Лія поспішно поспішно те місце, ніби тікаючи.
Якщо вдатись в деталі, то вона спершу відсторонила руку Яна, що торкалася її підборіддя, а потім, зберігаючи якомога більше ввічливості, дала зрозуміти, що відчуває дискомфорт. Адже це була Кайєнська імперія, і зневага до принца Вейда прирівнювалася до образи імператорської родини.
Та, мабуть, її протест здався лише дитячою впертістю, бо Серхіо просто проігнорував те зауваження. Лише коли він, зрештою, торкнувся губами дівочої руки, тоді й пішов у флігель.
Відчуття було дивним.
Ніби її затягнуло в бурю або ж викинуло з глибокої води.
Камелія на мить застигла в саду, розгублено дивлячись перед собою. Якби не Піпі, яка пішла шукати свою господиню, вона, можливо, так і не зрушила б з місця.
У маєтку панувало сум’яття через несподіваних гостей. Слуги поспішно прибирали обідню залу, а маркіза поставила у вазу великий букет квітів, які щойно зірвала в оранжереї.
Її схвильоване обличчя красномовно свідчило, наскільки важливими були ці небажані гості.
У всьому будинку відчувалася незвична жвавість. На обличчях слуг з’явилося задоволення та полегшення, яких не було раніше. Всі раділи поверненню справжнього господаря Корсору.
Лія сказала слузі, який йшов за нею, що вечеряти не буде, і, зайшовши в кімнату, зачинила двері. Від напруження волога сорочка неприємно липла до спини.
Тому дівчина дістала чисту, послабила вузол краватки й підійшла до вікна. Внизу, біля кам’яного фонтану, що з’єднувався зі флігелем, стояли юнаки.
Попри спекотну погоду, всі вони були в жилетах, піджаках і краватках. Їхні дорогі шкіряні туфлі виблискували на сонці. Бездоганні джентльмени, яким заздрили всі.
Принц, запаливши сигару, закинув голову назад і голосно розсміявся, у ту ж мить його погляд зустрівся з Камелією. Щось сказавши, він привернув увагу й інших – троє юнаків теж підняли голови.
Щойно її погляд перетнувся з тими самими холодними, синіми, як вода, очима, Лія одразу ж зачинила вікно.
Потягнувшись, щоб опустити штори, вона раптом відчула неспокій і відступила якомога далі від вікна.
Її стиснута в кулак рука тремтіла.
— Чому…
Це був страх. Вона була впевнена, що тремтить саме через нього. Через ці постійні зустрічі очей.
— Пане. — Пролунав легкий стукіт, і в кімнату увійшла Піпі. Її обличчя було схвильованим, й переступивши поріг кімнати служниця хутко озирнулась, а потім підійшла ближче. — Ви ж казали, що не будете вечеряти?
Лія передала служниці зімʼяту сорочку, погоджуючись зі слова легким кивком.
— Так. Почуваюся не дуже.
— Тоді… Ви зможете прийти до озера трохи пізніше?
— До озера?
— Так! Десь за годину.
— Гаразд.
Погляд служниці світився проблиском надій, а після згоди Лії вона ще й широко усміхнулась
Швидко прибравши кімнату, яка була в безладі через перевдягання, вона глянула на маятниковий годинник, а після вийшла.
Лія, одягнувши чисту сорочку, крадькома глянула у вікно.
На щастя, там нікого не було. Можливо, вони повернулися в будівлю. Єдине, що залишилося, — кілька лісових птахів, які злетілися в пошуках крихт від печива.
Лише тоді вона змогла зітхнути з полегшенням і знову відчинила вікно.
І у кімнату подув теплий вітер Корсору.
•••
— Пана Камеліуса Бейла, щось не видно, пані.
Тепла усмішка Вейда відбилася на полірованому посуді. Хоч раптовий візит принца змусив усіх поспіхом готуватися, вечеря вийшла бездоганною. До того ж, на випадок будь-яких несподіванок, весь посуд був срібним.
Розкішні канделябри та яскраве світло люстри. Постава слуг, які стояли напоготові відповідно до кількості гостей, підкреслювала гідність родини маркіза.
— Ліус повернувся до своїх покоїв, Ваша Високосте. Він погано себе почува, — незворушно відповіла Анастасія, а потім лагідно всміхнулася. — Здається, це моя довга відсутність позначилася на ньому. Тепер, коли я нарешті повернулася, то зможу подбати про нього. Прошу, пригощайтеся, — додала вона. — Шеф-кухар приготував ці страви з особливою ретельністю. Сподіваюся, вони вам смакуватимуть.
З усмішкою на обличчі Вейд узяв до рук ніж і виделку. Лише після цього вечеря справді почалася. На столі були страви як Гайорського королівства, так і Кайєнської імперії.
— “Камеліус погано почувається?” — Клод криво всміхнувся.
