Вона намагалася втекти.
Занурюватися у воду було не страшно, але в цій ситуації їй хотілося опинитися якнайдалі.
Та це було лише марне бажання. Її тіло, підхоплене сильною рукою, безжально затягувало у воду.
Розширеними від подиву очима Лія помітила чорне волосся. Клод теж дивився на неї.
З невинною усмішкою, яку вона бачила вперше, він простягнув руку між її хвилями пасмами, що мерехтіли, мов міраж.
Велика долоня ніжно охопила її маленьку потилицю. Його губи ворушилися, вимовляючи слова, яких вона не чула.
Дівчина застигла, не в змозі навіть кліпнути, заворожено спостерігаючи за ним.
Але раптом усмішка зникла, і він глянув на неї дивно глибоким, зосередженим поглядом.
У ту ж мить Лії перехопило подих.
Випустивши бульбашки повітря, вона різко виринула на поверхню.
— Ха!
Клод, який виплив слідом за нею, важко дихаючою, раптом розсміявся.
— Навіть 30 секунд не витримав?
— Витримав цілих 30 секунд! Хаа, хаа…
— Що ж, я дам тобі ще один шанс.
— Ні! Я вилажу!
Лія відштовхнула його руку, ховаючи своє розчервоніле обличчя. Потім насилу вибралася з води й узяла рушник, який простягнула їй Бетті.
Тим часом Клод, ніби йому було нудно, неквапливо поплив до берега. Закинувши назад мокре волосся, він вийшов з води. Краплі, що стікали з тіла, робили траву ще темнішою.
Він безтурботно прийняв рушник, недбало витер обличчя і важко опустився на підготовлений мат.
— Присядь.
Як ні в чому не бувало, він віддав наказ, а потім, закинувши в рот ожину, ліниво відкинувся на м’яку подушку.
Лія сердито поглянула на нього, спостерігаючи, як той поводиться, ніби це його власний дім. Лише після того, як вона щільніше загорнулася в рушник, несміливо присіла поруч.
— Не обов’язково так кутатися. Погода не така вже й холодна, щоб мати змогу застудитись. Корсор у розпалі літа.
Клод дивився в небо. І справді, сонце пекло так сильно, що її волосся висохло майже на очах.
— Мені нормально, дякую.
— І тобі не спекотно?
— Я чутливий до холоду.
— Ну, як хочеш.
Клод байдуже відповів і заплющив очі. Він мав такий спокійний вигляд, ніби збирався подрімати, поставив Лію в глухий кут.
Залишати молодого герцога одного було не зовсім правильно, але й залишатися поруч їй теж не дуже той хотілося. Можливо, варто піти, поки він ще не заснув.
— Ваша Світлосте, тоді я…
— Не йди.
— Але ж ви збираєтесь подрімати?
— А ти, що хотів, щоби я не дрімав і розважав тебе?
З лукавою усмішкою він повернувся в її бік і розплющив очі.
— Не жартуйте зі мною так, я вже давно не дитина.
— Ну звісно.
— Мені вже шістнадцять!
— Я знаю.
Звісно, він і так це знав.
Не знаходячи, що відповісти, Лія відвела погляд. Вона вже було зібралася заперечити, але слова раптово застрягли в горлі.
Клод, який уважно за нею спостерігав, схрестив руки за головою і ліг, спрямувавши очі до неба.
— Що плануєш робити, коли Кієран повернеться?
Її погляд, що досі був прикований до галявини нарцисів, затремтів.
— Не розумію, про що ви…
— Ти ж знаєш, що за законами дворянства молодший син не може успадкувати ані монети? …Якщо після академії почнеш шукати роботу, буде вже пізно.
— Я вважаю це не ваша справа…
— Приєднуйся до дому Іхар як управляючий. Я зможу подбати про тебе.
Очі Лії різко розширилися.
Стати управляючим герцогського дому означало отримати гарантовану кар’єру. Це була не лише можливість здобути титул, а й шанс стати довіреною особою господаря, що володіла б майже такою ж владою, як і він сам.
Будь-хто інший на її місці негайно впав би на коліна і присягнувся б у вірності молодому герцогу.
Але Камелія була іншою.
Навпаки, вона раптом зблідла, ніби від страху, і різко замотала головою.
— У мене є дещо на думці.
— Дещо?
Клод тільки посміхнувся з недовірою, коли Лія без вагань відкинула його несподівану пропозицію.
