Розділ 13

 Глипнувши на місце, де лежала рука Клода, вона стримано відмовилася:

 

— Я прекрасно чую вас звідси.

 

— Мені треба дещо перевірити, підійди до мене.

 

— Що саме?

 

Замість відповіді він лише недбало поворухнув пальцем, демонструючи зверхність. Вона не знала, що саме хлопець хотів перевірити, але навіть слухати його не хотіла. Побачивши, що дівчина стихла й застила, Клод зітхнув і закинув довгі ноги на стіл.

 

— За кого ти мене маєш? За якогось лиходія?

 

— Ні, я не це мала на увазі…

 

— Остерігайся принца Вейда.

 

— …Що?

 

Почувши несподівані слова, вона різко впʼялась поглядом в його обличчя й побачила, як Клод невдоволено насупився.

 

— Принц — великий шанувальник краси. Проблема в тому, що він не переймається такими речами як: жінки або чоловіки, знать чи простолюдини. Тож… не варто занадто легко усміхатись перед ним, краще тримайся на відстані.

 

Лія, яка ледь опустила погляд, раптом підняла на нього очі, в них читалось сумління.

 

Схрестивши руки на грудях, Клод коротко цокнув язиком і відкинув голову назад. Немов збираючись подрімати, він зняв піджак, ліг на диван і продовжив говорити.

 

— До того ж, твій голос зачаровує, це тільки додасть йому жаги до тебе.

 

Від цих слів вона несвідомо торкнулася горла й тихо кашлянула.

 

— Ви, певно помилились…

 

— Авжеж, ні.

 

Почулося тихе посміювання, а його довгі ноги звисали за межі дивана. Дивлячись на це, Лія змогла оцінити зріст хлопця. Вона завжди думала, що Клод вищий за неї на дві голови, але, коли спробувала перевести це в конкретні числа, її здогади підтвердилися.

 

— “Приблизно тричі на рік доводиться замовляти нову форму. Занадто швидко стає замалою.”

 

Його слова знову відгукнулися в її пам’яті. Невже всі чоловіки ростуть так стрімко? І, мабуть, не дивно, що він звернув увагу на голос, адже відміну від Клода, чий тембр був глибоким і зрілим, їй доводилося спеціально знижувати тон, щоб звучати хоч трохи грубіше.

 

Але принц Вейд завжди був з нею ласкавим. І його доброта була щирою. На відміну від Клода, який лише дражнив та знущався.

 

— "Який тюхтій."

 

Дівчина ледь чутно пробурмотіла лайку собі під носа.

 

— Якщо принц й справді не байдужий до краси… тоді, чи не варто вам хвилюватись, мілорде?

 

— І чому це?

 

— Бо ви найкрасивіший за будь-кого, що я колись бачив.

 

Почувши ці слова, Клод, який до того мав розслаблений вигляд, різко відкрив очі. У синіх, немов нічне небо, зіницях відбивалася її постать.

 

Лія ж, не змінюючи виразу обличчя, просто повернулася й попрямувала до ванної. Але, щойно відчинила двері й зіткнулася з непроглядною темрявою, мимоволі проковтнула слину і, не наважившись увійти, обернулася назад.

 

Дівчина нерішуче потягнулася до підсвічника, що стояв на камінній полиці, а Клод тим часом уважно спостерігав за нею. І раптом — голосно розсміявся.

 

Вона, не розуміючи, що його так розвеселило, насупила брови. Іхар закрив обличчя рукою й довго не міг припинити сміятися, а коли нарешті підвів голову, його обличчя трішки почервоніло.

 

М’яко вигнуті очі, ледь підняті кутики губ, а в їхніх куточках — невеликі ямочки, що лише підкреслювали його красу.

 

— Ти граєшся зі мною.

 

З легким усміхом він провів пальцями по губах і знову зустрівся з нею поглядом.

 

— Що таке, боїшся темряви? Може мені пити з тобою.

 

Він відверто дражнив її, поки та стояла, застигнувши з підсвічником у руках.

 

— А-ні!

 

Лія, розгублена й розсерджена, блиснула очима, швидко заскочила у ванну та замкнула двері.

 

Як і слід було очікувати — він прийшов лише для того, щоб познущатися з неї. Цей чоловік завжди такий.

 

Вона стала перед дзеркалом із золотистою оправою й повільно розстебнула сорочку. Її шкіра почервоніла, немов від жару, а долоні, що стискали білизну, стали вологими та прозорі очі тремтіли.

 

Камелія подивилася на власне відображення — і її охопив нестерпний сором.

 

Це було почуття, якого вона ніяк не могла зрозуміти.

 

  •••

 

Чорна темрява огорнула кімнату.