Кілька годин тому він бачив молодика, і той зовсім не виглядав хворим. Найімовірніше, він просто не хотів бути тут. Якби той, із його вразливістю, усе ж таки сів за цей стіл, то, швидше за все, просто знепритомнів би від напруги.
— “Знову переб’ється якимись солодощами.” — Нарізаючи їжу, Клод перевів погляд на десертний кубок перед собою.
Його заповнював вишуканий десерт, який став популярним у столиці. Він нагадував зібрану в долонях хмару. Клод згадав, як люди вишиковувалися в черги, щоб його придбати.
Майже несвідомо він потягнувся до кубка, але в той самий момент його рука зіткнулася з чужою.
Піднявши погляд, Клод зустрівся очима з сірооким Яном Серхіо.
— Вибачте, — коротко сказав Клод і поступився десертом.
Хлопець прийняв його з природною самовпевненістю, нахиливши голову з ледь помітною усмішкою.
— “Невже любить солодке, всупереч своєму вигляду?” — майнула думка в Клода, коли принц раптом підняв руку й покликав слугу.
— Віднесіть це пану Камеліусу. Передайте йому, що пропускати трапези шкодить здоровʼю.
Мить потому всі погляди в залі звернулися до Яна. Найбільше здивувалася маркіза. Вейд же лише зацікавлено спостерігав за розвитком подій.
Лише коли слуга з кубком зник, Серхіо, усміхнувшись, додав:
— Якщо здоров’я пана Камеліуса ще більш погіршиться, то я завжди можу забрати його із собою до Гайору.
Його жарт прозвучав легко, але в погляді Кієрана щось промайнуло.
— Дякую за вашу турботу, Ваша Високосте, — відгукнувся він. — Якщо колись знадобиться… то ми памʼятатимемо про вашу пропозицію.
— То що ж, мені побажати йому найгіршого?
— Ви перегинаєте. Я, навпаки, хочу, щоб мій брат був здоровим.
— Як би там не було, я кажу щиро. Мені здається, що це місце зовсім йому не підходить.
Погляд Яна був спрямований прямо на Клода. Його вираз обличчя залишався непроникним, але цього було достатньо, щоб застудити атмосферу за столом. Іхар не відвів очей. Він спокійно розрізав шматок м’яса й поклав його до рота.
Однак, лише кілька разів елегантно пережувавши, він зупинився, підніс до губ серветку й виплюнув їжу.
Юнак глянув холодно, майже зневажливо, після чого нахилив голову, дивлячись прямо на принца.
— Ох… Перепрошую, Ваша Високосте. Але мушу сказати, Гайорській кухні не місце за імператорським столом..
— Хм, справді?
— Виглядає, як би це сказати… ніби мені подали гниль.
Розмова почала виходити з-під контролю. Клод кинув забруднену серветку на підлогу й прополоскав рота вином.
Ян, однак, не виглядав ані ображеним, ані роздратованим. Навпаки, він спостерігав за Клодом із відвертим інтересом.
— Мої вибачення, Ваша Високосте, пані. Я повернусь до вас, коли принесуть напої.
Клод знав, наскільки грубо покинути трапезу посеред вечері. Це було справжньою образою для господарів. Але він не зупинився. Лише коротко вклонившись тим, хто теж підвівся за ним, він застебнув ґудзик піджака й покинув залу.
Слуги, які чекали в коридорі, заметушилися, не знаючи, куди тепер супроводжувати молодого герцога, та він навіть не звернув на них уваги й просто піднявся сходами.
Його пальці міцно стиснули поручні. Вино, що залишилося на язиці, здавалося гіркішим, ніж зазвичай.
Піднявшись на верхній його зазвичай бездоганне обличчя було затьмарене роздратуванням, що зовсім було на нього не схоже.
Він дозволяв собі марнувати час на безглузді ігри з другим сином маркіза.
Чому йому так подобалося бачити його розгубленим щоразу, коли той опинявся перед ним? І чому зараз це більше не приносить йому жодного задоволення? Чому замість цього його так роздирає лють?
Клоду все більше не подобалося те, що Камеліус почав його дратувати. Якщо це всього лише проблема емоцій, її слід викорінити. Позбутися, відкинути, не дозволити цьому розростатися далі. Тому що той, кого він бажає, безперечно не може бути чоловіком.
Його обличчя ще більше спохмурніло, коли служниця з тацею й кубком наблизилась. Помітивши це, покоївка на мить розгубилася й нерішуче застигла.
Клод, навіть не звернувши уваги на вагання прислуги, просто взяв кубок і сказав:
— Я передам сам.
— Але!… Ваша Світлосте!
Він ішов килимовим коридором кольору темного вина.
Зупинившись перед дверима, які, ймовірно, вели до кімнати Камеліуса, Клод потягнувся до ручки.
Але раптом почув нерішучий голос служниці, яка підійшла ззаду.