Але потім вона підняла голову й подивилася на те саме небо, на яке він дивився хвилину тому.
— Так. Я ще не вирішив, що саме. Але я можу з упевненістю сказати, що не збираюся працювати управляючим.
— Буде проблемою знайти роботу із таким же окладом.
— Скільки я зароблятиму — неважливо. Важливіше займатися тим, що мені до душі.
Лія тихо прокашлялася. Її голос прозвучав надто м’яко, ніби вона випадково відкрила щось сокровенне.
Камелія ще не знала напевно, що саме хоче робити, але в її серці вже зростало бажання допомагати таким, як вона.
Злидні породжували невігластво. А невігластво робило злидні неминучими. Вирватися з цього замкнутого кола було майже неможливо. Але якщо вона могла хоча б комусь допомогти…
— Камеліусе.
— Так?
— Годі цієї маячні. Розбуди мене через годину. Особисто.
— Що?
— Або лягай поруч. Я втомився після поїздки верхи, потрібно трохи подрімати.
Клод спокійно влаштувався, а потім, майже одразу, з рівним диханням заплющив очі.
Він заснув миттєво.
Лія, ошелешена, лише глузливо пирхнула, але піти все ж не змогла.
Сонячне світло, пробиваючись крізь листя, лягало на його чоло. Вона вагалася, чи не створити для нього тінь, а потім просто взяла тонку накидку й накрила та довго зітхнула.
Який же він дратівливий.
Дратує до неможливості, цей хлопчина.
— Рівно одна година, Ваша Світлосте.
Чомусь їй здалося, що він може відповісти, але Клод навіть не ворухнувся.
У цьому затишному спокої світ здавався простішим: спів птахів, шепіт води, що билася об каміння, — і більше нічого.
Загорнувшись у рушник, Лія плюхнулася обличчям у м’яку подушку.
Потім, не усвідомлюючи цього, втупилася на його спляче обличчя. Рівний ніс, високе чоло, освітлене м’яким сонячним світлом.
І від цього раптом охопила болюча думка: у Карсорі, який вона мусила забути, з’являлися нові приємні спогади повʼязані з ним.
•••
— Мілорде? Мілорде?…
Хтось обережно її трусив.
Лія здригнулася і, розплющивши очі, різко вдихнула від несподіванки. Перед нею була знайома кімната.
Будила її Піпі, до того ж в пізню годину, у спальній кімнаті маєтку.
— Піпі, що сталося? Як я тут опинився?
— Ох, та що могло статися? Ви заснули просто неба, тож Його Світлість сам приніс вас сюди на руках. Ви б знали, як я перелякався!
— Його Світлість?…
— Так.
— Де він зараз?
— Він повернувся до столиці.
Піпі, не слухаючи її розгублених запитань, стягнула з ліжка і, вправно роздягаючи, потягнула до ванної.
Одяг був вогкий, і від нього пахло застояною водою.
Лія навіть не перевірила температуру, просто стрибнула у ванну.
Схрестивши коліна, вона висунула голову над водою, наповненою ароматом лимону й трав.
Коли ж вона встигла так міцно заснути?
І як вона могла дозволити собі заснути настільки, щоб Клод ніс її на руках до самого маєтку?
Чим більше вона про це думала, тим більше хотілося провалитися крізь землю.
Але ще більше хвилювало інше: чому він її не розбудив?
Це точно не було ані добротою, ані турботою.
Що ж далі? Як він використає цей випадок, щоб уїдливо її висміяти?
Перед очима потемніло.
— Піпі… А я важкий?
На її запитання Піпі, яка саме розкрутила пляшечку, лише хмикнула.
— Та де там! Навіть всі в маєтку знають, що ви легші за мене.
— Тобто… я все ж важкий ні?
— Ви легкий, наче пірʼїнка, яку вітерцем може знести, тож не хвилюйтеся.
Лія щось невдоволено пробурмотіла і почала енергійно терти тіло губкою, вкритою піною.
— Закладаюся, він обов’язково скаже щось на кшталт: «Як це може чоловік бути настільки легким?»
Покоївці, якій її бурчання здавалося кумедним, тихенько хихотіла, розкидаючи у воду пелюстки квітів.
Потім, натираючи господарю спину мильною рукою, раптом цокнула язиком.
— Я взагалі про інше хвилююся. Ви підросли, куди глянь — дівчина. Груди все більш помітні, талія стала тоншою… хто тепер повірить, що ви не панночка? Кажуть, що лорд Кієран почуває себе набагато краще… Скільки ще вам потрібно?…
— Піпі, ти виходиш за межі.
