Після того як навантажена карета вирушила на світанку, прибула інша — та, що мала відвезти Камелію.
Лія, яка майже не спала всю ніч, стояла перед дзеркалом, поправляючи свій одяг. Дивно, але сьогодні вона чомусь не поспішала, хоча зазвичай такої неквапливості за собою не помічала.
Заправивши сорочку в штани й зав’язавши краватку, вона вже майже завершила приготування, коли в кімнату зайшов Піпі.
— Пора вирушати. Гості, здається, теж незабаром поїдуть.
— Так.
Лія, перекинувши піджак через руку, вийшла з кімнати. У коридорі то тут, то там стояли слуги, які хотіли попрощатися.
Кожен раз, коли вона проходила повз, вони низько схиляли голови й трохи сумно усміхалися. Дивлячись на них, Лія ще більше відчувала, як швидко промайнули ці чотири роки.
Чотири роки — насправді такий великий строк.
— А де матінка?
Зовні на неї чекали карета, кілька слуг, що вийшли провести її, і… Кієран.
— Матінка, погано почувається від самого ранку. Вона сказала, що тобі не варто обтяжувати себе прощанням, не сприймай це близько до серце Ліусе.
Погано почувається? Швидше за все, просто не захотіла бачити мене.
Лія боялася Анастасію, але ніколи її не зневажала, тому це було трохи сумно через такий прощальний ранок.
Брат, помітивши її легку задуму, м’яко провів долонею по щоці, а потім несподівано міцно обійняв. Застигнувши від несподіванки, Лія невпевнено вчепилася в його сорочку.
Вона досі не звикла до його раптових проявів ніжності. І від цього їй ставало ще більш ніяково.
Раптом позаду них з’явився Ян, голосно позіхаючи. Безцеремонно розірвавши обійми, він спокійно заявив:
— Камеліусе, негіднику, а як же я? Як же мої прощальні обійми?
Лія миттєво відскочила від нього, не давши себе обійняти. Серхіо, побачивши, як спритно вона вислизнула, примружив очі.
Розкуйовджене волосся і напіврозстібнута сорочка — здавалося, він щойно зліз із ліжка.
Дівчина недовірливо глянула на нього, а потім, не кажучи ні слова, відкрила дверцята карети.
— Ну що ж, бережи себе, брате… І будь ласка, передавай матінці мої найкращі побажання.
Без перебільшення, ідеальний ігнор.
Принц лише безсило усміхнувся, а Кієран, спостерігаючи за цим, тихо хмикнув.
— Звичайно, побачимося незабаром в Етері. Коли батько повернеться, нам доведеться разом вирушити до імператора.
— Що ж, тоді я вже поїду.
Лія, склавши руки перед собою, кинула короткий погляд на явно невдоволеного Яна, а потім чемно вклонилася.
— Бажаю вам усього найкращого, принце Серхіо.
— Холодний, наче лід… Ти дійсно мене ненавидиш?
— Ні, що ви… Просто через вас я завжди опиняюся в незручному становищі… — Лія зніяковіло відвела погляд, проте завершити фразу їй не судилося.
— Я заберу цю карету, іди пошукай собі іншу.
До них, похитуючись, підійшов блідий, мов полотно, Вейд і, не роздумуючи, завалився всередину карети.
Лія здригнулася від несподіванки й одразу нахилилася до нього, намагаючись зрозуміти, що з ним. Від принца тхнуло міцним алкоголем.
— Ваша Високосте, з вами все добре?
— А хіба не видно? Чорт… Більше ніколи не торкнуся Гайорського вина… Прокляття…
Вейд, притиснувши руку до підлоги, похитнувся, а потім насилу забрався на м’яке сидіння, де відразу ж розлігся, стогнучи.
Невже він всю ніч пив?
Придивившись уважніше, Лія помітила, що й у Яна з Кієраном під очима темні кола, а їхні обличчя виглядають виснаженими.
Якщо так… то що ж тоді з Клодом?
Вона мимоволі озирнулася в той бік, звідки з’явився принц. Там, біля автомобіля, якраз сідав у салон молодий герцог.
На відміну від трьох розхристаних юнаків, він виглядав бездоганно: елегантний костюм, акуратно застебнуті ґудзики, жодного сліду нічного безладу. Його погляд неквапливо ковзнув по Лії, молодому маркізу та ворожому принцу.
— Ти не їдеш?
Навіть голос у нього звучав рівно, спокійно, без жодних слідів втоми чи розпусти.
