— Перепрошую?
На раптові й безглузді слова Клода вона вирвала свою руку з його хватки.
— Ваша світлосте, ви щось не те з’їли?
— Не жартуй, девʼятий клас зовсім тобі не підходить.
— Вле чому ні? Директор чітко сказав, що мій рівень достатньо відповідає…
— Едді Кірхем.
Ліа міцно стиснула губи, почувши знайоме ім’я, лише тоді вона відчула, усі ці погляди навколо них.
Клод похмуро обвів поглядом натовп, який зібрався, немов на виставу, після чого різко розвернувся й попрямував до саду.
Камелія швидко пішла слідом за ним, покидаючи галерею. Між доглянутою травою та кущами, в тіні невідомих квіткових дерев, вона нарешті наздогнала його.
— Едді Кірхем — гей.
Це вона зрозуміла інтуїтивно. Ще минулого разу, коли зустріла його в саду маркіза, стало очевидно, до кого він схиляється. Але відмовитися від гарного класу лише через це?
— …Це і є причина?
— Ти що, не розумієш? — його голос ставав дедалі гострішим.
— Ваша світлосте, я студент, мене не цікавить особисте життя викладачів. До того ж це лише на рік… — вона раптом змовкла, ця інформація поки що не мала стати відомою. — У будь-якому разі… моя ціль - якомога швидше випуститися. Особисті вподобання наших професорів мене не стосуються.
Клод, який йшов попереду, раптово зупинився.
— Не стосуються, кажеш?
Юнак обернувся з дивним виразом обличчя. Відчувши, як його погляд починає тиснути на неї, Лія швидко перевела розмову, поглянувши на відкритий майданчик.
— Це випадково не майданчик для верхової їзди?
Вона нарочито збуджено озирнулася навкруги. Їй згадалися чиїсь слова про те, що в Академії є величезний майданчик, і саме ним вона сильно гордиться.
— Не ухиляйся від теми. Вступай у восьмий клас, у тебе не буде часу перепочити, якщо одразу підеш в девʼятий. Спершу дай собі час ознайомитися з усім, інакше поховаєш себе на цілий рів в підручниках.
Закінчивши говорити, Клод свиснув, і з відчинених дверей конюшні вибіг кінь із чорною гривою, це був той самий чорний жеребець, на якому він якось її підвозив.
Камелія несвідомо простягла руку, зрадівши зустрічі, але Клод миттєво схопив її за зап’ястя. Його долоня була така велика, що маленька рука майже повністю зникла в ній.
— Обережно, він може вкусити.
— Що?
— Він дозволяє тільки хазяїну торкатися себе.
Немов підтверджуючи ці слова, кінь терся мордою об плече Клода, явно визнаючи лише його. Лія з цікавістю спостерігала за цією сценою.
— Можна сісти на нього?
Побачивши, як її очі засяяли, мов у дитини, Клод запитав:
— Хочеш спробувати проїхатись верхи?
Камелія вже зібралася відмахнутися, але раптом усвідомила, що її рука все ще в його хватці. Вона непомітно вислизнула.
— Ні, не варто.
Її золотисте волосся м’яко колихнулось, коли вона похитала головою.
Клод тихо зітхнув і відвернувся. По всій окрузі виднілися люди, які досі стежили за ними.
Він задумався, можливо, справа не лише в професорі.
Його погляд мимоволі зупинився на чужих губах, де ще залишалася ледь помітна подряпина. Майже загоєна, вона була невидима для більшості, та винуватець чітко бачив її.
— Ваша світлосте?..
Коли він прийшов до тями, то виявив, що вже торкнувся куточка чужих губ. Його великий палець ніжно провів по тонкій ранці, а її зелені очі здригнулися від несподіванки.
— У тебе тут подряпина.
Ліа різко відсахнулася, штуркнувши його руку.
— Я… просто вдарилася. Того дня, у машині.
— Он як?
— Так тому й ви будьте обережні, Ваша світлосте. Ці автомобілі — справжні небезпечні залізяки.