Лія навмисно зробила голос суворішим.
Піпі одразу ж завмерла, розгублено дивлячись на неї й винувато прошепотіла:
— Мої вибачення, мілорде…
— Більше ніколи не говори таких дурниць.
— …Гаразд.
Змивши з себе піну, Лія накинула халат і повернулася до спальні.
Вона пропустила вечерю, але не відчувала голоду.
Сьогодні маркіз Гліард був відсутній через державні справи.
Тому, у цьому величезному маєтку дівчина була сама.
Замість повноцінного прийому їжі Лія попросила принести їй фруктів, а потім відкрила велику сумку, що стояла в кутку кімнати.
Всередині вже лежали два сукні, які вона доручила купити Піпі, і перука кольору какао.
Торкнувшись пальцями мереживної обробки на рукавах, вона відчула, як напружено стислася щелепа.
Як не крути, вона мала рацію. Ставало все складніше підтримувати брехню.
Рано чи пізно правда вилізе на поверхню.
Тепер Лія розуміла, чому маркіза так наполегливо говорила всього про один рік.
— “З нетерпінням чекаю наступної зустрічі, Камеліє.”
В голові мимоволі пролунали два голоси.
Один — Яна Серхіо, коли він цілував їй руку.
Інший — Клода, який підсунув їй тарілку з сендвічами.
— “Дивлюся на тебе — і одразу стаю голодним, як вовк. Тож їж.”
Один чоловік сприймає її як жінку без жодних сумнівів.
Інший — сумнівається, але все ж щось підозрює.
Стає все більш небезпечно.
Лія вирішила вписати їхні імена у свій особистий список "оминати стороною".
Принаймні, доки вона не знайде маму і не повернеться до нормального життя, їй слід триматися від них якомога далі.
Вона не вірила, що Анастасія дотримає свого слова.
Навіть історія про те, що слуги нібито знайшли їх, могла бути лише гарно притягнутою за вуха байкою.
Застебнувши сумку, Лія взялася за принесені покоївкою фрукти.
За вікном легкий вітерець колихав фіранки.
Удалині, на березі річки, на розстеленому для пікніка килимі почала осідати ранкова роса.
•••
— Ліусе!
Теплого ранку, рівно через два дні, Кієран, щойно побачивши Лію, яка скромно топталась біля входу, кинувся до неї й підхопив на руки.
Дівчина не повірила своїм очам.
Її брат, вродливий — янгол, нарешті повернувся додому справжнім чоловіком.
Він майже зрівнявся ростом з Клодом, плечі його тещ стали ширшими.
Від колишнього образу залишилися лише виразні риси обличчя та очі насиченого смарагдового кольору.
Здається, у нього навіть вдало зламався голос, бо його тембр став низьким і глибоким, мов звук струнного інструменту.
Лія, яка лише безгучно роззявила рот, досі знаходячись у його обіймах, нарешті побачила, як з екіпажу виходить маркіза.
— Матінко…
Вона обережно відсторонилася від Кієрана й шанобливо вклонилася жінці.
Анастасія, м’яко усміхаючись, підійшла й легко обійняла Лію за плечі.
— Ти добре впорався поки нас не було.
— Ні, що ви, це вам довелося нелегко, матінко.
— Гаразд… Ну що ж, пройдемо всередину?
Анастасія, попрямувала до маєтку, тоді Лія широко усміхнулась і зупинилась перед Кієраном.
— Брате… ти так змінився, я майже не впізнав тебе.
Від щирості її слів на обличчі юнака з’явилася яскрава усмішка.
— А ти теж, Ліусе, тільки глянь як ти виріс.
— Я майже нічим не змінився.
— Ні, тепер ти стала справжньою панною. Ходімо, нам багато про що треба поговорити.
Кієран взяв Лію за руку і повів її в хаотичний інтер’єр маєтку, де змішувалися речі, які треба було вивезти, та ті, що треба було занести.
Якраз коли хлопець помітив багаж, що завантажувався в карету для подорожі до столиці, він вирішив направитись до окремого будинку, який залишався порожнім продовж чотирьох років.
— Ліусе, спершу я хочу поговорити з тобою наодинці.
Анастасія, виглядаючи втомленою, сіла на величезний диван і звернулась до неї.
— Швидше.
