Розділ 25 |
Не в змозі стримати подиву, Лія ледь не знепритомніла. Вона швидко накинула каптур на голову, а от Клод, який щойно розслабив хватку на дівочій тілії, не міг відвести погляду від її обличчя, виглядаючи доволі збентеженим.
Вона мусила щось сказати. Тепер, коли він впізнав її, навіть якщо це буде якесь виправдання, треба було щось бовкнути, але Камелія не могла нічого вимовити, окрім того, губи страшенно тремтіли.
Рука, яка тримала капюшон, дрижала, а її ноги ставали все більш ватними.
Над головою Камелії пролунав голос Клода з важким зітханням.
— Мабуть, я… зробив помилку. Даруйте, панно, я переплутав вас з деким.
Помилку? Переплутав?
Її свідомість миттєво прояснилась. Якщо подумати, то зараз вона була ідеальною юною панною. Замість тісної білизни на ній був корсет, а на голові була пишна перука.
Темрява Лувру рятувала.
Лія, злякана, відступала крок за кроком, щоб забезпечити собі шлях до відступу. Хоч вона і не знала, чому юнак був тут, але їй було набагато вигідніше, адже добре знала цей шлях.
Але чим більше дівчина відступала, тим ближче підходив Іхар.
— Чи не будете такі любʼязні назвати своє імʼя, панно?
Ні!
Лія похитала головою. Вона не могла зустрітися з ним поглядом, тому схилила голову і, злякавшись, згорбилася.
Великі краплі поту стікали по спині, змушуючи одяг мокро прилипати до шкіри.
— Тож… ви живете поблизу?
Лія знову похитала головою. Клод, який уважно дивився на неї згори вниз, раптово простягнув руку й схопив за передпліччя. Вона не могла підняти голову, але по наповненому сумнівами голосу легко здогадалася про його вираз обличчя.
— Невже… ви не вмієте говорити?
На третє запитання вона, неохоче, ледь помітно кивнула. Це здалося їй найкращим вибором у цій ситуації.
— Але, схоже, ви мене розумієте.
Лія, тихо сопучи, висмикнула руку з його хватки. Ще трохи, і вона дістанеться до стіни, на якій були закріплені масляні лампи. Якщо їй вдасться прослизнути в щілину за ними, то зможе потрапити у вузький коридор, що веде до північного входу.
Прохід там настільки вузький, що Клод, з його широкими плечима, просто не зможе продовжувати переслідувати.
Продовжуючи відступати, Лія раптом помітила за його плечем червону стрічку, і тоненькі пальці мимоволі стиснулися в кулак.
— Не знаю, чому ви тут… Але якщо ви заблукали, панно, дозвольте мені супроводжувати вас.
Його голос звучав м’яко й незвично доброзичливо. Але Лія не могла думати ні про що інше, окрім втечі.
Те, що він її не впізнав, — заслуга лише темряви. Як тільки світло розвіє покров, жодна брехня не спрацює, цього не можна допустити.
— "Але чому він тут один?"
Цікавість узяла гору, і вона крадькома перевела погляд на його руку. Кожного разу, коли він робив крок, його пальці торкалися стіни.
У його долоні був невеликий шматок крейди, зроблений із люмінесцентної речовини, яку використовували у військових походах, щоб позначати шлях для союзників.
Це означало лише одне…
Клод загубився.
Лія ледь стримала стогін.
— "От чорт…"
Камелія, яка вже збиралася втекти через вузький прохід, повільно оглянула темряву навколо себе, відчуваючи приховані в ній постаті. Темрява, що могла б її налякати, не викликала страху. Але чоловік перед нею — так.
Чотири роки тому, вчора, і навіть сьогодні. Щоразу, коли їхні погляди зустрічалися, щось у ній немовби здригалося, хиталося, а потім руйнувалося. Це відчуття було їй вкрай неприємним.
— "Але ж я не можу просто так його покинути?"
Стиснувши губи, Лія ще глибше натягнула каптур і розвернулася, почавши рухатися вперед — не надто швидко, але й не повільно. Клод пильно стежив за нею, а потім рушив слідом, сповнений підозр.
На його поясі висіли пістолет і тонкий, довгий меч. Його образ виглядав незвично: не строгий костюм чи фрак, до яких вона звикла, а військова форма.
Вони мовчки йшли вузькою вуличкою. Місяць від їхніх кроків розходився, змушуючи щурів, які рилися у смітті, розбігатися на всі боки.
Жебраки, що сховалися під дірявими покривалами, та люди, які втратили свідомість від наркотиків, виглядали так, ніби були частиною цього місця — частиною Лувру.
Камелія мимохідь зустрічалася з ними поглядом.
