Коли Камеліус увійшов разом із директором, люди в залі затамували подих, почали один за одним виходити з тіні, сиплячи захопленими вигуками.
Більшість обговорювали його вражаючу зовнішність, невідоме походження та невідповідність віку й тендітної статури, не шкодуючи уїдливих слів.
Клод, запхавши шкіряні рукавички в задню кишеню, відкрутив кришку фляги, ігноруючи хаотичний гомін довкола, він спокійно зробив кілька ковтків води. Тим часом до нього наблизилася група людей на чолі з молодим графом Торіним.
Вони вклонилися молодому герцогу, проте не наважилися зустрітися з ним поглядами й одразу ж відступили на крок назад.
— Бачили? Востаннє я його зустрічав чотири роки тому, але аорто зазначити, на нього досить огидно дивитись, — з відразою в голосі буркнув Торін, втупившись у місце, де щойно стояв Камеліус, і в мить обличчя юнака скривилося від невдоволення.
Клод, витерши губи, закрутив флягу.
— Я й раніше думав, як це можна взагалі називати чоловіком? Тим він соромить нас, справжніх чоловіків.
— Сором, кажеш… Камеліус Бейл щось ганебне?
— Саме його існування — вже ганьба. Хіба не видно, наскільки він жалюгідний? Очевидно, що він лише виродок, народжений в нетрях..
На веснянкуватому носі Торіна з’явилися глибокі зморшки.
Юнак із перших днів зневажав молодшого сина маркіза. Втім, він узагалі не терпів чоловіків із надто гарною зовнішністю й навіть не намагався цього приховувати. Цього разу його неприязнь просто знайшла нового об’єкта.
Скрипнувши зубами, молодий граф продовжив говорити.
— Таке нікчемне створіння прийняли до Академії… Маркіз, мабуть, не знає, що таке сором.
У ту ж мить легковажна атмосфера різко змінилася — у повітрі зависла гнітюча тиша.
Клод опустив руку, в якій тримав хлист для верхової їзди. Як сміло якесь графеня відкрито зневажати маркіза, рівного герцогу?
— Молодий графе Торіне.
Клод, зберігаючи байдужий вираз обличчя, вимовив його ім’я з удаваною ласкою. Хлопець, який лише мить тому зухвало насміхався, поспішно випрямився й видав невимушену усмішку. Він не був повним дурнем — ніяковів, відчуваючи, що перейшов межу.
— Ой, мої вибачення паничу. Це було дещо неввічливо з мого боку.
— Хм… “дещо”, кажеш? Ну, якщо вже так, то не дивуйся, коли одного дня розплатишся своїм язиком.
— Перепрошую?..
Молодий герцог з кривою посмішкою підійшов до коня, що стояв неподалік, і провів долонею по його гриві. У відповідь тварина ледь нахилила голову, злегка буцнувши його чолом, ніби пустуючи.
Цей кінь… Хіба ж це не той самий чистокровний скакун, якого сам імператор подарував Іхару?
Зазвичай його навіть не випускали за межі стайні, а тепер він тут? Натовп із подивом спостерігав за Клодом, що взявся за поводи.
— Якщо ти й далі розкидатимешся словами, то краще знай міру, молодий графе Торіне, — сказав юнак холодно. — Камеліус Бейл — син маркіза. А ти, звичайне графеня, насмілюєшся ставити себе на рівень з Гліардом, маркізом, якого сам імператор удостоїв своєю прихильністю? Схоже, у твоїй голові дещо бракує.
— В-ваша світлосте!..
— Чи не набита вона гноєм? Бо інакше ти б не посмів говорити таке про маркіза.
Торін почервонів до коренів волосся і, зціпивши губи, не знайшов, що відповісти. Як не крути, але Клод мав рацію — прихильність імператора до маркіза Гліарда була настільки сильною, що жоден рід не смів відкрито йому протистояти.
Ба більше, настрій молодого герцога зараз був геть кепський — гострий, наче загартоване лезо. У такі моменти краще було з ним не сперечатися.
Сповнений приниження, Торін, примусивши губу, опустив голову в поклоні.
— Я висловився невдало, але, паничу, з таки обличчям як у нього… Чи не буде він легкою здобиччю для збоченців?
Рука Клода, що неквапливо розчісувала гриву коня, раптово завмерла.
— Збоченців, кажеш?
