Розділ 12

Небо, забарвлене в помаранчевий, швидко потонуло в густій, темно-синій пітьмі. По всьому саду засвітилися газові ліхтарі, а мелодійні звуки різноманітних інструментів, линучи з грамофону, наповнило ліниве післяполуденне повітря.

 

Клод байдуже стежив за віддаляючимся силуетом, що вскорі зник разом зі слугою. Було кумедно спостерігати, як цей фальшивий леґінь намагається наслідувати манери аристократів. У нього навіть непогано виходило, похвально.

 

Хлопчина подолала стіну під назвою «маркіза Анастасія», це було справді вражаюче, саме тому Клод вирішив трохи пожартувати над ним. Але той розгублений вираз обличчя, ніби з зеленкуватих очей от-от польються сльози, видався доволі милим.

 

— "Милим?"

 

Від несподіваного усвідомлення обличчя молодого герцога застигло. І побачивши, як між його брів з’явилася зморшка, Вейд байдуже хмикнув відкинувши голову назад.

 

— Чому ти такий похмурий сьогодні? Це тобі зовсім не личить, юний герцогу.

 

Принц закрив очі, а лицем промайнула стома.

 

  — Я не похмурий, Ваша Високосте.

 

— Ах, справді? Дивися-но, тепер ти ще й брешеш, Клоде.

 

— Ваша Високосте, здається, Камеліус припав вам до душі.

 

— Ага. Я люблю прекрасні речі. Саме тому мені подобаєтесь ви із Кієраном.

 

Принц, промовив це так невимушено, про те, раптом звузив очі, в яких промайнув докір.

 

— Тож не надто чіпляйся до нього. Він може бути заміною Кієрана, як ти і казав... Але, урешті-решт, всеодно буде моїм

 

Як і забажає його володар.

 

Пробурмотівши це, Клод узяв до рук стигле червоне яблуко, кілька разів підкинув його вгору, а потім упіймавши відкусив шматок.

 

З розчавленої м’якоті відразу ж вирвався терпкий кислуватий смак. Це було дивно неприємне відчуття. Смак, у якому одночасно змішалися солодкість і кислинка.

 

Повз них проходили слуги зі світильниками, бачивши їх ввічливо вклоняючись. Вони запалювали ліхтарі, які ще не замінили на газові.

 

Увесь імператорський палац освітлювало мʼяке світло, а з далекого бенкетного залу долинали звуки оркестру.

 

Лише тоді двоє хлопців підвелисось.

 

Ще шість місяців в Академії. А потім — вступ до університету, де він вивчатиме військову справу, а після піде на службу у флот.

 

Клод не розумів, чому, думаючи про ті місяці, він одночасно згадує Камеліуса.

 

— За цей місяць я вже стількох відсіяв… Таке відчуття, наче Його Величності не терпиться одружити мене.

 

— Як щодо доньки маркіза?

 

— Гей, Клоде, інколи я зовсім не розумію твоїх жартів. Мерилін Селбі — твоя наречена.

 

— Я ніколи не був заручений із пані Селбі.

 

В голосі Клода прозвучала нотка роздратування.

 

Під проводом слуг вони переодяглися в бальні костюми та сіли в карету, що чекала на них. Попри невдоволеність, яку вони висловлювали раніше, зараз виглядали бездоганно — принц із імператорського дому Вайз і молодий герцог Іхар.

 

Карета рушила.

 

Це була звичайна весняна ніч.

 

•••

 

— Покличте лікаря.

 

Обличчя маркіза видавало роздратованість та збентеження.

 

Лія ніяково всміхнулася, намагаючись запевнити його, що все гаразд.

 

— Це просто розлад шлунку. Але бенкет…

 

— Тобі зле, не треба тиснути на себе. Сьогодні можеш залишитись.

 

— Дякую вам.

 

Лія присіла на диван, повільно розминаючи напружені груди. Попри її запевнення, що з нею все добре, маркіз все одно викликав лікаря і лише після його слів попрямував у бальну залу.

 

Лікар, що прибув незабаром, оглянув її та виписав травний засіб. Було навіть трохи прикро: довелося приймати ліки тільки через те, що її шлунок не впорався з їжею.

 

Камелія піднесла до очей маленький флакон із рідиною і легенько його струснула. Коли вона відкрила корок й піднесла пляшечку до носа, різкий, гіркий запах одразу ж ударив їй у ніздрі.

 

Майже одночасно покоївка, яка спостерігала за нею, поставила на стіл тарілку з яскравими цукерками, а потім мовчки вийшла, зачинивши за собою двері.

 

Дівчині здалося, що її сприймають за дитину, не найкраще відчуття.

