Розділ 14

— Хм… Ніколи не звикну до цього... сніг навесні, це ніяк не перестає мене дивувати, хоча я тут уже як чотири роки.

 

Кієран простягнув руку за вікно. Холодна сніжинка впала на теплу долоню й одразу ж розтанула.

 

У столиці Гайору, Ітоні, вже кілька днів ішов сніг. Але, не встигаючи накопичитися, він танув, щойно торкався землі, через що все виглядало так, ніби йшов легкий дощ.

 

Зима в небі, весна на землі.

 

По всьому двору були висаджені кущі бузку ніжно-фіолетого кольору, а покоївка, що поспіхом бігла, наступила на розсипані по землі мімози.

 

Блондин поглянув на квітучі дерева у палаці, а тоді, обернувшись, покликав мовчазного співрозмовника:

 

— Яне.

 

Там, прикривши обличчя книгою, дрімав молодик із попелястим волоссям. Кієран тихо засміявся й відійшов від вікна.

 

Хлопець із довгими, розслаблено опущеними кінцівками, що сидів у кріслі, звався Яном Серхіо. Він був сином короля Гайору — Левіна, народженим від наложниці.

 

Хоча його походження могло б стати основою для доволі трагічної та драматичної історії, Як, якого знав Кієран, був прямолінійним, щирим і сильним юнаком.

 

Єдиний, кому він міг довіритися в Гайорі — країні, де будь-хто міг одного дня виголосити його ворогом і відтяти голову. Ян Серхіо не лише прихистив його у палаці, а й захистив.

 

Завдяки цьому Кієран зміг спокійно пройти лікування і безперешкодно навчатись в Гайорі.

 

— Яне Серхіо. Чи не бажаєте ви нарешті повернутися до своїх покоїв? Ви починаєте мені набридати.

 

Лише після того, як у голосі Кієрана прозвучало роздратування, Ян нарешті прокинувся і прибрав книгу з обличчя. Його попелясте волосся трохи спадало на лоб, а очі хижого, незбагненного відтінку нагадували звірині. Позіхаючи, він простягнувся.

 

— Тьху, ще й “заважаю”. Ось так ти відповідаєш на мою доброту?

 

— Так, так, наймилостивіший принце Яне Серхіо, але вам краще поспішити, адже моя матір має от-от прийти. Якщо звичайно не хочете вислуховувати її моралі.

 

Ледве почувши слово “матір”, Ян, який досі безвольно розвалився в кріслі, вмить підскочив, наче пружина.

 

— Про такі речі треба попереджати заздалегідь! Варто лише прекрасній маркізі побачити мене — і знову почнуться нескінченні повчання… Навіть думати про це страшно.

 

Кієран усміхнувся і недбало знизав плечима. Потім витяг із шухляди лист і вклав його в руку принца, який вже збирався вибігти.

 

— Відправ це до Коссоару.

 

На конверті красувалася печатка Вейльґа.

 

Ян поглянув на лист з обох боків, а тоді нахмурився. Зазвичай такими справами займалися палацові слуги.

 

— Чому б тобі не попросити маркізу про це? Ти відправляєш його у свій дім, пані Бейл добереться туди значно швидше, аніж гонець.

 

— Я не раз просив матір, але жодного разу не отримав відповіді від Лії. Можливо…

 

— Гм, схоже, маркіза не хоче, аби дехто чув будь-які новини про тебе… цей дехто — сестра, про яку ти так багато кажеш.

 

Кієран лише ледь помітно всміхнувся, не підтверджуючи, але й не спростовуючи ці слова.

 

Принаймні Яну Серхіо він не брехав, що до Камелії. Вони були від різних матерів, але Кієран невпинно вихваляв свою прекрасну, мов янгол, молодшу сестру.

 

Можливо, це був його спосіб завоювати довіру впливового принца в чужій і ворожій йому країні.

 

Як би там не було, навмисне чи ні, але він справді отримав прихильність Яна, і зараз вони були там, де були

 

— Напевно, ти маєш рацію.

 

Він не хотів підозрювати матір, але жоден із його листів до Лії так і не отримав відповіді.

 

Навіть попри те, що вони провели разом небагато часу, Кієран одразу був прихильним до сестри. Він не міг піти проти волі матері й мусив ставитися до Лії як до хлопця, але через це, щоразу відчував провину перед нею.

 

До того ж, лист, отриманий напередодні від принцеси, остаточно зміцнив його підозри.

