Розділ 15

Піпі, вперше за довгий час вибравшись на прогулянку містом, з радісним обличчям зіскочила з карети. Слідом за нею з карети вийшла Камелія, і на неї одразу ж звернули увагу перехожі — їхні погляди сповнилися цікавості.

 

Вулиці Корсору були переповнені людьми, які вийшли за покупками. Повітря двеніло від звуків: хтось сперечався з продавцем через ціни, хлопчик жваво вигукував заголовки газет, а панни жваво обмінювалися вітаннями.

 

— Сьогодні я буду вашою провідницею!

 

Це був перший раз, коли Лія вирушила в місто лише з Піпі, тож вона була в доволі піднесеному настрої, із захватом водила її в усі місця, про які ходили чутки: до крамниці з найсмачнішими млинцями, до магазину з найкращими стрічками.

 

Тим часом люди почали поступово збиратися, щоб на власні очі побачити «янгола маркізатського роду» — Камелію.

 

Її поява без жодного супроводжуючого викликала ще більше перешіптувань. Лія гордо випрямила спину, але, не звикла до такої уваги, не змогла приховати, почервонілі кінчики вух.

 

До того ж вихід у місто молодого лорда разом із покоївкою був рідкісним явищем. Якщо аристократ дарував одяг простолюдину, це майже відкрито підтверджувало їхні особливі стосунки.

 

Хоча через юний вигляд Камелії підозрілих поглядів уникнути вдалося, та коли вони з Піпі, зупинившись перед ательє, захоплено поглянули на вітрину, цікавість навколо лише посилилася.

 

— Це тут?

 

— Так. Саме продають сукні, хоча вони й не синте розкішні, але й не надто прості — витончені та стильні. До того ж пишні сукні вже вийшли з моди.

 

Що ж…

 

— Тоді вибери приблизно пʼять суконь. Три з них — твої, Піпі.

 

— Три?

 

— Так, а мені потрібно, щось, у чому зручно і легко пересуватися. І буде краще, якщо воно не буде надто екстравагантним.

 

— Можете покластись на мене мілорде!

 

Зазвичай усі витрати Камелії покривалися з рахунку маркізатського дому, але цього разу такої можливості не було.

 

Лія передала Піпі гроші, які довго збирала з власних кишенькових витрат. Однак покоївка, здивовано округливши очі, тут же спробував повернути їх назад.

 

— Ох! Беті дала мені достатньо грошей до того як ми пішли. Вона сказала не дозволяти платити вам, Мілорде.

 

— Вона так сказала?

 

— Так.

 

Згадавши сяким стурбованим поглядом служниця проводжала їх, Лія відчула несподіване почуття провини.

 

Провівши Піпі всередину ательє, вона вирішила трохи пройтися вулицями разом із візником. Під теплими променями весняного сонця поступово хотілось прилягти подрімати.

 

Завітавши до знайомої крамнички, куди вона давненько планувала зайти, Лія купила авторучку, шкіряний пенал і кілька зошитів із красивими обкладинками. Вийшовши з магазину, вона задумалася про подарунок для Бетті.

 

Що ж вибрати?

 

Що їй подобається?

 

Занурена в роздуми, Лія зупинилася перед капелюшною крамницею, біля якої юрбилося особливо багато людей.

 

Жінки з круглими коробками в руках входили та виходили з магазину, чемно вклоняючись Камелії. Капелюшки ніжних, солодких кольорів ледь встигали з’являтися на вітрині, як їх тут же розкуповували. І кожна молода панна виглядала надзвичайно елегантно.

 

Але якими б прекрасними вони не були, для неї це була заборонена розкіш.

 

— “Та й мені вони зовсім не пасують.”

 

Без жалю відкинувши будь-які бажання, Лія рушила далі, прямуючи до провулку з яскравими навісами, щоб вибрати кав’ярню, де після покупок можна було б з’їсти морозиво.

 

— Так, так… хіба це не панна Камелія?

 

Спочатку вона навіть не зрозуміла, що звертаються до неї. Тут, де не було матері, ніхто не називав її цим ім’ям.

 

— Привітик, Камеліє.

 

Лія відчула, як у неї по спині пробіг холод.

 

— А в мене гостре око чи не так, Камеліє?

 

Голос був незнайомий.

 

За мить вона гарячково обдумала що ж робити. Обернутися чи вдавати, що не чула? Якщо повернеться, це означатиме, що вона визнає свою справжню особу. Але водночас їй було цікаво, що за людина знала її справжнє імʼя. .

 

А що, якщо це хтось, пов’язаний із матір’ю?..