— Як улюблений молодший брат нашого шановного друга Кієрана, він викликає певні… побоювання. Я кажу це з турботи, перепрошую за мої слова.
Торін скривив губи у бридку посмішку й відійшов убік.
Іхар провів рукою по вологому від поту чолу й розвернувся. Потім спокійно рушив уперед.
Юнак мимоволі здригнувся, коли молодий герцог наблизився. Його бездоганна усмішка, плавна, відточена хода й ритмічний помах хлиста в руці випромінювали якусь незрозумілу, майже моторошну холоднечу.
Відстань між ними щомиті скорочувалася, поки волосся на потилиці молодого графа несвідомо настовбурчилося. Клод поклав руку йому на плече.
— Я обовʼязково візьму до уваги твоє занепокоєння. Легка здобич для збоченчів, кажеш… — голос його був холодний, наче північний вітер. — У тебе гарна уява.
З удаваною ніжністю промовив він, а потім різко перевів погляд на двері аудиторії, в яких щойно зник Камеліус .
— “Камеліус зараз складає вступний іспит. Цікаво, на який курс його визначать? А в який клас? Хмм… здається, Едді пильно за ним стежить. Знаєш, про кого я? Едді Керкем.”
Прошипівши кілька лайливих слів, Клод з неприхованим роздратуванням розчинив двері.
Усередині молодший Бейл уже сидів за столом, навпроти викладачів Академії.
Зеленоокий юнак ледь повернув голову в його бік, й Іхар відчув, як у грудях піднімається хвиля гарячої злості.
При такій кількості людей Камеліус Бейл не виявив ані найменшого натяку на хвилювання. Від тієї розгубленої дитини, якою він здавався раніше, не залишилося й сліду.
Коли Клод зайняв своє місце, принц Вейд, який сидів на почесному місці, оглянув залу й м’яко всміхнувся.
— Гадаю, всі зібралися, тоді давайте починати іспит, деректоре.
•••
Вона була геть розчарована.
— "Я чекала на щось більше: Казали, що до Академії приймають лише аристократів, тож гадала рівень буде відповідним, та, здається, просто переоцінила його."
Лія пробіглася очима по екзаменаційному аркушу й задумалася, як їй варто реагувати. Завдання, що їх підготував помічник, не містили нічого, чого вона б не опанувала ще два роки тому.
Без зволікань почавши записувати відповіді, вона занурилася в інші, значно серйозніші проблеми.
— "Чому Академія навчає світським манерам, але не вважає за потрібне викладати такі базові речі, як терміни збору врожаю? Чому учні зубрять біографії великих поетів і художників, але навіть не торкаються таких питань, як кількість населення, масштаби бідності чи основи соціальної допомоги?"
Вона не хотіла робити поспішних висновків, але жодне питання в цьому тесті не давало відповіді на її сумніви.
Її вчитель, Теодор, завжди казав: «Без підтримки народу навіть імператор нічого не вартий.»
Він не був прибічником сліпого аристократизму, але вірив, що справжній дворянин — це той, хто веде свій народ у правильному напрямку.
Лія яка колись жила і в бідності, і в розкоші, знаходила в його словах сенс.
— “Що вивчають в Академії?”
— “Суспільство.”
— “Суспільство?”
— “Ти навчишся розуміти, яким має бути світ, де кожен отримує нагороду за свої зусилля й не прив’язаний до свого походження. А для цього спочатку треба опанувати математику та літературу.”
Хоча їй і було важко зрозуміти сенс слів сказаних чоловіком, концепція яку він описав, страшенно приваблювала. Проте, переглядаючи тестові завдання, вона відчувала дедалі сильніший дискомфорт.
Майже всі питання стосувалися дворянського етикету, історії Імперії та ієрархії шляхетних родів. Камелія без жодних роздумів продовжила заповнювати відповіді, але раптом їй стало зрозуміло, що саме тут насправді перевіряли.
— “Камеліус Бейл, що з’явився невідомо звідки… Чи є у нього право називатися аристократом?”
Ці люди вирішували, чи гідний він стати частиною їхнього кола.
Чим менше ставало не заповнених питань, тим важчим ставав її настрій, а вираз обличчя — все більш похмурим.
— "Якщо це і є знаменита Академія…"
Коли вона поставила крапку в останньому завданні, помічник, який весь цей час пильно за нею стежив, колихнув дзвіночок.
Схоже, вони навіть засікали час, який вона витратила на відповіді, бо в залі пролунали приглушені зітхання.