— Можливо, його там немає.
Клод різко обернувся, його погляд став гострим, і покоївка, напружившись, продовжила пояснювати:
— Можливо, він вийшов на прогулянку, в кімнаті нікого, пане.
•••
Прибувши до озерця, Лія застигла, не в змозі закрити від подиву рота.
Тоді до неї тихенько підійшла Піпі, взяла за руку й повела до стільця.
— Ми дуже довго планували прощальну вечірку для вам, пане. Хтозна, коли ми знову зможемо побачитись після вашого відʼїзду… Ми всі будемо сумувати за вами, господарю.
Перед нею, під гілкою, на якій висів гамак, стояв стіл, застелений білосніжною скатертиною.
Світло ліхтарів, розвішаних усюди, освітлювало обличчя зібраних слуг, а також стіл, накритий її улюбленими стравами.
Соковиті сезонні фрукти червоного й жовтого кольорів, курятина з квасолею, сендвічі з великою кількістю овочів, кислувате томатне рагу — усе це було накрито для неї.
Лія зустрілася очима з людьми, що стояли навколо, і які зараз з сумом дивилися на неї.
— Не забудете нас у столиці, пане? Ви ж повернетеся, так?
— Вам взагалі смакуватиме столична їжа? Там же готують щось незрозуміле, набите всілякими дивними спеціями! Ох… Нашому юному панові знову не буде чого їсти, він тільки більше схудне…
— Я зробив нову вудку! Так що вам доведеться частіше сюди навідуватися, інакше вона так і залишиться без діла!
Очі почали щипати від сліз.
Слуги, що влаштували це прощання, теж змахували вологі куточки очей, дивлячись на Лію, яка ледь стримувалася.
Вона рушила до Бетті, яка сиділа найдалі від усіх і дивилася в інший бік.
Її очі були почервонілі, але вона вперто не хотіла зустрічатися з дівчиною поглядом.
Лія обійняла няню ззаду.
Покоївка здригнулася, стиснула губи, але врешті-решт м’яко поплескала Камелію по тремтячій руці.
— Я вже навчила Піпі тому, що вона має робити. У вас не повинно виникати ніяких труднощів під час самостійного життя.
— Угу…
— Обов’язково знайдіть її…
— Угу.
— Ви маєте бути обережним, аби не травмуватися. Не ходіть вулицями уночі. І ви маєте бути пильним щодо незнайомців. За маскою чемності людина може приховувати злі наміри. Особливо ті, хто намагаються заманити вас солодощами. Вони ті ще…
— Добре, Бетті. Обіцяю.
Бетті не договорила й швидко провела рукавом по очах.
Лія відчувала, як у грудях розливається тепло. Було сумно, радісно і щасливо водночас, але чомусь сльози все одно підступали.
Посміхнувшись через силу, вона сіла на стілець, який їй підсунула Піпі, і почала жадібно накладати собі їжу, ніби не їла кілька днів.
Але, помітивши, що всі мовчки стоять і дивляться на неї, вона махнула рукою:
— Ну ж бо, всі сідайте й їжте! Їжа на святі для того й готується, щоб її їли разом.
— А… нам можна?
— А як ти гадаєш, я осилю це все сам? Сідайте! Це наказ. І поки не з’їсте все без залишку, жоден не піде спати!
Лише тоді обличчя слуг просвітлішали, і вони поспішили зайняти місця, весело беручись до їжі.
Світло ліхтарів гойдалося на водній гладі, де місячне сяйво прокладало свій шлях по озерцю.
Не потрібно було ані вишуканої музики, ані розкішних люстр. Достатньо було сміху близьких людей, смачного аромату страв і цього спокійного, чарівного вечора.
Лія подивилася на всіх і, стримуючи сльози, знову усміхнулася:
— Дякую вам, усім. Я обов’язково повернуся.
Ледве стримуючи сльози, Лія раптом помітила перед собою келих, доверху наповнений цукровою ватою.
Його принесла служниця, яка мала б перебувати на вечері.
Здивована, вона звела погляд, але та лишень зніяковіло всміхнулася, шанобливо вклонилась й відступила у темряву.
Проводжаючи його поглядом, Лія помітила, як дві тіні вдалині злилися в одну.
Високий зріст, пряма постава, витончені, впевнені рухи — навіть у темряві ця постать випромінювала природжену шляхетність.
Вона миттєво впізнала його.
Повільно прожувавши їжу, що мала в роті, дівчина опустила погляд на келих.
Вона багато разів бачила цей десерт, але ніколи не куштувала.
Зібравшись із духом, взяла м’яку, пухнасту грудочку й поклала до рота. Солодкий смак миттєво прояснив думки. Це було напрочуд ніжно і просто.
Облизавши липкі від цукру пальці, Лія тихо засміялася.
— “Я ж казала, що вже не дитина, яка любить солодощі, Клоде де Іхар…”
