Відьма на ім'я Анна (Частина ІІ)

Роланд проковтнув останній шматок смаженого яйця зі сніданку, взяв серветку та витер рота, а потім сказав: «Отже ти кажеш, що хвилюєшся, що Асоціація Співпаці Відьом почує новини про те, що відьма не померла, і тому спробує врятувати її?»

«Все так, як і сказав Ваша Високість, — сердито тупнув Баров і вигукнув, — якби в’язень померла, це вже було б досить погано, але тепер вона ще й жива! Якщо ці відьми настільки божевільні, щоб викрасти немовлят заради шансу, що ті стануть майбутніми товаришами, як ви думаєте, як далеко вони зайдуть заради того, хто вже став прислужником диявола? З огляду на те, наскільки вони необачно поводяться, спроба порятунку не була б дивною».

Роланд був розгублений, він завжди відчував, що в цій ситуації щось не так. Чому помічник міністра та лицар-командир так боялися відьом?

Жінка, яку мали повісити, була відьмою? Жінка, що була настільки худою, наче впала б, якби подув вітер? Якщо вона справді мала таку жахливу силу, навіщо їй стояти там і чекати смерті? Ні, вона так не робила б. Згідно з проповіддю Церкви, вона була втіленням диявола, якого слід було стратити без суду. Навіть армія повинна була б заплатити високу ціну, виступаючи проти відьми. Проте цього «диявола» спіймали звичайні городяни цього Прикордонного міста, катували, та навіть одягнули петлю на шию, але ми досі не побачили навіть сліду тієї нібито страшної сили.

«Як її спіймали?» — запитав Роланд.

«Я чув, що коли Північна шахта завалилася, вона викрила себе відьмою, щоб втекти, а потім була схоплена розлюченими селянами». — відповів Баров.

Слухаючи Барова, Роланд подумав: «Чому у мене таке враження, що це сталося за день до мого перевтілення?»

«Як вона викрила себе?» — запитав вголос принц.

«Я, що ж… я не впевнений, — похитав головою помічник міністра та сказав, — ситуація була дуже заплутаною, можливо, хтось бачив, як вона чаклує».

Роланд насупився, коли запитав: «Ви не дослідили ситуацію ретельно?»

«Ваша Високість, пріоритетом було відновлення видобутку, — запротестував помічник міністра, — доходи від цієї копальні заліза становлять половину виробництва цього міста, і охорона підтвердила, що хтось на місці події був вбитий чаклунством».

«Яким чаклунством?» — зацікавлено запитав Роланд.

«Голова і велика частина тіла були розкидані на землі, наче розплавлені. Труп був схожий на випалену свічку», – сказав міністр з огидою. «Ваша Високосте, радійте, що ви не бачили того жаху».

Роланд почав задумливо грати срібною виделкою. Історично склалося так, що більшість жертв інквізиційного полювання на відьом були невинними, це були інструмент церкви для збереження контролю над населенням або можливість для неосвічених городян вилити свій гнів. Звичайно, невелика частина обвинувачених самі спричинили власний крах. Такий тип людей дивно одягався та займався змішанням разом усіляких дивних матеріалів, стверджуючи, що вони можуть передбачати майбутнє та знають наперед розв’язку життя та смерті.

Правда полягала в тому, що ті люди справді винайшли деякі хитрощі, наприклад використання хімічних реакцій, але вони використали ці знання, щоб стверджувати, що отримали силу богів.

Для сучасних очей це були лише прості хімічні трюки, але в середньовіччі їх запросто можна було сприйняти як неймовірне явище.

Що стосується плавлення людей, то перше, про що подумав Роланд, це якийсь розчин кислоти.

Але готувати таке було б клопітно, та ще й тіло для підобного потрібно добряче просочити, і це не було б схоже на згорілу свічку. Про інші способи не могло бути й мови.

Тоді як вона це зробила?

Якби вона покладалася на алхімію, а це було б рідкісним випадком, можливо…

Роланд подумав до тих пір, а потім рішучим тоном сказав: «Відведи мене до неї».

Помічник міністра був на мить шокований, перш ніж виплеснути: «Сер, ви хочете побачити відьму?» Баров у паніці підвівся та перекинув чашку з невипитим молоком.

«Так, це наказ». Роланд сказав, озирнувшись і посміхнувшись до помічника міністра, тепер він був справді вдячний за нерозумну поведінку четвертого принца.

Роланд підійшов до дверей, але раптом зупинився, спитавши: «До речі, я маю запитати, навіщо нам використовувати шибеницю?»