— Ви ж не просто абияк заповнили аркуш, щоб просто здати швидше? — запитав помічник Едді, беручи її екзаменаційний лист.
Лія не відчула жодного бажання навіть усміхнутися, тому просто мовчки вклонилася й підвелася.
— Не відходьте далеко, ми перевіримо все одразу.
Вона кивнула й знову сіла, розминаючи затерплу шию. Водночас її не покидало відчуття чийогось пильного погляду, тому повільно повернула голову…
Звичайно.
Клод.
Він стояв, спершись на підвіконня, схрестивши руки на грудях, і з похмурим виразом обличчя дивився на помічника.
Щойно їхні погляди зустрілися, Лія незграбно усміхнулась, але Клод лише нервово відвернувся.
— “Що з ним цього разу?”
Поки вона дивувалася його незрозумілій поведінці, з боку викладачів раптом почувся гучний вигук.
— Ідеальний… результат!
Ім’я, яке прозвучало слідом, змусило всіх насторожитися:
— Камеліус Бейл!
Директор, з обличчям, повним захоплення, схвально заплескав у долоні.
— Він перший,хто отримав максимальний бал після Кієрана Бейла! Без сумнівів, такий талант. Неймовірно! Дійсно, неперевершено, пане Бейле!
У відповідь з усіх боків залунали оплески, поки вона з ледь помітною гіркою усмішкою підвелася.
Принц Вейд, який сидів у головному кріслі, здивовано округлив очі, а потім розсміявся.
— Вражає, Камеліусе, підтвердив свою добру репутацію.
— Просто… хороша памʼять, от і все.
— Це ж найголовніше, — усміхнувся принц Вейд. — У будь-якому разі, оскільки пан Камеліус впорався ідеально, він може сам обрати, до якого класу доєднатись.
Директор, погладжуючи коротку борідку, схвально кивнув.
— Зазвичай учням також дозволено вибрати гуртожиток, але оскільки ви вирішили жити за межами Академії, вам потрібно визначитися лише з класом. На мою думку… дев’ятий клас буде ідеальним варіантом.
Він підійшов до Камелії, яка нерішуче стояла на місці, і, ніби висловлюючи гордість, поплескав її по плечу.
Усі викладачі, які щойно плескали в долоні, тепер з неприхованим інтересом дивилися на неї.
Адже від її вибору залежало, в який клас хлине фінансова підтримка маркіза.
Ба більше, йшлося не просто про спадкоємця знатного роду. Камеліус був тим самим молодшим сином, якого маркіз оберігав настільки, що ніколи не випускав у світ.
Тож зараз кожен професор намагався привернути його увагу, випрямляючи спину та поправляючи свій одяг.
— Чи обов’язково визначитися прямо зараз? — вона здивовано кліпнула.
Директор добродушно всміхнувся й похитав головою.
— Ні, ні. Головне, щоб ти повідомив нам про своє рішення до кінця тижня. Адже навчання розпочнеться з наступного.
— О, тоді… я надішлю листа найближчим часом.
Щойно вона відклала рішення, як плечі викладачів, що ще мить тому були напружені, знову опустилися.
— Гаразд… У такому разі, чи не хотів би ти прогулятися Академією? Професор Едді міг би…
Чоловік озирнувся в пошуках відповідного гіда, але в цей момент над його головою лягла темна тінь.
До них уже встиг підійти Клод.
З витонченою усмішкою він чемно запропонував:
— Я проведу екскурсію, пане директоре.
— Ви, Клоде?
— Як ви знаєте… я довго чекав на вступ пана Камеліуса.
— А-а… — кивнув директор і, піднявши руку, зупинив Едді, який уже збирався підійти.
Клод лагідно всміхнувся й поклав руку на її спину.
— Йдемо.
Його голос звучав м’яко, але сила, з якою він підштовхнув її вперед, була зовсім не ніжною.
Дівчина, розгубившись, ледь не спіткнулася, але змушена була йти в такт із ним.
Вони перетнули зал із портретами колишніх директорів, пройшли повз десятимісний стіл біля вікна та старовинний диван, а Клод із кожним кроком лише прискорював ходу.
На нього звертали увагу, але він, здавалося, цього не помічав.
Щойно вони вийшли з випробувального залу, він раптово простягнув руку й міцно схопив її долоню.
— Ти не підеш у девʼятий клас!