 

У ньому повідомлялося, що Камелія вступає до Академії. Також згадувалося, як вона приміряла форму й невимушено розмовляла з принцом.

 

За словами Вейда, вона нічого не знала про заручини й навіть не уявляла, що має бути присутньою на церемонії.

 

— Мам… — зітхнув Кієран, пробурмотівши це собі під ніс.

 

Ян, який тільки но недбало розмахував листом, раптом випростав плечі й самовдоволено заявив:

 

— Що ж, я доставлю цей лист до Корсора. Ні… точніше, особисто передам його в руки твоєї сестри, Камелії.

 

Кієран уже збирався кивнути, але в наступну мить щось у цих словах спинило його.

 

— Яне! Почекай!

 

Проте принц, який щойно стояв перед ним, уже мчав садом.

 

  — От халепа…

 

Кієран і так знав, що той щось утне. Але навіть принц не може перетнути кордон без дозволу короля.

 

Було цікаво, за скільки годин він повернеться назад до цієї кімнати.

 

— Кієране?

 

За його спиною почувся голос матері.

 

Блондин, який саме прибирав безлад, що залишив після себе Ян, миттєво змінив вираз обличчя, повернувшись до неї з теплою усмішкою.

 

— Мато.

 

Анастасія, знімаючи капелюха з гламурною стрічкою, з полегшенням глянула на сина, дякуючи богам за його добре здоров’я.

 

Щоразу, коли вона його бачила, він здавався вищим, міцнішим, здоровішим. Лікар казав, що вже кілька місяців Кієран жодного разу ще не кашляв.

 

Це було справжнім полегшенням. Але водночас Анастасія відчувала, ніби син дедалі менше хоче повертатися до Кайєна, і це її непокоїло.

 

— Здається, принц був тут.

 

— А, Ян… Напевно, у нього з’явилися невідкладні справи..

 

— Звичайно, це чудово, що ти йому подобаєшся, але не забувай, що його сімʼя — нам вороги. Надто не зближайся із ним.

 

— Як скажете матінко. Та… чи ви не стомились? Відпочиньте трохи. Тим часом, я відвідаю бібліотеку і повернусь до обіду.

 

Кієран підняв книги, які залишив Ян, а також ті, що читав останніми днями.

 

Анастасія, щойно сівши на стілець, не приховувався невдоволення спитала:

 

— Ти, здається, знаходиш усе більше виправдань, аби уникати власну матір.

 

— Нічого подібного. Просто хочу переконатися, що повернуся до імперії кращою людиною.

 

— Через десять днів… ми ненадовго повернемося додому. Пора готуватися до заручин, ти ж розумієш? Треба показатися імператору й провести трохи часу з принцесою Розіною.

 

Кієран не мав нічого проти шлюбу з Розіною. Заручини були вирішені ще в дитинстві. Ба більше, стати частиною імператорської родини — мрія будь-якого шляхетного роду.

 

Усе складалося саме собою, ніби вода, що тече в руслі. Тяжка боротьба з хворобою залишилася позаду, а разом із тим блондин несподівано здобув нові знання.

 

На відміну від Кайєнської імперії, якою опікується богиня мистецтва, культури й достатку, Гайорське королівство було під владою бога науки, цивілізації й війни.

 

Тому тут можна було здобути знання, який не можливо в імперії.

 

Звичайні городяни використовували наукові технології для очищення питної води. Потужні генератори могли забезпечити освітлення всього королівського палацу на три години.

 

Ці технології були справді вражаючими.

 

Саме тому навіть після того, як пан Шмідт оголосив його повністю здоровим, Кієран не поспішав повертатися на батьківщину.

 

— Після заручин я залишуся в Ітоні ще на рік. Це піде на користь і Розіні.

 

Анастасія неохоче, але погодилася.

 

Вона воліла б, щоб після заручин одразу відбулося весілля, проте її син мав рацію.

 

Ставши чоловіком принцеси Розіни, він отримає титул герцога, а отже, мусить бути бездоганним. Проте його становище мало чимало слабких місць— принаймні тому, що він навіть не закінчив Академію.

 

Він не міг перевершити герцогський рід Іхар, але прагнув здобути хоча б рівну йому силу.

 

Після того як Кієран пішов, Анастасія, смакуючи підготовлений чай, глянула на стос листів, що лежав на столі.

