Колишній хлопець турбується про здоров’я

5. Колишній хлопець турбується про здоров’я (Жодних проблем)

Зараз я можу назвати це лише помилкою юності, але колись, з другого по третій рік середньої школи, в мене була так звана дівчина.

Щоразу, коли я про це згадував, то думав про те, що люди володіли чудовою здатністю забувати, однак в цьому був маленький недолік. Необхідні знання вислизали, ніби вода крізь пісок, а те, що ти силувався забути, ніби застрягало в голові та не хотіло зникати. 

Якщо ненормальний стан живої істоти називають хворобами, тоді люди від самого початку народжувалися з цією хворобою. Я говорю те, що нагадує роздуми стародавнього філософа, проте це важлива тема. Зрештою, мова йде про хворобу.

Під хворобою я не мав на увазі щось небезпечне для здоров’я, такого зі мною ніколи не траплялося. Подібні ситуації з хворобою я залишу для, на перший погляд, повністю здорової дівчини, але яка тоді була милою і тендітною.

Звичайно, це була не якась страшна хвороба, а звичайна простуда. І захворів не я, а та дівчина – Ірідо Юме.

Це сталося у листопадні, коли я був на другому році в середній школі. Одного прохолодного ранку, в ті дні, коли до нас повільно підкрадалася зима, Аяї не з’явилася на нашому звичному місці для зустрічей. 

Тоді я був дуже добрим хлопцем, тому почав хвилюватися, написав їй повідомлення, вона відповіла, що застудилася і взяла вихідний. Я знову написав їй, сказавши, що розумію та побажав швидшого одужання. І вперше за довгий час пішов до школи сам.

Це сталося після уроків.

Багато шкіл застряли в минулому, тому досі використовували купу паперу. Я свято вірив, що краще надіслати електронного листа, тоді ніхто не зможе загубити видрук, але того дня це спрацювало мені на руку. Класний керівник запитав:

– Чи може хтось віднести видрук Аяї?

Ясна річ, ніхто не заговорив. Такі буденні завдання зазвичай лягали на плечі президента класу, однак для мене це було не «буденним завданням». Я негайно задумався над виправданням. Воно не було якимось вражаючим, але пояснювало, чому я викликався добровольцем, щоб віднести видрук Аяї.

Очевидно, те, що ми приховували наші стосунки, в такий момент зіграло проти мене злий жарт, однак, як і очікувалося від мого розуму, я легко вигадав ідеальне виправдання.

– Ну… Я можу зайти до неї по дорозі додому…

Коли я згадую про це тепер, то розумію, що це дуже просте виправдання, в якому ні краплі оригінальності, проте завдяки цьому я зміг законним чином відвідати Аяї. Ось вона – подія: відвідай «хворого однокласника».

Коли я прийшов до її квартири і поглянув на номер, звіряючись з адресою, яку мені дав класний керівник, то занервував. Що мені робити, якщо нікого нема вдома? А якщо є, то віддати видрук і швидко піти? Ні-ні-ні, в Аяї неповна сім’я. Тому зараз, мабуть, вона залишилася вдома одна… Б’юся об заклад, їй самотньо.

Коли я підхоплював застуду, то залишався вдома один. Тому я прекрасно розумів почуття Аяї.

В мене виникла спокуса натиснути на дверний дзвінок і здивувати її, але я чудово розумів, що хворій людині такий сюрприз не потрібний. Тому я дістав смартфон і написав їй.

Юме: Га?! І-Ірідо-кун? Ти прийшов?! Стоїш перед дверима?!

Навіть так вона здивувалася. Однак я зрадів, якщо в неї вистачило енергії дивуватися, то вона ще мала трохи сил. Я попросив її відчинити двері, але…

Юме: П-почекай… Всього лише трішечки, добре?!

Мізуто: Ти переодягаєшся?

Юме: З-звичайно…!

Мізуто: Не переймайся через це. Ти хворієш, тому не думай про те, як виглядаєш. Для мене це не має значення.

Якщо перекласти мої слова, то вони означали: я хочу побачити тебе в піжамі.

Помри юним, минулий я.

Після вмовлянь Аяї зустріла мене в пастельно-рожевій піжамі. Так мило – кхем – тобто, нормально, так. То була звичайна піжама, що підходила цій дівчині.

Ясна річ, справа не закінчилася тим, що я приніс видрук і пішов. Я зробив багато чого, щоб доглянути за хворою. Хочу підкреслити, що в «багато чого» входила чистка яблука і подача спортивного напою, а таких подій, як витирання всього тіла чи чогось подібного не відбувалося! Серйозно, нічого більше.

Коли мені більше не було чим зайнятися, я просто сидів біля її ліжка.

Мабуть, мама Аяї мала повернутися додому раніше, тому їй краще відпочити. Але щойно я подумав, що мені потрібно піти, щоб вона могла спокійно відпочивати, як Аяї поглянула на мене з-під ковдри з червоним від температуру обличчям.

– Ірідо-кун…

– Так? Хочеш, щоб я щось зробив?