Лія зніяковіла. Вона вперше бачила автомобіль і не знала, чого очікувати. Її нерішучість помітив Кієран, який, глянувши на принца, що валявся в кареті, ледь помітно кивнув.
— Іди, вперед. Це набагато швидше за екіпаж, до того ж, отримаєш цікавий досвід.
— Але…
— За мене не турбуйся, лорд Клод подбає про тебе
Лія не встигла відповісти, як позаду неї з’явилася чиясь велика тінь.
— І що, хіба він не той, через кого тобі варто хвилюватися?
Це був Ян, і схоже був досить невдоволений, уп’явся поглядом у машину, в якій уже сидів Клод, а потім обійняв Камелію за плечі й нахилився до її вуха.
— Усі чоловіки — хижі тварини, Камеліє. Краще бути обачною.
— П-принце Яне! — спалахнула вона.
Ніби липке відчуття просочилося прямо у вуха. Лія почервоніла і, відчувши лоскіт та затулила його руками.
Залишивши позаду хихотливого Серхіо, вона набралася сміливості й сіла в автомобіль.
Іхар, який до цього роздратовано дивився назовні, простягнув руку і різко притягнув її ближче. Лія, не встигнувши збагнути, що відбувається, безсило опустилася на сидіння поряд із ним.
— Сподіваюся, ти не будеш більше витрачати мій час.
— П-перепрошую.
— Ти тут ні до чого. Ми затрималися через те, що Його Високість перебрав із цими помиями з Гайору.
Щойно двері зачинилися, вираз ідеального джентльмена зник із обличчя Клода, а його брови злегка зсунулися.
— Більше ні з ким не треба прощатися?
Лія повернула голову до вікна. Вдалині, під деревом, стояла Бетті.
Їхні погляди зустрілися.
Цього було достатньо, тому вона й не стала махати рукою.
— Ні, нікого більше.
— Тоді рушаймо.
Клод поводився так, ніби хотів покинути це місце якнайшвидше.
Щойно він вимовив ці слова, двигун автомобіля загуркотів.
Лія здригнулася від незвичного реву й, відчуваючи, як серце б’ється швидше, почала нервово стискати кулаки.
— Вперше?
Вона мовчки кивнула.
— Так. Раніше я лише читав про них у газетах, завжди хотів спробувати, але зараз… якось дивно.
Машина надто гуркотіла, а її гучний рев зовсім не сприяв спокійній бесіді. Чому ж тоді аристократи так захоплюються цими транспортами?
Проте швидкість справді була непорівнянною з каретою. Вони блискавично промчали алеєю хвойних дерев і вже за мить перетинали міські вулиці.
Спершу перелякана, Лія швидко забула про свій страх і, затамувавши подих, вдивлялася у краєвиди за вікном.
Аж раптом машина наїхала на яму й різко підстрибнула.
— Ой!
Лія, яка сиділа зовсім беззахисно, злетіла вперед.
На щастя, вона не вдарилася об передню панель.
Клод, вилаявшись, встиг схопити її за руку й потягнути назад.
Знову опинившись на місці, дівчина розгублено опустила голову.
— Перепрошую, пане.
— Сиди рівно, чи ти хочеш постраждати?
— Ні… Більше так не робитиму.
Клод скосив погляд на її тонке зап’ястя, яке легко вміщалося в його долоні, й невдоволено насупився.
— Ти взагалі харчуєшся належним чином?
— Звісно! Мій шлунок наче бездонна діра. Навіть, десерт, який ви вчора принесли, з’їла. Він був таким солодким та приємним на смак, що аж губи злипалися, але я все зʼїла!
Лія задерла голову й весело усміхнулася. Згадуючи вчорашній вечір, вона мимоволі хотіла сміятися. Можливо, це був найщасливіший день за всі її чотири роки в Корсорі.
— Ось чому…
Юнак, тихо пробурмотівши щось собі під ніс, раптом схопив Лію за зап’ястя й підніс її руку ближче.
А потім… притиснув ніс до її маленької долоні й вдихнув.
Вона завмерла, забуваючи як дихати.
Ніжну шкіру торкнулися гладенький кінчик носа й теплі губи. У ту ж мить вона відчула на собі його пронизливий, яскраво-блакитний погляд, що виглядав крізь її розчепірені пальці.
— Цей солодкий запах, він напевне був ще солодшим, ніж я собі уявляв.
Його гаряче дихання лагідно лоскотало пальці.
Лія хотіла щось сказати, але губи ніби злиплися.