 

Запрошення від наукових товариств Гайору, листи з Кайєна з побажаннями їй міцного здоров’я… і серед них — лист із імператорською печаткою, надісланий принцесою Розіною.

 

Анастасія задоволено всміхнулася.

 

Якщо вони листуються щомісяця протягом чотирьох років, то, без сумніву, стануть ідеальною парою.

 

Вона дістала вже розпечатаного листа, випрямила спину й повільно почала читати.

 

                   •••

 

— Бетті.

 

Це було сонячним ранком, поки Бетті та Піпі метушливо прибирали кімнату, вони одночасно обернулися на Лію.

 

— Молодий пане, вам щось потрібно?

 

— Так. Я хочу ненадовго сходити до міста. Перед поїздкою в столицю потрібно дещо купити.

 

— Тоді я накажу підготувати карету.

 

— Гаразд, та Піпі піде зі мною. А ти, Бетті, поки закінчи пакувати мої речі.

 

Вона намагалася говорити якнайспокійніше й найприродніше, але Бетті все ж кинула на неї підозрілий погляд.

 

Лія лише байдуже перегорнула сторінку газети для простолюдинів, яку розглядала. І саме тоді їй впав у вічі один із заголовків.

 

Це була та сама стаття, що недавно була в дворянській газеті маркіза.

 

Йшлося про вбивства жінок на вулицях. У статті їх вшановували, закликаючи знайти й покарати злочинця.

 

Він обирав жертвами лише дворянок або представниць середнього класу, які мали чималі статки.

 

Журналіст детально описував методи вбивства, і Лія відчула, скільки ж ненависті вкладено в кожен рядок.

 

Що ж насправді ненавидить убивця?

 

Владу? Капітал? Чи, можливо… самих жінок?

 

Камелія закрила газету й почала збиратися, почувши, що карета вже готова.

 

Бетті, допомагаючи їй одягти жакет, запитала:

 

— Навіщо вам особисто їхати в місто?

 

— Минулого разу я помітив досить гарну авторучку. Спочатку я дійсно не мав наміру її купувати, але зараз вона не виходить з моєї голови. До того ж, власник крамниці казав, що це лімітована серія й більше таких не буде.

 

— Ох, справді? Тоді дозвольте звʼязатися із продавцем і попросити притримати її для вас. Що то була за крамниця?

 

— Ох, а якщо він уже все продав? Я сходжу про всяк випадок та куплю щось інше, якщо все ж тієї немає. І-і нарешті зможу зʼїсти морозива, так давно хотів…

 

— Морозиво є і тут.

 

— Воно не таке!

 

Лія відповіла настільки серйозно, що Бетті навіть не встигла почати бурчати, як вона швидко вийшла з маєтку.

 

Завдяки допомозі сходинок Лія сіла в карету, а за нею, сяючи від радості, метушливо залізла Піпі.

 

— Ой, нарешті вибралися!

 

— Ти рада?

 

— Звичайно!

 

Піпі, сказавши це, все ще стояла активно махаючи рукою Бетті, яка виглядала незадоволено. Від цієї безтурботної поведінки її обличчя повністю закам’яніло.

 

Лія трохи прочинила вікно й залишила коротке: «Не хвилюйся», після чого рушила на кареті.

 

— Головне — повернутися до вечері.

 

— Але ви справді виходите лише через те, що вам потрібна авторучка?

 

— Так.

 

— Справді?

 

Лія спокійно кивнула й додала:

 

— Так. А ще, думаю, варто купити трохи одягу.

 

— Одягу? Але ж для цього є кравець…

 

— Не для себе. Для тебе.

 

— Що?

 

— Я ж казала, що візьму тебе зі собою до столиці. Бетті, як головна покоївка, не може поїхати, тому тобі знадобиться пристойний одяг.

 

Піпі, відкривши рота від подиву, тут же розплився в широкій усмішці. Лія злегка наморщила ніс і відвела погляд до вікна.

 

— І для наших ігор сукні теж знадобляться, хіба ні?

 

Піпі миттєво схопила наживку й щосили закивала. Вона була однією із небагатьох, хто знав, що Лія — дівчина. Звісно, страх перед маркізою змушував покоївку мовчати про це.

 

Але цього разу їй навіть не потрібно було говорити вголос — по очах, що світилися від захоплення, було зрозуміло, що Піпі все вловила.

 

У прозорих очах Лії мигцем відбилося прекрасне дерево за вікном.