Лія акуратно склала лист від Кієрана й заховала його в найглибший куток шухляди письмового столу. Її серце хвилююче калатало, ніби в грудях розпалили вогонь.
Вперше в житті вона отримала листа.
Камелія завжди вважала, що листування — це привілей далеких родичів, закоханих або світських панночок. А тепер з’ясувалося, що Кієран не писав їй чотири роки лише тому, що його листи не доходили до неї.
Лія серйозно замислилася, а потім узяла ручку й занурила її в чорнило.
Звичайно, цей лист вона зможе передати Кієрану лише тоді, коли він повернеться до Корсора, але їй хотілося відповісти на питання, про які він писав.
Заодно й розповісти про те, наскільки ж вона виросла, про всі чотири пори року в Корсорі, про нову оперу, яка стала популярною в Імперії. І, звісно, поділитися головною новиною — вона нарешті вступила до Академії.
— “Дорогому…?” Чи, може, “Любому…?”
З чого узагалі починають писати листи?
Збуджено стискаючи перо, Лія не знала, як оформити вступ, тому вже кілька разів зімʼяла та викинула білі папери. Вона саме поринула в роздуми, коли до неї наблизилася Бетті.
З повними руками ласощів і обуреним виразом обличчя вона виглядала вкрай незадоволеною.
Камелія, яка щойно з головою поринула в написання листа, відчула напружену атмосферу й підняла голову.
— Бетті?…
— Ви подарували Піпі пʼять суконь?
— Га?
— Уже весь маєток гуде! До того ж, те, що ви їли сорбет з іноземцем із дивним кольором волосся! Якщо ви вже відправились без мене, варто було бути обачнішим! Ви не читали газет? Ніби не знаєте, що сталося з Мерилін Шелбі!
Лія ніколи раніше не бачила свою няню настільки розлюченою.
Її обличчя горіло від обурення, але в очах ясно читалося занепокоєння. Від цього дівчину охопило почуття провини, і вона навіть не знала, що сказати.
Зрештою, Лія мовчки відклала ручку й взяла печиво, яке принесла покоївка.
Як тільки вона відкусила шматочок, у роті зʼявився ніжний смак шоколаду.
— О, Бетті ти сама це готувала?
Бетті цокнула язиком, а потім витерла куточки її губ чистою хустинкою.
— Будь ласка, не змінюйте тему, мілорде. Ви ж більше не дитина. А ще зовсім скоро ви почнете жити в місці без мене й моєї допомоги!…
Її голос затремтів, ніби вона ось-ось заплаче.
Лія підняла голову й пильно подивилася на Бетті.
Та стиснула в руці хустинку, опустивши погляд, а потім глибоко вдихнула, ніби намагалася опанувати свої емоції.
— Як би там не було, вам треба бути обережніше із незнайомцями. Ви ж це розумієте?
— Розумію, мені шкода.
— А одяг, я просто хотів віддячити Піпі за те, що вона погодилась поїхати зі мною до столиці. Це буде нелегко для неї.
Лія вирішила не розповідати Бетті, ким був той чоловік.
Вона й так страшенно переживала, а якщо дізнається, що Камелія зустрілася з представником королівської родини з Гайору, то, мабуть, просто знепритомніє.
Зніяковіло усміхнувшись, вона глянула на Бетті, яка саме взяла в руки чайник, і запитала:
— До речі, Бетті, раптом мені стало цікаво… Як пані Анастасії вдалося знайти мене чотири роки тому?
— Чому ви питаєте?
— Просто цікаво. Я вперше побачив столицю, і вона виявилася значно більшою, ніж я уявляв. Це величезна територія… Як пані Анастасія дізналася, що я в Луврі?
Рука Бетті, що тримала чайник, на мить напружилася, кісточки її пальців побіліли. Але вона тут же повернула собі звичний вигляд і нахилила його над чашкою.
Аромат чаю із сушеної полуниці та трав закрутився легким вихором у прозорій рідині.
— Це був… просто збіг. Бачите, один із працівників маєтку зустрічав Лауру раніше... А господиня випадково підслухала їхню розмову.
— Можеш сказати хто це був?
— Боюся, він більше тут не працює. Я чула, що Її Світлість звільнила його.
Лія зробила ковток і відчула знайомий кисло-солодкий присмак полуниці.
Але ж зараз не сезон полуниці, хіба ні?
Та, мабуть, це вже давно втратило будь-який сенс.
Розкіш, про яку вона чотири роки тому навіть мріяти не могла.
У Кайєнській імперії гори, ліси, навіть фруктові дерева мали власників.