Залізяки небезпечні, так?
Клод лише криво всміхнувся, збираючись відійти, коли помітив трьох вершників у королівських мундирах. Вони прямували прямо до них.
Очевидно, прибули щодо минулої співпраці та наказів.
— Схоже, екскурсію доведеться відкласти. Іди, прямо додому.
Клод легенько підштовхнув дівчину в спину.
— Так. Тоді… сподіваюся, наступного разу ви належним чином покажете мені тут усе.
Камеліус, розуміючи ситуацію, лише швидко глянув у бік гвардійців, але нічого не запитав. Злегка почухавши потилицю, він прискорив крок.
Здавалося, що йде впевнено, та в його очах він виглядав надто тендітним, ніби от-от похитнеться.
Тепер і це його хвилювало.
Він зітхнув, трохи кепкуючи сам із себе, і в цей момент троє гвардійців зупинилися перед ним. Вони злізли з коней і низько вклонилися.
— Ми прибули, щоб супроводити вас, паничу.
— Припускаю, що імператор дав згоду?
— Саме так. Він прийняв вашу умову.
Імператорський двір надіслав запит, щоб особисті війська дому герцога приєдналися до столичної варти. Клод висунув зустрічну вимогу: він сам контролюватиме їхнє командування, незалежно від варти.
— Вдалося встановити місцезнаходження злочинця?
— Останній напад закінчився для нього важким пораненням, тож далеко він піти не міг. Скоріш за все, він переховується…
— У Луврі, так?
Відповідь і так була очевидною. Проблема лише в тому, що через особливості цього району ніхто навіть не наважувався почати пошуки. Без провідника вижити там було майже неможливо – місце настільки заплутане, що навіть на картах воно не позначене.
— Треба знайти когось, хто знається на тій місцевості… дуже добре. Вирушаємо сьогодні вночі.
На обличчях гвардійців з’явилося ледь помітне полегшення.
Клод провів рукою по гриві свого коня, а потім легенько вдарив його по крупу хлистом. Тварина фиркнула й одразу побігла назад у стайню.
Його погляд відшукав молодшого Бейла, що саме виходив із заростей. Декілька людей йшли за ним, але трималися на відстані, не насмілюючись наблизитися.
— "Якщо, звісно, вони правильно зрозуміли моє попередження."
Разом із гвардійцями Клод покинув майданчик і зайшов до будівлі.
На сходах він зіткнувся з професором Едді. Той зупинився й подивився на нього зверху вниз, з широкою усмішкою на вустах чоловік чемно вклонився.
Клод просто проігнорував його.
Терпіння Іхара було вже на межі.
Він намагався придушити роздратування, яке наростало, мов хвиля, що ось-ось поглине спокій.
Він перевів погляд у вікно.
Камеліус тієї миті саме безпечно залишав Академію й сідав у карету.
— "Чорт забирай… Куди не глянь — всюди Камеліус."
Ця людина була для нього прокляттям.
•••
— Максимальний бал?! Ой! Паничу, ви просто найкращі!
Піпі, яка засипала господарку питаннями, щойно вона повернулася з Академії, раптом заверещала.
Лія втомлено зітхнула й упала на ліжко, затуливши вуха обома руками. Її голова звисла за край, і вона поглянула у вікно.
Небо над Етером було трохи тьмянішим, ніж над Корсором, але для неї воно було набагато ріднішим.
Сон накочувався, не залишаючи сил боротися. Попри всі вмовляння не пропускати вечерю, вона вирішила, що короткий денний сон — це розкіш, яку не можна втрачати.
Мабуть, напруження було більшим, ніж вона думала, рухати навіть пальцем не хотілося, але щойно повіки почали змикатися, в пам’яті несподівано сплив той м’який дотик до її губ.
— "Чому?…"
Клод, молодий герцог, нерідко поводився дивно, але сьогодні був особливо незрозумілим.
Ніби розгублений.
Його рухи здавалися природними, та водночас — такими, ніби він думав про щось зовсім інше.