Навіть гучний рев автомобіля, що раніше здавався їй оглушливим, більше не чувся. Наче весь світ просто завмер.
— Ну а на смак який?
— Д-дуже апетитний…
Клод кивнув, відпускаючи її руку, що безсило опустилася.
— Тобі краще поспати. Навіть із зупинками дорога займе понад чотири години.
— Чотири години? Каретою це б зайняло пів дня… Автомобіль і справді чудова річ.
— Усього лише гучний шматок металу, — недбало кинув хлопець.
Лія крадькома глянула на нього.
Так і не змогла запитати, чому він приїхав до Корсору кілька днів тому. Чи справді він помилився з датою?
Але чомусь відчувала, що краще притримати язика за зубами.
Автомобіль уже виїхав із міста й мчав лісовою дорогою.
Сонячні промені пробивалися крізь гілки дерев, відкидаючи плямисту тінь на грубий метал машини, а з-під коліс здіймався пил.
Молодий герцог, схрестивши руки на грудях, повільно заплющив очі.
Вона мовчки спостерігала за його обличчям, поки він дрімав.
— "Невже він може заснути у будь якій ситуації?.. Того разу теж заснув, а я просто глипала на нього…"
Але сьогодні, поклялася Лія, вона не повторить тієї помилки.
Напруживши повіки, вона вперто дивилася вперед.
Столиця вже близько.
Свобода — ось вона, просто перед нею.
•••
Глухий стук змусив Клода розплющити очі.
Хоча, якщо чесно, він і не спав. Просто заплющив їх, бо не знав, куди подіти свій погляд.
Обернувшись, він побачив Камеліуса, яка вві сні вжарився чолом об стіну й тихо застогнав.
— Цей парубок…
Мабуть, було досить боляче.
Клод зітхнув і, не кажучи нічого, обережно притягнув його до себе, підставивши своє плече замість холодної стіни.
Камеліус щось нерозбірливо пробурмотів уві сні, а на лобі виднівся почервонілий слід від удару.
Клод криво всміхнувся, дивлячись на хлопака.
Золоті вії, такі ж, як і волосся, відкидали легкі тіні на бліде обличчя.
Він була занадто блідим, занадто тендітним, навіть на того, хто не любить довго бувати на сонці.
На тонкій шиї не було навіть натяку на грубість чоловічих рис, а запах…
Він відрізнявся від звичайного запаху чоловіків, від їхнього терпкого аромату поту та шкіри.
Що це? Лаванда, що розквітає по усьому саду маркіза? Чи, може, ніжний аромат маків, які вкривали береги річки?
Клод нахилився ще нижче, вдихаючи запах ближче.
Його ніс торкнувся мʼякої щоки, а рівне, спокійне дихання ледь помітно лоскотало скроню.
Його серце забилося швидше.
Не думаючи, він нахилився ще більше.
Хотілося відчути цей аромат ще виразніше.
Ні.
Хотілося скуштувати його.
Було цікаво, яким би він був на смак?
Ця думка змусила його здригнутися.
Щойно губи торкнулися довгої, білої шиї Ліуса, як різкий звук змусив його отямитися.
Щось з тихим стуком впало на підлогу.
Смарагдовий запонок.
Він зісковзнув із рукава, коли Клод схопив юнака за іншу руку, і зараз покотився по підлозі, зупинившись біля черевика.
— “Я, певне втрачаю розум… чи, я вже його втратив.”
Клод видихнув, сам себе картаючи, і, нахилившись, підняв запонок.
Відточене огранювання смарагду мерехтіло, нагадуючи йому колір очей Камеліуса.
Тим часом голова блондина, що була схилена в інший бік, різко впала вниз.
Клод, усе ще схилившись, підвів погляд.
Жар розтікався по його тілу, збираючись у долонях, по спині, на потилиці.
Його увагу прикували чужі губи — гладенькі, ніби вкриті тонким шаром меду.
— “Це через спеку,” — подумав він.
Задушливе повітря, що заповнювало салон, зводило його з розуму.
Інакше він би нізащо…
Нізащо б не захотів поцілувати чоловіка.
Клод простягнув руку.
Його пальці занурилися в золотаві пасма, і коли він відчув їхню м’якість, яка нагадувала шовк, останні залишки розсудку обірвалися.
Він більше не вагався.
Притиснувся губами до чужих.
Солодко.
М’які та теплі вуста Ліуса віддавали ледь вловимим присмаком.
Іхар нахилив голову, поглиблюючи поцілунок.
Між зімкнутими губами з’явився проблиск червоного язика.
