Тіло ломило, а голова боліла.
Зійшовши з машини, Лія доторкнулася до почервонілого чола й нахилила голову набік.
Можливо, вона уві сні вдарилася головою?
На лобі з’явилася маленька ґуля, а губи були припухлі й чомусь вологі без видимої причини.
— Це тут ти збираєшся зупинитися?
Клод, який вийшов з машини лише через деякий час після неї, глянув на будинок і зморщив лоба.
Усередині панувала метушня — робітники активно розставляли речі. Було чутно, як Піпі, закатавши рукави, голосно віддавав накази.
— Саме так. Батько дуже хвилювався. Він подумав, що мені буде важко пристосуватися до умов життя в гуртожитку.
— Хм… Хтось такий, як ти, отримав би найбільшу кімнату з існуючих, навіщо так?
— Мені важко знайти спільну мову з іншими, ясновельможний молодий герцогу.
— Ти? — Клод глузливо хмикнув, а тоді, заходячи в будинок, додав: — А я от пригадую, що ти доволі невимушено спілкувався з тим, кого щойно зустрів. Чи твоя сором’язливість не поширюється на іноземців?
— Перепрошую?..
Не ставши розвивати тему, Клод лише спокійно оглянув будинок. Засунувши руки в кишені, він широкими кроками піднявся сходами.
Лія неквапливо пішла слідом за юнаком, який поводився, ніби був у себе вдома.
— Чому б не зупинитися в резиденції маркіза Бейла?
— Занадто велике місце як для мене одного.
— Упевнений, що немає інших причин?
— Абсолютно точно.
— "Чому він сьогодні такий прискіпливий?"
Невдоволено буркнувши, дівчина обігнала його й відчинила двері в кімнату, яку вибрала для себе.
Дві стіни кутової кімнати у формі діаманта займали великі вікна, крізь які відкривався краєвид на розлогі міські вулиці, немов на картині.
Її погляд пом’якшав, коли вона глянула на річку Ліон, що розділяла бідний район Лувру і місто Етеру.
— Це буде моя кімната. Ця будівля розташована трохи вище за інші, таким чином звідси відкривається чудовий краєвид, на жаль, у Корсорі немає нічого крім лісів…
— Насолоджуйся поки можеш, але місто стає досить шумним уночі. Навіть не знаю, про що думав великий маркіз, відпускаючи тебе жити тут одного..
Клод цокнув язиком, пробурмотів щось нерозбірливе, явно невдоволений, і розвернувся, щоб піти.
— Ви вже йдете?
Лія запитала, дивлячись йому вслід. Чомусь ця сцена здавалася знайомою.
Іхар зупинився, засунув руки в кишені й злегка нахилив голову.
— Так, не зловживай солодким і харчуйся правильно.
— “Інакше сам перетворишся на цукерку.”
Знову пробурмотівши щось собі під ніс, він неохоче оглянув кімнату, так само ліниво, як і при вході, а потім спустився сходами й сів у машину, що чекала на нього.
Він поїхав, навіть не отримавши від господаря будівлі проводів — без жодного “бережіть себе” чи “ще побачимось”.
Здивована, вона лише скептично всміхнулася й проводила поглядом його машину з вікна другого поверху.
По дорозі до столиці вона безглуздо заснула в кареті, але, на щастя, нічого серйозного не сталося.
А ось що стало очевидним — ця трясуча металева штуковина вкрай небезпечна. Варто було задрімати, як її кидало в різні боки, залишаючи на обличчі синці й подряпини.
Стоячи перед дзеркалом, Лія провела пальцями по невеликій подряпині біля губ. Торкнулася і червонуватого синця на лобі.
— Ха… І як я могла в такому вигляді…
Зітхання вирвалося саме собою. Їй стало аж смішно від власної безпорадності — наскільки ж безглуздо було заснути настільки міцно, щоб навіть не відчути удару..
Потерши почервонілий лоб, Камелія відкрила шафу.
Всередині висіло кілька жіночих суконь, які акуратно підготував Піпі, але щойно вона подумала про те, щоб їх одягти, серце забилося швидше, наче відчуття провини накрило з головою.
— Та… я ж не можу піти до Лувру у такому вигляді.
Краще вже подолати це безглузде хвилювання, ніж потім переживати, що чутки дійдуть до маркізи.
До того ж, Лувр — це її батьківщина. Колись їй було страшно жити там, але навіть він з часом став звичним. І все ж тепер вона ніби сама провела межу між тим місцем і своїм теперішнім життям. Як смішно.
— “А що, якщо вона не згадає хто я?.." — погляд знову впʼявся в дзеркало, у відображенні була вже далеко не дитина.
Зібравшись із духом, вона міцно стиснула в руці перуку.
