіді на те, чому ж юнак так учинив.
Думаючи про нього, Лія машинально стиснула великим пальцем ніготь вказівного.
Саме в цей момент Кієран уже відкрив рота, щоб щось сказати, як раптом…
Дзень.—
З боку парадного входу пролунав звук дзвону.
Троє людей одночасно повернули голови в той бік.
Кієран, ледь помітно всміхнувшись, спокійно промовив:
— Прибув Його Високість принц у компанії пана Клода.
•••
— Вейд фон Вайз.
— Ян Серхіо.
Лія не могла повірити власним очам, спостерігаючи за тим, як двоє хлопці тиснуть один одному руки.
Вейд, який завжди здавався легковажним гульвісою.
Та Ян, який дратував її своєю нав’язливістю.
Обидва зараз виглядали зовсім інакше — серйозні, дорослі, такі, якими вона їх ще ніколи не бачила.
Білосніжні стіни прибудови потопали в червоних відблисках сонця, що заходило, огортаючи простір гнітючою тишею.
— Клод де Іхар із півночі, Ваша Високосте — спокійно представився Клод.
— Ох, господар Дель Каса, — з легкою усмішкою відгукнувся Ян.
— Поки ще ні. Мій батько все ще в доброму здоровʼї.
— Але, врешті-решт, усе перейде у ваші руки.
Серхіо виглядав більш зацікавленим, ніж коли тиснув руку принцу.
Очі Клода ледь помітно потемніли.
Тієї миті Лія несвідомо зробила кілька кроків назад, затамувавши подих.
Не те щоб вона опинилася тут за власним бажанням.
Але дякувати богам, що пані Анастасія досі не повернулась…
Ця зустріч — секрет.
Ніхто не повинен дізнатися, що принц, молодий герцог і принц Гайору ведуть перемовини.
Їй не місце серед них.
— Ласкаво просимо в Імперію, — розмірено промовив Вейд. — І хотілося б подякувати вам за турботу про мого дорогого друга Кієрана Бейла під час його перебування в Гайорі. Як щодо того, аби переміститися в зручніше місце і познайомитися ближче?
З цими словами він легко рушив до будівлі.
За ним одразу ж пішов Кієран, а слуги почали метушливо готувати все необхідне.
Нарешті прибудова повернулася до свого звичного стану.
— Заходьте, — запросив Вейд.
Коли Клод помітив, що Ян не рушив з місця, він заговорив.
— Сюди, Ваша Високосте.
Але юнак лише підняв руку, відмовляючись від його пропозиції, і, залишаючись на місці, звернувся до Лії.
— Ідіть уперед. Нам із Камеліусом ще треба завершити розмову.
Лія, яка вже почала було непомітно покидати приміщення, завмерла.
Холодний, спокійний погляд Клода пройшов повз принца Гайору і зупинився на ній.
Опинившись між двома юнаками, Лія зусиллям натягнула на обличчя байдужу усмішку.
— Зараз зовсім не час, поговоримо пізніше, — сказала вона рівним голосом.
— Пізніше?
— Так. Принц Вейд має бути вашим пріоритетом.
Камелія зробила все, щоб її слова звучали шанобливо.
Її найбільше хвилювало, що Ян може назвати її справжнє ім’я прямо перед Клодом.
Вона повинна якнайшвидше забратися звідси.
Але відповідь хлопця розбила всі її надії.
— Ні. Для мене найважливіший ти, Камеліусе. Ти все ще не сказав мені, чому ти плакав раніше.
Лії пробіг мороз по шкірі.
Вона мимоволі підняла погляд на Клода.
В той момент його очі, сині й бездонні, стали ще темнішими.
На губах з’явилася тінь насмішки.
В її відображенні в його зіницях не було ані жалю, ані розуміння.
А потім Клод відвів погляд і спокійно промовив:
— Тоді дозвольте залишити вас, принце Серхіо.
Він легко нахилив голову у прощальному жесті й розвернувся до прибудови.
І тільки.
Лія мовчки дивилася йому вслід, поки його постать не почала розчинятися в сутінках.
Раптом вона відчула, як Ян ніжно бере її за підборіддя, змушуючи повернутися до нього.
Його погляд ковзнув від Клода до неї, а потім він усміхнувся, тихо і розважливо.
— Ох, Камеліусе…