«Що?» – запитав Баров.

Роланд повторив своє запитання: «Чому її вішати? Хіба відьом не слід спалювати на вогнищі?»

На обличчі Барова було здивування, коли він запитав: «Як ми це зробимо? Вона не боїться вогню».

*

Підземелля було маленьке, оскільки ця безплідна земля не могла дозволити собі мати надто багато в’язнів. Більшість злочинців постануть перед судом вже через кілька днів і будуть або звільнені, або вбиті.

Крім Барова, в підземелля входив принц з лицарем-командиром, наглядачем і двома охоронцями.

Підземелля мало чотири рівні, а стіни були побудовані з твердих гранітних блоків. Це був перший раз, коли Роланд був у подібному місці, і він зауважив, що чим глибше він спускався, тим вужчим ставав коридор. Кількість камер також зменшилася. Він подумав, що вони, напевно, спочатку викопали яму у формі перевернутого конуса, а потім будували шар за шаром з каменю.

Цей грубий будівельний проект, звичайно, не буде мати хорошої дренажної системи. Земля була мокра, а каламутні нечистоти стікали сходами на останній поверх.

Очевидно, відьма була на дні підземелля. З кожним шаром, на який вони спускалися, сморід у повітрі ставав густішим.

«Ваша Високосте, ви занадто ризикуєте, роблячи це. Навіть якщо вона запечатана каменем відплати, це небезпечно».

Говорив Картер. Щойно він дізнався, що принц збирається відвідати відьму, він негайно пішов за ним, радячи йому по всій дорозі не приходити. Але все було даремно, навіть повторення прямого наказу короля не вдаватися ні в які небезпечні ситуації не мало ефекту. Схоже, що він був не лише гарним обличчям, він був ще й балакуном. Після того, як Роланд був підданий цьому на деякий час, він хотів лише того, щоб хтось зашив йому рота. «Ти повинен дивитися злу в очі, перш ніж зіткнутися з ним на полі бою. Я думав, що ти це знаєш». Сказав він.

«Щоб мужньо боротися зі злом, важливо також оцінювати свої можливості та діяти відповідно до них; безрозсудна поведінка не вважається мужністю». Заперечив Картер.

«Ти хочеш сказати, що якщо ти зіткнувся з ворогом, слабшим за тебе, ти відстоюєш справедливість, але якщо він сильніший за тебе, ти заплющиш на це очі?» — посперечався Роланд.

«Ні, Ваша Високість, я маю на увазі…» — затинаючись, промовив Картер.

«Раніше ти вже боявся набігу відьом, а тепер ти боїшся побачити навіть маленьку дівчинку, мій лицар-командувач справді грізний».

Незважаючи на те, що лицар був хорошим оратором, він не відзначився в дебатах, і зіткнувшись з таким здібним балакуном, як Роланд, він повністю програв. Скориставшись цією перемогою, група досягла дна підземелля.

Цей поверх був у багато разів менший за попередній, загалом тут було лише дві камери. Наглядач запалив смолоскипи на стінах, і коли темрява відступила, Роланд побачив згорблену відьму в кутку камери.

Була вже пізня осінь і температура в підземеллі була настільки низькою, що люди бачили білий туман, коли дихали. На ньому була шуба з шовковою підкладкою, тому йому не було холодно, але на дівчині була лише груба білизна, яка навіть не могла повністю прикрити тіло, а її руки та ноги стирчали і синіли.

Раптово запалені смолоскипи змусили її здригнутися, заплющивши очі, проте незабаром вона змогла відкрити очі та подивилася прямо на них.

Це була пара блідо-блакитних очей, як спокійне озеро перед початком сильних дощів. На обличчі відьми не було страху, не було видно ні злості, ні ненависті. Роланд побачив видіння, це було так, наче те, що він бачив перед собою, не було слабкою маленькою дівчинкою. Натомість здавалося, ніби він опинився перед бурхливим полум’ям. Він раптом відчув, що світло смолоскипів зі стін трохи приглушене.

Дівчина намагалася встати, спираючись на стіну, повільно, ніби боялася впасти. Але врешті-решт вона встала і, шкутильгаючи, підійшла, дозволяючи світлу накрити її.

Навіть настільки простий рух змусив його людей кілька разів вдихнути холодне повітря, і вони навіть відступили на два кроки назад, лише лицар-командувач зміг встояти та став перед Роландом.

«Як тебе звати?» — запитав Роланд відьму та поплескав лицаря по плечу, показуючи, що йому не потрібно так нервувати.

«Анна», — відповіла вона.