 

Клод, розвалившись на дивані, неквапливо перевів погляд від зачинених дверей ванної до вікна. У повітрі витали запахи цукерок — персик, лимон, полуниця, а поряд із ними ледь вловимий аромат якихось трав.

 

Очі, що звикали до темряви, поступово почали розрізняти обриси предметів у кімнаті. Підвівшись, він повільно оглянув приміщення, а потім узяв у руки жакет, який був на Камеліусі днем.

 

Маленький. Судячи з розміру, навіть Мерилін Селбі насилу змогла б у нього втиснутися. Із коміра ледь відчутно пахло лавандою.

 

Нехай він і має тендітну статуру та надто гарне обличчя, але щоб і аромат… Як не дивно, його тонкий голос теж не піддавався логіці. Він не був євнухом, що втратив чоловічий голос через оскоплення, тож звідки така м’яка, дзвінка інтонація?

 

Дивлячись на Камеліуса Бейла, Клод відчував щось схоже на дискомфорт, немов перед ним була картина з неправильними пазлами.

 

Він наполегливо намагався знайти відповідь, щось, що пояснило б це дурнувате відчуття, але так і не знаходив нічого.

 

Лише коли з ванної почулося дзюрчання води, він нарешті відклав жакет і мовчки залишив кімнату.

 

— Лампу треба полагодити. Це ж кімната лорда Бейла. Подбай про це.

 

— Так, Ваша Високосте.

 

Слуга, що чекав біля дверей, шанобливо вклонився, а потім одразу ж зайшов до кімнати й почав запалювати всі згаслі лампи. Клод залишався в коридорі, чекаючи, поки світло знову заповнить приміщення. Точніше, він спостерігав.

 

І от тільки як кімната нарешті знову освітилася, з ванної вийшов Камеліус, явно здивований несподіваною зміною. Що він там робив? Його сорочка була мокрою спереду, а по золотистому чубу котилися краплі води.

 

Побачивши Клода в коридорі, він стер крапельку з кінчика носа тильним боком долоні й запитав із надією в голосі:

 

— Ви вже йдете, мілорде?

 

— Так.

 

Його відповідь, здається, потішила хлопця, бо той навіть розцвів у вдячній усмішці й чемно вклонився.

 

— Тоді бажаю вам приємної ночі.

 

Клод не стримав тихого сміху. Його відверта радість була надто кумедною.

 

— І ти теж. Але краще не їж надто багато солодощів.

 

Кутики його губ ледь піднялися, а потім, накинувши фрак на руку, Клод неквапливо рушив уперед.

 

Спускаючись сходами, він проходив довгим коридором, де зберігалися історичні витвори мистецтва, але на його обличчі так і не зникала легка насмішлива усмішка.

 

— “Приємної ночі?”

 

— Ти справді граєшся зі мною, Камеліусе Бейле.

 

•••

 

Панни знатних родів, що їхали у відкритих екіпажах, сміялися, ніби розквітлі весняні квіти, й нахиляли свої парасольки на захист від яскравого сонця. Їхні капелюшки, прикрашені розкішними стрічками, та пишні сукні яскраво виділялися на тлі вулиці. Яскраво-червоні губи безперестанку вимовляли щось жваве й легковажне.

 

Їхні погляди ковзнули по кареті з гербом дому маркіза Бейла.

 

Лише мить, але Лія відчула, ніби ці усміхнені очі пронизали стіни карети й торкнулися її безпосередньо.

 

Пролетівши понад милю на північ уздовж Етеарського проспекту, карета зупинилася у внутрішньому дворі Іона-парку, де розташовувалася Королівська академія.

 

Кучер, оминувши зовнішню частину парку, під’їхав просто до входу. Камелія підняла голову й на мить відчула, як її пригнічує величезна будівля, що здіймалася за високими мурами.

 

— Не дозволяй зовнішньому вигляду обдурити тебе, Ліусе, — пролунав голос маркіза. — Професор Теодор був найкращим викладачем у цій академії, і протягом чотирьох років він навчав тільки тебе. Ти вже стоїш на самій вершині. Тому не варто дивитися вгору із захватом. Твій обов’язок — дивитися зверхньо.

 

У його голосі звучала гордість.

 

Дівчина лише гірко всміхнулася й глибоко вдихнула. Їй було байдуже, що чекало на неї всередині. Академія була для лише причиною, щоб залишитися в столиці.

 

У її думках уже вимальовувалася карта Лувру. Вона наказала кучеру зробити зайвий об’їзд, щоб запам’ятати розташування Етеарського проспекту, відшукати невідомі їй раніше входи й виходи.