Колись вона зірвала плід з чужого дерева і жорстоко поплатилася за це.
А коли, знесилена від болю й сліз, повернулася додому, її мати теж заплакала, дивлячись на розпухле від побоїв обличчя.
Лія опустила погляд у чашку й тихо промовила:
— Іноді… замислюся. Чому саме я?
У її тихому бурмотінні було приховано багато значень.
Ледь стримуваний докір у тихому голосі змусив очі Бетті налитися сльозами.
— Камеліє.
Вперше за довгий час хтось вимовим це імʼя.
Коли Лія підняла голову, Бетті вже відклала чайник, і у її погляді читався біль.
— Слабке здоровʼя лорда Кієрана завжди приносило страждань Її Світлості. Люди вказували пальцем на юного пана та обговорювали інших спадкоємців. Зрештою родичі почали тиснути на неї, намагаючись змусити всиновити одного з їхніх синів, але пані бачила їх істинні наміри.
Лія уважно слухала, обережно ставлячи чашку на стіл.
Бетті трохи помовчала, ніби збираючись із думками, а потім продовжила:
— Але пані розуміла: що спочатку вона б впевнилися в том, що лорд Кієран ніколи б не вижив, навіть якби міг лікуватись. І це привело її до вас, панно.
— Бо мене… завжди можна позбутися?
Вона не відчувала чогось схожого на злість.
Анастасія від самого початку обіцяла, що лише поверне її туди, де вона має бути.
У дитинстві Лія навіть була вдячна за це.
Але тепер, коли їй закортіло більшого, вона розуміла: доля могла обернутися інакше.
Вона могла стати просто розмінною монетою — потрібною лише до певного моменту.
І ця думка була нестерпною.
— Панно! Як ви можете таке говорити?!… — Бетті розгублено зойкнула.
— Але це правда, Бетті.
— Панно…
Бетті, удавано зберігаючи суворий вираз обличчя, стисла знебарвлені від хвилювання пальці.
— Максимум рік. Зовсім скоро мій брат повернеться. Він уже повністю одужав. Значить я можу повернути своє справжнє життя, після цього…
В ту мить в зеленуватих очах спалахнула надія.
Але це був не звичайний проблиск щастя. Її погляд, спрямований на чай, у якому плавали шматочки полуниці, затремтів від внутрішньої боротьби.
— Я збираюся знайти свою маму, — її голос ледь помітно здригнувся. — Мого щастя… тут немає.
Лія холодно вимовила ці слова й, залишивши Бетті стояти приголомшеною, вийшла з кімнати.
Її охопило неспокійне відчуття. Чи не занадто різко вона це сказала? Але не існувало інших слів, які можна сказати.
Єдиною причиною, через яку вона могла дозволити собі насолоджуватися розкішшю цього дому та жити тут, ніби на яву, полягала саме в цьому.
Лія вибігла до річки, що прилягала до маєтку, і, важко дихаючи, стрибнула в гамак, прив’язаний неподалік.
І він, обійнявши її тіло, колихався на хвилях вітру. У блідо-голубому небі розтікалися тонкі, мов нитки, хмари.
З верби, на якій висів гамак, голосно лунали співи польових комах. Природні звуки перепліталися між собою, утворюючи музику, майже досконалу у своїй гармонії.
Було так спокійно, що на очах заблищали каплі сліз.
— Невже, для мене тут і справді немає щастя?
Мабуть, вона сказала все те зі злості, просто випалила й все, тієї миті захотілось забрати свої слова назад
Навіть небо здавалося прекрасним — і від цього ставало тільки більш гірко на душі, тому дівчина тільки заплющила очі.
•••
Шкільна форма нарешті прибула. Це означало лише одне — скоро вступ.
Прислуга три дні поспіль була зайнята перевезенням речей до столиці. Найцікавіше було те, що речей у слуг виявилося більше, ніж у самої Камелії. А ще — те, що більшу частину вантажу займали книги, які буквально заповнили віз.
Лія непомітно позбавлялася своїх речей, що залишилися в маєтку. Відтоді як вона усвідомила, що є лише тимчасовою гостею, при кожній нагоді стирала сліди свого перебування.
Щоб у майбутньому ніхто навіть не згадав, що колись тут жив не справжній спадкоємець “Камеліус Бейл”.
— Із столиці надійшло запрошення, молодий пане.
Лія з подивом узяла в руки конверт, який принесла Піпі, і, помітивши печатку відправника, мимоволі проковтнула клубок у горлі.
— Мерилін Шелбі… Маркізат?
Причина прийдешнього прийому була незрозумілою, але, судячи з усього, захід мав продемонструвати, що господиня дому пережила напад.