•••
Перед резиденцією герцога зупинився автомобіль. Після довгої поїздки двигун важко парував, видаючи глухе бурчання.
Водій поспіхом вискочив і відкрив капот, щоб перевірити машину. Тим часом Клод спокійно вийшов й попрямував у дім.
Назустріч йому вибіг здивований слуга.
— Ваша Світлосте, хіба ви не планували цього тижня одразу вирушити до Академії?
— Ах… Втомився, хочу трохи відпочити.
— Зрозуміло, я все підготую.
Резиденція герцога, що межував із міськими кварталами, не мала саду, проте його територія вміщувала величезний поле для гольфу, тенісні корти й навіть власний іподром.
Піднімаючись сходами, Клод згадав про гортензії перед будинком Камеліуса. Спочатку його здивував їхній насичений аромат, а потім — легкий, солодкуватий запах, що наповнював весь дім.
— “Він не просто схожий на дівчину… він ще й обрав відповідне місце проживання.”
Зайшовши в кімнату, він спокійно почав знімати одяг.
Відчинивши двері у ванну, Клод побачив порожню мармурову купіль біля вікна, що виходило на Етер.
Ліг у неї, витягнувши довгі ноги за край, і лише тоді лакеї поспішили наповнити ванну гарячою водою. Клод махнув рукою, відправляючи всіх геть.
— Ха-а…
Тиша.
Він розслаблено відкинувся у воду, втупившись у стелю. Там, у відбитті хвиль, колихався розпис — “Літній спочинок богині”, картина славетного художника кількасотлітньої давнини.
Клод повільно торкнувся своїх губ.
Провів по них пальцями.
Стиснув.
Потер грубіше.
А потім набрав у рот воду, прополоскав й виплюнув.
— Чорт забирай!…
Клод прикусив губу й відкинув голову назад, відпочиваючи на краю купелі.
Він не збирався цілувати, ні, він хотів лише відчути аромат, хотів перевірити, чи навіть його подих буде таким же солодким.
Але в ту мить, коли відстань між ними зникла, залишилися тільки гнітючий голод і гаряче сп’яніння.
Він ніколи не думав, що зможе пожадати чоловіка. Ніколи не прагнув насолоди, більше того — вважав такі речі вкрай марудними. І, зрештою, його жертвою виявився не хто інший, як чоловік!
Якби об’єктом бажання була жінка, все було б значно простіше, та Камеліус — чоловік.
Клод різко розплющив очі.
Йому потрібно це викорінити. Відшліфувати. Усе це — лише хвилинне захоплення, безглуздий спалах зацікавленості. Ще не пізно. Потрібно просто знайти щось інше, щоб відволіктися.
Він схопив усе, що потрапило під руку, і кинув у воду. Аромат наповнив ванну, важкий і насичений до запаморочення, але жоден із запахів не міг зрівнятися з Камеліусовим.
— “Чорт забирай… Знову Камеліус.”
Після купелі він тричі почистив зуби, перш ніж вийти з ванної.
За вікном вже сідало сонце. Західні береги Ліонської річки заливало кривавим світлом. На горизонті височіла знайома біла будівля.
Очі Клода на мить затремтіли, про те, вже за секунду знову стали спокійними, холодними.
Завʼязавши халат, він переключив увагу на документи, що накопичилися під час його відсутності, й поволі погляд зупинився на королівському указі.
Клод піднявся.
•••
— Готово!
Лія втомлено витерла піт із чола й без сил упала на ліжко.
— "Хіба переїзд завжди був настільки виснажливим?"
На розбір речей пішло цілих три дні. І хоча вона могла б делегувати цю роботу, вперто наполягала на тому, щоб принаймні свою кімнату облаштувати самостійно.
Як тільки дівчина відчула полегшення, повітря наповнив апетитний аромат масла — немов хтось випікав хліб.
Майже зачарована цим запахом, Дія спустилася вниз і ледь не зіткнулася з Піпі, яка саме виходила з кухні. У руках вона тримала піднос із вафлями, щедро политими фруктовим сиропом.
Розставляючи тарілки на столі, вона підняла на господарку погляд і кивнула:
— Ну ж бо, сідайте швидше. Вам треба добре поїсти, щоб відновити сили.
— Точнісінько! Я мало не померла з голоду… Ха-а…
— Так і знала! А хто ж винний? Я ж пропонувала свою допомогу!
Лія лише з усмішкою глянула на служницю, а потім узяла великий шматок вафлі й відкусила.
— Це моя кімната, тож я маю знати, що й де лежить. До того ж, це вже не Корсор. Тут я повинен робити все сам.
— Але ж я поруч, — заперечила Піпі.
Вона лише мовчки усміхнулась.
— “А що, коли вона дізнається, що через рік я зникну, ніби померла?..” — Щойно ця думка з’явилася в голові, у грудях защеміло, а в горлі миттєво пересохло.