Саме в таких умовах мати народила її — серед мотлоху й бруду, під старим покривалом, поруч із пацюками. Брудними руками вона перерізала пуповину й загорнула немовля в обірвану тканину, щоб прикласти до грудей.
І все ж, тоді було більше щасливих днів, ніж гірких.
Поки вона йшла знайомими вулицями, очі застилала волога пелена спогадів.
Лавіруючи лабіринтом вузьких провулків, вона привела Клода до північного входу, де на них уже чекав кучер. Усього п’ятнадцять хвилин.
Нарешті, побачивши вихід, Клод тихо засміявся. У його голосі змішалися здивування та визнання. Напруження, що висіло між ними, миттєво ослабло.
— Ти добре знаєш дорогу… Ти, мабуть, місцева?
Клодів голос раптово змінився, ставши загрозливішим. Лія, відчувши небезпеку, майже кинулася до виходу, а потім поспішила до карети.
— Ей!
Його кроки луною віддавалися позаду, змушуючи її нерви все щільніше нятягуватись.
Не витримавши напруги, вона відкинула всі формальності й з усіх сил кинулася бігти, заскочивши в карету.
— Стій там!
Кричав Клод, але вона вже була всередині.
Кучер, ошелешений тим, як вона раптово вскочила, навіть випустив з рота цигарку.
— Якого біса?..
— Швидше рушай!
Тихо, але наполегливо прошепотіла Лія, поглядаючи на Клода, який вже майже наздогнав її.
Але хитрий кучер встиг зреагувати і карета різко рушила з місця.
Зупинившись, Клод вилаявся і провів рукою по волоссю, відкидаючи його назад.
Ударний порив вітру зірвав з Лії капюшон, і її золотаве волосся розсипалося по плечах.
Кучер зиркнув на неї в дзеркало і примружив очі.
— Панянко, що це було? Чому той чоловік вас переслідував? Ви, часом, не втекли після якихось мутних справ? Ви ж не злочинниця?
— Ні!
— Ех, ну дивіться. Якщо через вас на мою карету подадуть у розшук, я особисто знайду ваш дім. Зрозуміло?
Від цих слів Лія відчула, ніби отримала удар у потилицю.
Не кажучи більше ні слова, вона витягла ще дві золоті монети й мовчки простягнула їх йому.
Кучер здивовано подивився на неї, а потім потягнув за віжки, змінюючи курс.
— Що… що це ще за справи?..
— Якщо пообіцяєш зберегти таємницю, отримаєш ще, — Лія спокійно простягнула монети. — Якщо хтось запитає, де ти мене підібрав, скажи, що біля південного мосту. Перед статуєю святого Матвія.
Кучер хмикнув, скептично хитаючи головою.
— Ха… Ну і справді ризикована панянка.
Але, хоч і бурчав, він не став відмовлятися. Легким рухом кинув монети до кишені. Яким би підозрілим не був цей нічний пасажир, вона тільки-но забезпечила йому місячний заробіток. Відтак, зайві питання відпали самі собою.
Лія знову натягнула капюшон, ховаючи золотаве волосся. Холодний, вологий вітер із річки обпікав обличчя, змушуючи сльози висихати ще до того, як вони встигли б скотитися.
Справа пройшла не так гладко, як вона сподівалася, але це більше не мало значення.
Нарешті вона повернулася додому.
•••
— Пане Клоде!
Позаду Клода, який досі невідривно дивився на карету, що зникала вдалині, задихано підбігли солдати герцогського дому.
Це був їхній перший день патрулювання разом із Клодом після отримання запиту про допомогу від імператорського двору. Однак, щойно вони ступили на територію Лувру, щось немов зачарувало їх, і загін розпався, залишившись блукати в хаотичних вулицях.
— Ви запізнилися.
— Мої вибачення, паничу. Ми змогли знайти зворотній шлях тільки завдяки вашим відміткам на стіні.
Один із супроводжуючих, одягнений у таку ж військову форму, як і Клод, витер холодний піт із лоба, допомагаючи решті бійців оговтатися.
Всього їх було семеро.
Жоден не постраждав — і це було заслугою Клода, який майстерно провів їх крізь лабіринти Лувру. Тепер вони дивилися на нього з безмежною повагою.
— Але… як ви самі знайшли вихід? Ми були здивовані — позначки з’являлися у місцях, де ми навіть не підозрювали про існування проходів…
— Мені допомогли.
— Допомогли?
Клод зняв шкіряні рукавички й не поспішаючи засунув їх у задню кишеню.
— Схоже, ми нарешті знайшли того, хто проведе нас через нетрі Лувру.
Його думки й досі залишалися сплутаними, ніби після дивного сну.
Хто ж вона така?