На диво, запрошеним гостем значилася не маркіза, а сам Камеліус Бейл.
Але незабаром Кієран повернеться з Гайору, можливо, навіть зараз він був уже в дорозі.
Залишити маєток без нагляду вона не могла.
— Відмовся.
— Але все ж…
— Брат скоро повернеться, дата збігається.
— Ах, зрозуміла. Передам.
Піпі поспішно кивнула й вийшла з кімнати.
Лія окинув оком приміщенні, яке щойно привела до ладу. Все виглядало так само, як і чотири роки тому, коли вона вперше потрапила в маєток.
Задоволено всміхнувшись, дівчина витерла піт із чола, а потім, не роздумуючи, видерлася на дерево, що з’єднувало її вікно із тамтешнім садом.
Слуги, які спостерігали за нею здалеку, зойкнули від переляку.
Спустившись на землю з відточеною вправністю, Камелія приклала палець до губ і хитро всміхнулася, перш ніж рвонути до озера.
Знімати одяг вона не стала, лише розстебнула пояс і скинула взуття.
Її золотисте, мов мед, волосся розвівав вітерець.
У далечині вона помітила, як Бетті, з обличчям, сповненим тривоги, поспіхом біжить до неї.
— Мілорде!
Але вона вдавала, що не чує, і стрибнула у воду.
Бульк! — вода з шумом розлетілася бризками.
Холодні хвилі освіжили розпечену від літнього сонця шкіру.
Занурившись глибоко під воду, всім тілом ніби розлилося таке приємне тепло.
Так ось чому їй не хотілося залишати Корсор. Тепер вона розуміла, чому всередині все клекотіло від злості й водночас її огортала невимовна туга.
Випірнувши, Лія прибрала волосся, що пливло до лиця, і лягла на спину, вільно погойдуючись на поверхні.
Розкинувши руки, вона дивилася в небо, коли раптом почула тихий сміх.
Такий знайомий, але водночас пронизаний владною силою.
— Як і очікувалося… ти дуже цікавий, Камеліусе.
Цей голос не мав звучати в цьому місці, адже належав Клоду де Іхару.
Приголомшена Камелія, поспіхом випрямилась. Від такого різкого руху тіло похитнулося, але це не мало значення — потрібно було негайно пересвідчитися в реальності.
— Ваша Світлість?
Наполегливо намагаючись знайти рівновагу, Лія мимоволі зробила поворот у воді й нарешті побачила Клода.
Він сидів у кріслі-гойдалці біля берега, схрестивши ноги, і з прихованою усмішкою спостерігав за нею.
Поруч стояла Бетті з рушником у руках та абсолютно спустошеним виразом обличчя.
— Дай вгадаю, ти полюбляєш плавати? Хм… — Клод схилив голову, ніби замислившись.
— Що… що привело вас сюди? — запинаючись, запитала Лія.
Вона кинула Бетті промовистий погляд, благаючи щось зробити. Але та виглядала так, ніби ось-ось зомліє.
— Чув, що Кієран повертається додому, Але, здається, я помилився з датою.
— Ах… Так. Брат, ймовірно, прибуде завтра або післязавтра.
— Знаю.
— “Знає?”
Тоді якого біса він сказав, що помилився датою?
Лія відчула сильне бажання вибратися з води, але в наступну мить Клод змусив її передумати.
— Дивлячись на те, як ти чудово проводиш час, мені теж закортіло приєднатись. Вічність пройшла з того часу, як я востаннє плавав.
— Що? — дівчина застигла, не вірячи своїм вухам.
Клод зняв піджак і почав розстібати ґудзики на сорочці.
Бетті, опустивши голову, тихенько відвернулася.
Тільки після цього він повністю зняв сорочку.
Широкі плечі, міцні груди, засмагла, ніби злегка вкритою маслом, шкіра виблискувала на сонці, а чорне волосся відбивало загадковий синюватий відтінок.
Камелія, ошелешена, мимоволі відступила назад.
Хлопець, хмикнувши, розстебнув пояс і без вагань стрибнув у воду.
Вона ледь не скрикнула, інстинктивно відвертаючись від бризок, що полетіли в її бік.
Занурившись, Клод граційно поплив під водою, зробивши коло навколо неї.
А тоді несподівано виринув прямо за спиною.
Його міцна рука торкнулася її плеча крізь тонку, прилиплу до шкіри тканину.
Вона напружено застигла, не знаючи, як реагувати.
Тоді молодий герцог різко струснув мокре волосся й, схопивши її за руку, притягнув ближче.
— Пірнай, Камеліусе.