 

Звичайно, першопричиною всього цього був той зарозумілий юний герцог Клод де Іхар, але Лія не могла його звинувачувати.

 

Їй так хотілося побачити Бетті.

 

Якби вона була тут, то, без сумніву, подала б їй солодкий медовий чай із плаваючими шматочками персика. А потім, як завжди, ніжно гладила б їй живіт. Варто було цим теплим рукам провести по шкірі кілька разів, як біль вщухав, і Камелія занурювалася в глибокий сон.

 

Але вона була в імператорському. І Бетті тут не було.

 

Заплющивши очі, Лія проковтнула ліки, а потім одразу ж поклала в рот дві рожеві цукерки. Вона повільно перекочувала їх язиком, дозволяючи фруктовому смаку заглушити гіркоту.

 

З’ївши ще кілька цукерок, вона роздяглася.

 

Знявши шкіряний корсет, який Бетті колись дістала для неї, вона побачила в дзеркалі, як на її шкірі залишилися червоні сліди. Лише варто було зняти цей тісний одяг — і здалося, що важкість у шлунку відразу відступила.

 

Підліткове тіло змінювалося з кожним днем.

 

Звичайно ж у неї, ніколи не буде такої стункої фігури, як у інших знатних пані, але все ж… Вона теж поступово змінювалася.

 

Лія накинула на себе сорочку, що лежала на ліжку. Довга, до середини стегон, вона була єдиним, що прикривало її тіло. Обійнявши тарілку з цукерками, вона сіла на підвіконня.

 

— "Так задушливо…"

 

Вона трохи прочинила вікно, і в кімнату відразу ж увірвався прохолодний нічний вітер. А її очі, кольору смарагду, вдивлялися в темряву.

 

Десь за стінами цього палаце був Лувр — найтемніші нетрі з усієї Імперії. Місце, де вона народилася і де виросла.

 

Камелія не хотіла туди повертатись. Але, згадуючи матір, відчувала неосяжні смуток і тугу.

 

Чотири роки — довгий і водночас доволі короткий термін життя. Чи впізнає її мати взагалі, після стількох змін?

 

Лія кинула до рота ще одну солоденьку цукерку й, занурена в думки, поглянула до низу.

 

— Кажуть, заручини принцеси Росіни та лорда Кієрана відбудуться наступного місяця?

 

Пролунав тихий і спокійний голос.

 

Дівчина з довгим, розкішним, хвилястим волоссям, у якому відблискував червонуватий, ніжно всміхнулась, піднімаючи голову до свого співрозмовника.

 

Поруч із нею стояв молодий герцог Іхар. А навпроти — знайома Лії панянка.

 

— Так, схоже на те, — відповів він байдуже.

 

Вона, обхопивши руку Клода, легким кроком ішла поряд із ним, ніби вони просто прогулювалися.

 

— "Хіба це не Мерилін Селбі?"

 

Блондинка одразу впізнала дівчину, згадавши той вираз обличчя, з яким та суворо повчала її.

 

Майже не усвідомлюючи продовжила спостерігати за ними.

 

— Ми можемо бути наступними, ви так не вважаєте? Батько постійно тисне на мене. Каже, що я вже довгенько у віці для шлюбу, а наші заручини й досі все відкладаються.

 

Але Клод залишався незворушним. Він лише поглянув на неї ту, що трималася за його руку, а потім спокійно забрав кінцівку геть.

 

— Для вашого батька буде краще, якщо ви вийдете за того, хто дійсно готовий до шлюбу, — сказав він холодно.

 

Його усмішка не змінилася, але очі залишалися байдужими.

 

Мерилін на мить заціпеніла, проте швидко отямилась, прикриваючи своє збентеження напускною легкістю.

 

— Ви, певно, жартуєте, мілорде…

 

— В імперії достатньо хороших чоловіків.

 

Але Клод знову безжально разив дівчину словами.

 

— І чимало тих, які шукають вашої прихильності.

 

— Але… ніхто з них не йде в порівняння з вами, лорде Клоде.

 

Пані легко всміхнулася, ніби їхня розмова була просто грою.

 

— Дякую, що провели мене. Ви ж не відмовитеся стати моїм партнером на наступному танці?

 

Вона граційно розправила спідницю й опустилася в реверансі, та схоже, ця розмова не принесла їй очікуваного задоволення. А потім різко розвернулася й зникла у бальній залі.

 

Лія відчула, як її серце хвилююче стислось — ніби вона стала свідком чогось надто особистого.

 

Вона потягнулася, щоб непомітно зачинити вікно, але раптом відчула, як тарілка з цукерками хильнула.