Щоб не зациклюватися на цьому, Лія швидко доїла, а потім на кілька хвилин прилягла на дивані.
Будинок, який спочатку здавався величезним, після облаштування став цілком затишним.
Дві покоївки, яких привела Піпі, виявилися дуже кмітливими та майже не траплялися на очі.
— Ви ж збираєтеся до Академії, правда? — несподівано запитав покоївка.
— Так. Кажуть, що спочатку треба скласти іспит, а вже потім визначать, на який курс і в яку групу мене зарахують.
— Тоді я підготую все необхідне, — відповіла дівчина, витираючи руки об фартух, і попрямувала до гардеробної на другому поверсі.
Там висіло багато одягу на щодень, здебільшого форма Академії. Проте серед строгих костюмів зрідка траплялися сорочки з романтичними пишними рукавами.
Камелія тим часом допила сік, одягла підготовлену форму й узула туфлі. Білизна здавалася дедалі незручнішою, але вона вже звикла до цього дискомфорту.
Щойно вона вийшла на вулицю, її з усмішкою зустрів кучер, який терпляче чекав біля карети.
Так вона вперше за три дні, проведені в розпакуванні речей, покинула маєток.
Коли екіпаж покотився вулицями Етеру, місто промайнуло перед очима яскравим калейдоскопом. Карета перетнула Йонський парк і зупинилася біля входу до Академії.
— Я чекатиму вас тут, — шанобливо промовив кучер.
Лія кивнула й вийшла.
Біля величної брами її вже чекав інспектор. Побачивши форму, він підійшов і запитав ім’я.
— Я Камеліус Бейл, приїхав із Корсора.
Щойно він почув це ім’я, то здивовано розширив очі й негайно відчинив двері. Від воріт до головного корпусу було ще чимало йти.
Їзда верхи та використання екіпажів без дозволу на території Академії суворо заборонялися — занадто часто траплялися нещасні випадки через велике скупчення студентів.
Камелія відчувала на собі численні погляди. Учні, що сиділи на газоні, і ті, хто просто прогулювався алеями, не приховували подиву. Дехто, озираючись на неї, навіть перечіплявся й падав.
Але вона не звертала уваги й ішла вперед, не озираючись ні разу. Спека просякла наскрізь, і сорочка, яку вона так ретельно застібнула, неприємно липла до тіла.
Стоячи перед головним корпусом, Лія відчувала, як тканина прилипає до шкіри, коли раптом перед нею з’явився директор. Очевидно, його вже попередили про її прибуття.
— Камеліус Бейл, радий бачити тебе знову, — привітався він, добродушно всміхаючись.
Лія шанобливо відповіла на привітання. За директором вийшли двоє його помічників із документами в руках. Один із них, здається, був тим самим, хто якось залишив їй дивний коментар.
— Едді… — пригадала вона його ім’я.
Чоловік звузив очі й посміхнувся, її знову пройняв неприємний холодок.
— Ну ж бо, що ми тут стоїмо? Дозволь мені супроводити тебе на екзамен. Завдяки професору Теодору твоя репутація випереджає тебе. Усі чекають, як же ти себе проявиш на вступному іспиті.
— Прошу, пане, я всього лише звичайнісінький студент.
— Аж ніяк. Ми вважаємо, що саме ти зможеш заповнити порожнечу, залишену Кієреном.
Її плечі напружилися.
Вони покладали на неї надто багато надій, не підозрюючи, що за рік Камеліус безслідно зникне, через свою хворобу.
І їй доведеться їх обманювати.
Поки вона йшла поруч із директором, її переслідували ще більш напружені погляди. Здавалося, ніби вся школа вийшла в коридори, щоб подивитися на неї. Дехто шепотівся, дехто безсоромно розглядав, ледь не втикаючись обличчям у двері.
Але Лія, як і раніше, зберігала спокій.
Саме тоді, коли вона почала вже втомлюватися від цього ажіотажу, натовп затих.
На шляху до екзаменаційної зали стояв чоловік, від якого віяло зовсім іншою, загрозливою аурою. Він був у формі для верхової їзди і їхні погляди зустрілися.
Клод, тримаючи у зубах хлист, знімав шкіряні рукавички. Люди навколо злякано відступили, ніби перед хижаком. Він не зводив з неї очей, повільно стягаючи другу рукавичку.
Його лоб виблискував краплинами поту. На ньому була картата сорочка від Ustide, поверх якої він недбало накинув жилет.
Камелія м’яко усміхнулася і шанобливо нахилила голову. Тоді Клод, закотивши рукави, випростався і вперся в неї важким, пильним поглядом, який зовсім не був звичайним.
Чомусь… він виглядав розлюченим.
Але чому?