 

— До речі, ти вже проїжджала повз місце, де житимеш, — додав маркіз. — Хочеш зазирнути туди?

 

— Так.

 

На знак маркіза кучер змахнув батогом, і коні, набравши швидкості, помчали ідеально рівною дорогою.

 

Приблизно десь через десять хвилин їзди від Академії перед ними з’явився особняк, у якому мала жити Лія. Він був розташований неподалік від міського будинку маркіза, але досить віддалений, щоб там можна було жити лише з мінімальною кількістю слуг.

 

Щойно вона вийшла з карети й підняла голову, розглядаючи триповерхову кремову будівлю, її очі засвітилися. Напруженість, що ще мить тому застигла на обличчі, враз змінилася на вираз щирого захоплення.

 

Маркіз, помітивши це, лише всміхнувся.

 

— Бачу, тобі до вподоби.

 

Класичний фасад, численні аркові вікна. Біля входу встигли вирости величезні кущі гортензій, посаджені ще попереднім власником. Білі пелюстки квітів сягали першого поверху, утворюючи мальовничу красу.

 

Камелія зірвала одну пелюстку й, затиснувши її між пальців, увійшла до будинку.

 

— Чи правда… Я можу жити в такому чудовому місці?

 

— Що за дурниці. Якби не складність із дорогою до Академії, я б узагалі віддав тобі свій міський маєток. Але довелося знайти компроміс.

 

— Дякую вам, батьку.

 

Вітальня була сповнена м’якого сонячного світла, що лилося крізь вікна. Центральні сходи світилися приглушеним кораловим відтінком, а хоч килим і потребував заміни, все одно ідеально вписувався, весь будинок мав елегантний, майже витончений вигляд.

 

Дівчина обережно провела пальцями по перилах сходів.

 

Чотири роки.

 

Вперше за чотири роки вона покинула Коссоар і повернулася до столиці.

 

— В Академію карети не заїжджають, тому доведеться їздити верхи самостійно. Це буде не надто зручно, та все ж. І ще… усередині Академії ніхто не взмозі тобі допомогти, тому будеш повинна захищати себе сама.

 

Лія зупинилася посеред сходів.

 

Вона обернулася й подивилася вниз, на маркіза, який знімав капелюх.

 

— У мене є запитання.

 

— Слухаю.

 

— Коли… якщо старший брат, Кієран, одужає, що буде зі мною? Я маю повернутися до Лувру?

 

Її голос був холодніше льоду, позбавлений будь яких емоцій.

 

Маркіз похитав головою й дістав із золотої коробки цигарку, а після запалив її.

 

— Навіть якщо Кієран одужає, я не маю наміру відправляти тебе назад до Лувру. Що б ти не вирішила, я підтримаю тебе, але залишайся поруч. Не відходь надто далеко.

 

Його слова мали прихований зміст.

 

Тонкий дим повільно здіймався вгору, заповнюючи простір.

 

— “Поруч… але не відходити надто далеко?”

 

Камелія лише ледь помітно всміхнулася й продовжила підійматися сходами.

 

— “Кажуть, колись покоївка з маєтку викинула юного пана Кієрана на березі озера. Те було десь серед зими. Та коли його знайшли, той майже не дихав — наче вмер.”

 

— “Йому пощастило вижити, але відтоді він став таким кволим.”

 

— “Піпі, а ти знаєш, ким була та покоївка?”

 

— "Її вигнали ще до мого приходу, тому я не певна. Але чула, що вона була близькою зі старшою покоївкою."

 

— "…Близькою з Бетті?"

 

— "Так-так. Якщо цікаво, можу спитати."

 

— "Ні, не треба. Це навіть нецікаво."

 

Тієї ночі, згадавши, як Кієран кашляв кров’ю у неї на очах, Лія накрилася ковдрою й беззвучно заплакала.

 

Почуття провини, страх, образа, співчуття — всі ці емоції безжально розривали її дитяче серце.

 

Але попри все, вона все одно сумувала за матір’ю.

 

Хай ким би її вважали інші, для Камелії вона була єдиною справжньою сім’єю.

 

Лія відкривала одні за одними численні двері, поки не обрала для спальні кімнату в кінці коридору, звідки відкривався найкращий краєвид на місто.

 

У цей момент до неї приєднався маркіз, усе ще з цигаркою в зубах. Він озирнувся, оглянувши несподівано маленьку кімнату, і насупився.

 

— Чи вона не надто мала?

 

— Ні, ідеально. До того ж, звідси найкращий вид.

 

— Хм… Що ж, якщо тобі справді подобається…

 

Її губи м’яко вигнулися в усмішці, а очі засяяли, споглядаючи міські вогні.

 

Нарешті в неї з’явилася мета.