Саме тому вона теж застигла, не знаючи, як реагувати.
— "Усе так заплутано…"
Так, добре, що вона отримала максимальний бал, але те, що через смаки академіка її не пускають у 9 клас?
Якщо так подумати… Чи не означає це, що той самий Едді Кірхем, чоловік із його… схильностями, поклав на неї око?
Хвиля злості несподівано накотила.
Ледь вловиме, але відчутне приниження огорнуло її тіло, мов липка плівка.
— "Ні… Це неправда. Це не може бути правдою." — Лія похитала головою, відганяючи неприємні думки.
Зараз їй потрібен лише глибокий сон. Прокинувшись, вона наповнить шлунок і візьметься за справи. Тому якщо не заснути зараз, потім буде пізно.
Сонце, що ще недавно висіло високо над будівлею, тепер зачепилося за міст Ліон.
Тепло-червоне сяйво заходу лагідно залило затишну спальню. Її схрещені руки, що прикривали повіки, поступово розслабилися. Вперше за довгий час у тихій кімнаті залунав рівний, спокійний подих.
•••
— О, Господичку… Ви неймовірні, паничу… Тобто, панно.
Лія злегка смикала перуку, що спадала аж до пояса, з виразом розгубленості на обличчі. Вона очікувала, що її переодягнуть у зручну блузку з пишними рукавами та спідницю, що підкреслює талію. Так і сталося.
Але один момент все ж здивував її.
Вона була впевнена, що Піпі принесе непомітну перуку темного, какаового відтінку. Але та дістала щось зовсім інше — перуку, що ідеально повторювала природний колір волосся господарки.
У дзеркалі відображалася юна панна з ледь порожевілими щоками. Вона виглядала… надто жіночно.
— Це якось дивно…
— Нічого подібного! О, я осліпну від цієї краси!
— Не перебільшуй. І не треба привертати зайву увагу.
— Я добре все обміркувала. Намагатися приховати такий рідкісний колір волосся — справжній гріх. А раптом вас взагалі не впізнають?
— Думаєш? — Лія легко погодилася, але все ж не могла ось так просто вийти надвір.
Попри те, що на вулиці вже темніло, її волосся все одно було надто помітним. Вона натягнула тонкий капюшон, що приховав пасма, заховала при собі гострий кинджал і вийшла з кімнати.
Піпі жваво підхопила плащ, явно збираючись піти разом із нею.
— Ні. Я піду сама.
— Що?! В таке небезпечне місце? Ні, я не можу відпустити вас саму!
— Буде ще небезпечніше, якщо підеш зі мною, сама ж знаєш, наскільки заплутаний Лувр. Я добре орієнтуюся там і зможу сховатися, якщо щось піде не так. А ти — ні. Тому залишайся тут.
Ліа витримала її погляд і додала:
— Якщо тобі буде спокійніше, можеш чекати на мене за річкою. Але не смій переходити на той берег.
Служниця мало не розплакалася, почувши від своєї панни таку категоричну відмову.
Але вона розуміла: господарка мала рацію.
Якщо на них нападе хтось справді небезпечний, двом жінкам буде складно дати відсіч. У такому разі краще не битися, а просто вчасно втекти.
— Я скоро повернуся, Піпі.
— Будь ласка, будьте обережні, добре?
— Авжеж!
Відповівши впевнено, Ліа сіла у карету, що чекала біля маєтку.
— До Лувру.
Кучер різко обернувся, ошелешений її словами. Але замість пояснень вона просто сунула йому в руку золоту монету.
Чоловік роззявив рота, наче хотів щось сказати, потім хмикнув і змахнув батогом. Коні, отримавши команду, рвонули вперед.
— Дивіться не наробіть дурниць, — пробурмотів він. — Не знаю, чого вам у тому Луврі треба, але якщо стане гаряче — тікайте не озираючись.
— Ага.
Кучер повторив своє застереження ще кілька разів, але Лія не відчувала ані страху, ані сумнівів. Адже вона прямувала туди, де народилася.