 

— Вибачте пане. Але ви певне мене з кимось сплутали.

 

Вона хутко розвернулась до чоловіка, але перед її очима опинилася лише широка грудна клітка. Лія різко звела голову вгору.

 

Перед нею стояв юнак із попелястим волоссям і химерними очима, колір яких змінювався залежно від світла. Він дивився на неї зверху вниз.

 

— Нісенітниця, Каніліє. Це ж ти сестра Кієрана Бейла? Заперечувати марно… Ви надто схожі.

 

Лія застигла з відкритим ротом, а потім інстинктивно відступила назад.

 

— Х-хто… ви такий?

 

— Я?

 

Чоловік, тримаючи за вуздечку коня, нахилився ближче, ловлячи її погляд. Його губи розтяглися в усмішці.

 

— Той, хто збирається запросити тебе скуштувати відмінного фруктового сорбету, — друг, якщо дозволиш!

 

  •••

 

Хлопець, одягнений у виразному іноземному стилі, ще й озброєний пістолетом та кинджалом, надто вже впадав у вічі.

 

Білосніжна форма з королівським гербом — його приналежність до Гайору була очевидною. Тому Лія, не ризикуючи садити такого примітного іноземця на відкритій терасі, потягнула його до затіненого кута кав’ярні.

 

— Душно.

 

— Доведеться змиритись із цим, пане. Ваш одяг… він трохи виділяється

 

— Хм… не так, як твої спроби прикидатись чоловіком.

 

— Ніякі це не "спроби прикидатись". Я і є чоловік. Пане, ви певно повелись на жарт мого брата!.

 

Якби тільки була змога затулити йому рота, вона б із задоволенням це зробила.

 

Його звали Ян Серхіо. Почувши його прізвище, Лія відчула, ніби її облили крижаною водою.

 

Вона повинна була зрозуміти це одразу, ще коли побачила герб на його мундирі.

 

Той, хто називав її Камелією, був із Гайору.

 

Як і чому він перетнув кордон і опинився тут? Лія навіть не хотіла про це думати, тим більш — знати.

 

Ян, зсунувши до Лії тарілку з морозивом і сорбетом, уважно оглянув її обличчя.

 

— Кієран так чекав листа від тебе, але його молодша сестричка жодного разу не відповіла йому.

 

— Брат… у нього все добре?

 

— Звичайно.

 

— Але… я ніколи не отримувала від нього листів.

 

— Знаю. Бо вони так і не доходили до тебе

 

З цими словами юнак витягнув зі свого одягу конверт.

 

— Кієран писав своїй любимій сестрі кожного місяця, але ніколи не отримував відповіді. Тому він попросив мене про де що.

 

Він поклав листа перед нею. На сургучній печатці красувався герб маркізатського дому.

 

Потім, вказавши на її келих із морозивом і усміхнувся:

 

— Тож, наразі… єдиний спосіб мене позбутися — зʼїсти все морозиво, Камеліє.

 

— Прошу вас, припиніть мене так називати. Моє ім’я — Камеліус.

 

— Камелія, — з легкістю повторив він.

 

Ян, навмисне називаючи її Камелією, лукаво всміхався.

 

Лія відчула, як її серце затремтіло від слів про те, що Кієран щомісяця писав листи. Очі майже сльозились, а в грудях розливалось приємне тепло.

 

У цей момент вона помітила, як Піпі, нарешті знайшовши свою панну, зупинився біля входу в кав’ярню. Її схвильований вираз одразу ж змінився на полегшення..

 

Лія обережно взяла лист і сховала його за пазуху, після чого зачерпнула ложечкою морозиво.

 

— Якщо ви повідомите, коли вирушаєте назад… Чи можу я передати вами листа з відповіддю?

 

— Ні, не потрібно. Кієран незабаром сам повернеться до Корсора, зможеш особисто передати йому відповідь.

 

— Мій брат повертається?

 

— Про це я й кажу.

 

Морозиво на язику раптом здалося гірким.

 

Воно точно мало бути солодким, але для неї цей смак був майже нестерпним.

 

Адже термін, який поставила перед нею маркіза, мав тривати лише до одужання Кієрана.

 

Увесь цей час її обов’язком було берегти честь дому маркіза та не дозволяти аристократам дивитися на себе зверхньо.

 

Примітивши, що вираз на обличчі дівчини змінюється щомиті, Ян відчув дивну цікавість.

 

Хоч би скільки вона запевняла, що є чоловіком, із таким самим обличчям, як у Кієрана, в його очах вона виглядала лише милою панною.

 

— Камеліє.

 

Лія сердито зиркнула на хлопця, швидко оглянулася навколо й насупилася.