У темряві він на мить розгледів її обличчя — це безперечно був Камеліус Бейл.
Але щойно його руки обхопили її талію, він відчув ніжний аромат розчавленої троянди та м’яке, мов у ляльки, тіло. Воно ніяк не могло бути чоловічим.
А ще — довге волосся, що спадало нижче талії…
Камеліус не став би носити перуку та прикидатися жінкою без вагомої причини.
Глибоко задумавшись, Клод дійшов до єдиного логічного висновку — ця людина не була молодшим сином маркіза.
Але німота…
Його очі звузилися.
Іхар точно чув, як ця жінка щось бурмотіла собі під ніса. Тоді він повернувся на звук і зіштовхнувся з нею — жінкою, що мала те саме обличчя, що й Камеліус.
Невже вона збрехала?
Відкинувши зайві думки, він запитав:
— Знайшли сліди?
Один із солдатів відповів:
— На східному вході є свіжа кров, але ми не впевнені, що це пов’язано з нашою справою. У нетрях таке трапляється постійно. Як ви знаєте, тут майже немає законів…
Клод стиснув кулак, бурмочучи:
— То що, мешканці Лувру вже не вважаються громадянами імперії?
Він знову глянув у бік, куди зникла карета.
— Айвене, у мене є для тебе завдання. Дізнайся все про карету, яка перетнула міст сьогодні вночі. Вона мала прибути на південь від Ліонської річки. Це була темно-зелена ландо-карета, запряжена двома кіньми. Молодими, років трьох-чотирьох.
— Це пов’язано з вашим «провідником»?
— Так.
— Почну негайно.
Айван віддав честь і відійшов.
Клод, не зволікаючи, рушив уздовж річки до місця, де стояв його екіпаж.
Але думки про ту жінку не полишали його ні на мить.
Він глибоко зітхнув і, повернувши голову, поглянув на інший берег. Там, за річкою, сяяло світло площі, осяяне численними ліхтарями.
Світло й темрява.
Лише занурившись у пітьму, він усвідомив, наскільки сліпучим може бути світло.
А вона… Вона зникла, так легко залишивши темряву позаду. Вийшла у світло й розчинилася в ньому.
Він її знайде.
Обов’язково знайде й поставить перед собою.
Бо тільки так зможе перестати підозрювати Камеліуса Бейла.
Його погляд, спрямований у пітьму, зробився гострим, мов лезо клинка.
•••
Тіло здавалося важким, голова паморочилася.
Лія зустріла ранок, не зімкнувши очей ні на хвилину.
На килимі валявся одяг і перука, які вона напередодні недбало скинула, а з відчиненого вікна долинали голоси торговців, що вже встигли поринути у ранкову метушню.
Дві невідомі пташки з коричневим пір’ям сиділи на підвіконні й жваво цвірінькали, вона дивилася на них відстороненим поглядом.
Їй ще ніколи не доводилося зустрічати такий нереальний ранок.
Щойно вона заплющувала очі — бачила перед собою обличчя Клода. А коли на мить провалювалася у дрімоту — чувся його грізний голос, що лунав у стінах маєтку.
Звісно ж, це був лише безглуздий слуховий обман.
— “Він… він же не впізнав мене, правда?”
Якби він здогадався, то одразу ж зірвав би з неї перуку.
Клод був занадто гарячкуватим, щоб відпустити її, не переконавшись у правді.
Лія машинально прикусила кінчик нігтя, борючись із сонливістю.
— “ЧОМУ! Чому-чому-чому! Чому саме тоді з’явився цей клятий спадкоємець герцога?!”
Вона беззвучно закричала, закутавшись у ковдру й безсило звиваючись в ліжку.
Але тут до кімнати донеслися поспішні кроки.
Пролунав гучний стукіт у двері, а за мить вони вже розчахнулися — навіть не дочекавшись відповіді.
На порозі стояла захекана Піпі.
— Молодий пане, швидше вставайте! Жваво!
— А? Що? Чому?
Вона ледь висунула голову з-під ковдри, а служниця лише зітхнула, ніби була до цього готова.
Наступної миті вона різко смикнула ковдру.
— Сам герцогський спадкоємець приїхав! Без жодний на те попереджен!
— Що?..
Дівчина не могла повірити власним вухам.
Але Піпі не залишила їй часу на роздуми — миттєво підняла з ліжка, поставила перед дзеркалом і сунула в руки рушник.
Поки Лія намагалася усвідомити, що відбувається, служниця принесла таз із водою й заходилася вмивати її обличчя.
А тоді без попередження всунула в рот господарки зубну щітку.
Швидко прибравши з підлоги розкиданий одяг і перуку, Піпі смикнула її за руку, змушуючи взятися за чищення зубів.
— А ну, швидше!