Це місце було її минулим, її дитинством.
Як тільки вони перетнули міст Ліон, освітлений м’яким світлом ліхтарів, на горизонті замаячили околиці Лувру. Місцями ще горіли поодинокі вогні, але загалом місто потопало у темряві.
Кучер заглибився далі, аж до східного входу — місця, куди зазвичай з’їжджалися ті, хто шукав заборонені зілля. Йому було добре відомо: якщо шляхетна панянка їде до Лувру, то, найімовірніше, саме за цим.
Він зупинив коней і кивнув їй на вихід. Ліа мовчки зістрибнула на бруківку.
— Я почекаю тут.
Вона трохи поміркувала, потім обернулася й показала рукою в бік мосту Ліон.
— Ні. Чекайте біля північного входу, я прийду туди сама.
Кучер примружив очі.
— А вии добре знаєте тутешні дороги, чи не так?
Кучер зловісно примружив очі, але дівчина відповіла йому тим самим поглядом.
— Живою повернутися зможу, не хвилюйтеся.
— Ха… Ну, гаразд. Чекатиму там.
Він скривився, ніби від одного лише виду Луврівської темряви йому стало гидко, сплюнув і розвернув карету.
Тільки після цього Камелія змогла як слід роздивитися місце, куди потрапила. Місце було таким же, як і раніше, — занедбаним, смердючим, потопаючим у багнюці та нечистотах.
Перед нею роззявила пащу тьма, повна небезпек.
Вона міцніше стиснула руків’я кинджала й ступила вперед. Чим глибше заходила, тим сильнішим ставав сморід. З усіх боків долинали хрипкі стогони, а здалеку лунав плач дитини.
Лія повернула голову в той бік, і раптом повз неї проскочив кіт, стрімко зникнувши в провулку.
Лувр змінився.
Але водночас залишився таким самим.
Вона ступала бруківкою, вкритою вибоїнами, й кожен її крок ставав дедалі твердішим. Спершу потрібно було знайти будинок, що залишився у пам’яті.
Дівчина пірнула в прохід між двома стінами, такий вузький, що навіть одній людині було непросто прослизнути.
Звідти вийшла до тунелю, де скупчилися безхатьки. Їхні очі загорілися жадібністю, але ніхто не наважився напасти.
Вона чудово знала правила цього місця. Щойно виявиш страх — ти пропав.
Якщо хоч на мить піддасися паніці, ця тьма змінить ставлення до тебе й перетвориться з жертви на мисливця.
Вона пройшла далі, у вузький прохід, де дахи будинків нависали, майже торкаючись один одного.
Підійшла до єдиного гасового ліхтаря, що освітлював прохід, і торкнулася стіни під ним. Тут, на грубій цеглі, досі залишився її дитячий напис. Колись, граючись ножем, вона незграбно вирізала ім’я матері: Лаура.
Пальці, що ковзали по шорсткій поверхні, ледь помітно здригнулися.
— Ось воно…
Вона ледь не зойкнула від хвилювання, коли швидко мчала через темний провулок, вже майже дісталася до дому, на якому мала висіти червона стрічка, але раптово з лівого кута з’явилася чорна тінь. Як тільки дівчина завернула, тінь різко наблизилася і скинула її з ніг.
— Ух! — не встигнувши навіть крикнути, коли її тіло втратило рівновагу і вона почала падати. Капюшон злетів з голови, і золотисте волосся загойдалося в повітрі.
У той момент Лія відчула, як за талію її обхопили мужні руки. Вона, все ще в шоковому стані, інстинктивно схопилася за одяг чужинця. Спочатку здалося, що на неї напав хуліган, але від цієї людини не виходив характерний сморід, як від злочинців. Навпаки, ніс лоскотав ледь вловимий запах лаванди — той, що був їй надзвичайно знайомий, і від якого голова трохи закрутилася.
— …Камеліусе?
Це був аромат Клода де Іхара..