 

— Камеліус, — виправила вона.

 

— Добре-добре, лорде Ліусе... Дозволь запросити тебе до Гайору, я надішлю тобі запрошення, дуже скоро, неодмінно приїжджай.

 

Її великі, виразні очі здивовано кліпнули, і вона несвідомо кивнула. Ця реакція здалася Яну настільки чарівною, що він лагідно усміхнувся.

 

— Із нетерпінням чекатиму наступного разу, щоб побачити Камелію…

 

Лія різко підхопилася, обличчя її вмить зблідло. Принц лише тихо засміявся й хитро посміхаючись, взяв її за руку. А потім м’яко торкнувся губами тильної сторони долоні.

 

— Панно.

 

  •••

 

У маєтку маркізів Селбі здійнявся справжній переполох.

 

Маркіза не могла стримати сліз, дивлячись на бліде обличчя своєї доньки, шия якої була туго перевʼязана. Позаду неї тихо наблизився Вейд.

 

— Його Величність особисто розпорядився, аби імператорська варта все обшукала, тож винного неодмінно схоплять.

 

— Ваша Високосте! Благаю вас! Хлип… Будь ласка, покарайте цю нікчемну тварюку, яка зробила це з моєю дівчинкою!

 

Минаючи схилену в риданнях маркізу, Вейд підійшов до Мерилін.

 

Невідомий чоловік напав на неї, коли вона, разом із іншими паннами, поверталася після оперного спектаклю й саме сідала у карету. Він легко розправився з охороною, перерізав їй горло й голосно вигукнув:

 

— “Геть імперіалізм! Хай він згине!”

 

Здавалося б, серійний убивця був членом революційної організації, яка виступала проти суспільного ладу. Якщо можна так сказати, у нещасті їм ще й пощастило: чоловіка підстрелили, і, не встигнувши завдати дівчині смертельного удару, він зник в провулках.

 

Варта кинулась за ним, але нападник зник у провулках, й схопити його так і не вдалося.

 

— То ж це правда, що напали здійснюються виключно на шляхетних панянок… — тихо пробурмотів принц.

 

— Це й не дивно, беззахисні жінки завжди будуть легкими жертвами. Це не вперше й не востаннє, — відповів Клод.

 

Після коротких слів співчуття засмученій маркізі він покинув маєток. Те, що серійний убивця, про якого так багато говорили навіть в Академії, завдав удару так близько, шокувало всіх.

 

Спочатку його мішенями ставали представники середнього класу, але тепер він зухвало напав на знатну панянку.

 

— І все ж… як вони посміли націлитися на Мерилін?!

 

Спостерігаючи за несподіваним роздратуванням принца, Клод спокійно зауважив:

 

— Можливо, Ваша Високість, хотіли би скласти компанію її сімʼї — це допомогло б їх заспокоїти.

 

Вейд, стискаючи кулаки й уперто дивлячись перед собою, різко відсахнувся.

 

— Хіба це не твій обов’язок, молодий герцогу? Не втягуй мене в це, я терпіти не можу любовні інтриги!

 

Клод легенько хмикнув і сів у машину, що чекала на нього. Вона була швидшою й гучнішою за карету, але водночас набагато безпечнішою.

 

Хоча королівська родина наполегливо заохочувала прийняття новітніх технологій, деякі шляхетні роди, що не бажали відмовлятися від власної величі, як і раніше, вважали автомобілі не більше ніж грубими купами металу.

 

Але рано чи пізно цивілізацію доведеться прийняти.

 

— Тоді, Ваша Високість, до зустрічі в Академії.

 

— До зустрічі.

 

Автомобіль, здіймаючи дим, помчав у протилежний бік.

 

Коли вони в’їхали в міські квартали Етеару, рух застиг у глухому заторі. Дивлячись у вікно, Клод помітив натовп перед крамницею з яскравою новою вивіскою.

 

Люди один за одним виходили звідти, щасливо стискаючи в руках льодяники.

 

— “Цукерка, створена на небесах.”

 

М’які, схожі на хмаринки ласощі викликали на їхніх обличчях щасливі усмішки.

 

Клод пригадав когось, чиє обличчя світилося ще більшою радістю, ніж у цих людей.

 

Через якусь дрібну цукерку…

 

Він тихо хмикнув, але відчув, як щось усередині нього змістилося. Ідеально впорядкована структура дала тріщину.

 

Можливо, навіть усе пішло шкереберть.

 

Ніби й не було цієї посмішки, його обличчя знову стало мов камінь. Він притиснув пальцями зморщений лоб.

 

Ні. Це нічого не значило.