 

Різнокольорові, круглі, мов перлини, цукерки посипалися до низу.

 

Збентежена, Камелія інстинктивно спробувала їх зловити, та лише безпорадно розмахнула руками.

 

— С-стережіться!

 

Клод почувши вигук, різко підвів голову.

 

І саме тієї миті жменя цукерок зі стуком влучила йому просто в обличчя.

 

— "Капзда."

 

Лія оторопівши з відкритим ротом, не могла видати й звуку

 

Клод повільно розплющив очі, які інстинктивно заплющились від несподіваного "солодкого дощу".

 

— …Ось де ти.

 

Тутешній його погляд скидався на зголоднілого хижака, що нарешті вистежив свою здобич.

 

•••

 

— "Він же не підніметься за мною, так? Він же…"

 

Навіть не встигнувши вибачитись, дівчина швидко зачинила вікно, а пісня мигцем повимикала світло в кімнаті. Ким би він не був — молодим герцогом, або що, в темряві не знайде кімнати в якій вона зупинилась.

 

У палаці було понад шістсот таки же, кожна з окремою ванною, а на одному поверсі — двісті п’ятдесят дверей. Тому Лія була впевнена, що хлопцеві буде непросто знайти саме її покої.

Мабуть.

 

Залишивши лише одну свічку, Камелія швидко сховалася під ковдру й почала чекати, коли мине час.

 

Але що більше тиша затягувалася, то більше думок не давали їй спокою.

 

Вона ж точно бачила його обличчя. То чи варто було їй вибачитися?

Адже фактично вона його вдарила…

До того ж він — юний герцог. А що, коли він використає це як привід і почне ще завзятіше дошкуляти їй?

 

Чим більше вона згортувалася, тим сильніше зростало її занепокоєння. Врешті-решт Лія різко скинула з себе ковдру й підскочила. Це ж не було безпідставним чіплянням — вона сама стала винуватицею, коли, підглядаючи за ними, припустилася помилки.

 

— "Якщо подумати… Мені треба вибачитися", — вирішила вона.

 

Розтріпане золотаве волосся вона швидко поправила рукою й, злізши з ліжка, потягнулася до штанів, що висіли на спинці стільця.

 

— Якщо це були хованки, то тепер ти водиш?

 

— А-а-а!

 

Почувши голос з боку входу, Лія з переляку впала на підлогу. Її серце несамовито калатало. У голові запанувала порожнеча — вона не могла ні про що думати.

 

Камелія навіть не почула, як прочинилися двері. Єдиним джерелом світла була свічка, що стояла на камінній полиці. Клод залишався в тіні, за межами цього слабкого світла.

 

— Ти достатньо хоробрий для того, аби кидатись в мене цукерками, але невже ти думав ховатися від мене тут?

 

Звуки кроків розчинились в килимі. Тільки коли він наблизився майже впритул, вона змогла розгледіти його обличчя.

 

— І це все, на що ти здатен?

 

Вона стрімко схопила штани й підвелася.

 

— Ц-це сталось випадково. Прошу мені вибачити.

 

Добре, що в кімнаті було доволі темно. Відступаючи на крок назад, вона швидко натягнула штани й застебнула ґудзики. Але під одягом на ній усе ще не було того корсету.

 

Погляд Лії мимоволі зупинився на шкіряному корсеті, що висів на спинці дивана.

 

— Чув, ти занедужав.

 

Клод звузив очі, уважно вивчаючи зніяковіле обличчя, а потім важко опустився на диван, оббитий чорною тканиною. Він послабив краватку, розстібнув кілька ґудзиків сорочки й, відкинувши голову назад, заплющив очі — здавалося, його зморила втома.

 

Лія обережно переступила через кімнату, прямуючи до хлопця.

 

— У-у мене розлад шлунку.

 

— Ага, у тебе розлад шлунку, саме тому ти наїдаєшся тут ласощами, так?

 

Його насмішкуватий тон змусив її насупитися. Місячне світло впало на обличчя цієї дратівливої персони. Вона вкотре переконалася — до біса гарний.

 

— Треба було заїсти гіркі ліки чимось солодким. Ось і все.

 

— Тобто тобі настільки погано, що навіть ліки довелося пити?

 

Клод випрямився, вдивляючись у її бліде обличчя.

 

Камелія, крадькома підходячи до дивана, щось різко смикнула й притиснула до себе, шукаючи поглядом шлях до відступу.

 

— Камеліусе.

 

Вона завмерла, ледве стримавши судомний ковток.

 

— …т-так?

 

Клод мовчки дивився на неї, потім легенько постукав по місцю поряд із собою.

 

— Підійди.