– Ну, цей… – кілька секунд вона рухалася під ковдрою, і потім висунула руку. – Я була б дуже рада, якби ти потримав мене за руку…

Звичайно, її слова мене майже не схвилювали (не схвилювали, кажу!), я розумів, що вона відчувала. Коли ти хворієш, то почуваєшся пригніченим, особливо в моменти, коли вдома нікого нема. Тому хворі люди робляться вразливішими і прагнуть відчути тепло іншої людини…

– Жодних проблем, – я міцно взяв Аяї за праву руку.

Рука була такою гарячою і маленькою, як у дитини.

– Хе-хе… – Аяї радісно засміялася, після чого її почало хилити в сон. Через якийсь час вона тихо спала.

Не буду шукати ніяких виправдань, тоді минулий я думав, що хотів би вічно тримати її ось так за руку.

Але якщо залишитися так, то можна було зустрітися з матір’ю Аяї. Це б перетворилося на катастрофу, якби вона прийшла додому і застала біля хворої доньки незнайомого хлопця.

Послухавши тихе дихання Аяї десь з півгодини, я обережно відпустив її руку і вийшов з квартири, хоча і не хотів її покидати. Якщо подумати, коли я йшов додому, то пройшов повз Юні-сан. Гадаю, я встиг вийти в останню хвилину.

◆

– Гм? До речі, а де Ірідо-сан? – запитав Каванамі Коґуре, який оглянув клас і плавно підійшов до мене.  

Я знав, що він мене про це запитає, тому заздалегідь підготував відповідь.

– Вона застудилася. Спить вдома.

– О, серйозно?

– Серйозно. Що ж, багато змінилося, гадаю, вона втомилася.

Нічого дивного, в неї змінилося прізвище, змінився дім і, як вишенька на торті, ми з нею опинилися під одним дахом. Зі мною ж, очевидно, все було добре.

– Га? Юме-чян сьогодні не прийде?

Гучний голос долинув ззаду. Я за звичкою спробував відсторонитися, але не встиг, у полі зору з’явилася мініатюрна дівчина, її хвостик жваво підстрибував.

Вона досить схожа на Юме, коли та була на другому році середньої школи, але набагато жвавіша і помітніша. Можливо, через це або через те, що вона часто бувала з Юме, я запам’ятав її ім’я.

Це – Мінамі Акацукі, одна з дівчат, якими оточила себе Ірідо Юме. Ця дівчина завжди першою вітала Юме, коли та приходила до школи.

Мінамі-сан сперлася на стіл і нахилилася до мене:

– У неї температура? Скільки градусів?!

– Я ч-чув… що температура 38 градусів…

– Тридцять вісім?! Вона помирає!

– Мінамі, заспокойся. Ти нервуєш Ірідо.

Каванамі взяв Мінамі-сан за комір і відтягнув від мене, як кішку. Хух, врятований. Я погано даю раду з людьми, що порушують мій особистий простір.

– Якого біса, Каванамі?! Не стався до мене, як до кішки!

– Ага-ага.

– Н-ня! – скрикнула Мінамі-сан, коли Каванамі різко відпустив її комір.

Вона м’яко приземлилася на ноги. Дуже схоже на кішку. Але я більше звернув увагу на їхнє спілкування. Я поглянув на Каванамі.

– Ви двоє знайомі?

– Е? Ні… Тобто, типу того. Ми навчалися в одній середній підготовчій школі.

– Так. Але я навіть подумати не могла, що він вступить сюди!

– Що ж, я думав те саме про тебе, – швидко відповів Каванамі.

Зрозуміло. Учні середньої школи, які хочуть потрапити сюди, зазвичай відвідували підготовчі школи. Ми ж з Юме дбали про навчання самотужки. Однак я не міг уявити когось із цих двох, як серйозного учня підготовчої школи.

– Що важливіше! – Мінамі-сан рухалася так, ніби в неї всередині пружина. – Невже Юме-чян зараз сама вдома?

– А, так, мабуть… Мій батько і Юні-сан, тобто наші батьки, працюють, а я не можу пропустити школу. 

Навіть якби я міг пропустити школу, то не хотів би доглядати цілий день за тою дівчиною.

– Га? Це так сумно! Юме-чян, мабуть, так самотньо…!

Пригадалася одна сцена… Дівчина, з обличчям, яке трохи нагадує Ірідо Юме, просить мене взяти її за руку.

– Добренько, я вирішила! – Мінамі-сан гучно ляснула по моєму столу. – Після уроків я іду до вас додому! Все чудово, так, Ірідо-кун?

– Ага…

– О, та ну, не виглядай так, наче це нереальний біль!

– О, звучить цікаво. Я з вами…

– Е, ні, Каванамі, ти не з нами.

– Чому?!

Поки батько та Юні-сан не повернуться я змушений буду піклуватися про ту дівчину, якщо зі мною піде Мінамі-сан, то я зможу перекласти цей обов’язок на неї.

Тому я запросив Мінамі-сан до себе додому після уроків. Звичайно, Каванамі з нами не було.

 

– Який великий будинок! Ти живеш тут з малечку, Ірідо-кун?

– Він не такий новий, як виглядає. У цьому будинку з малечку жив ще мій батько.

– Вау. Перепрошую за несподіваний візит!

Щойно я відімкнув двері, як Мінамі-сан влетіла до будинку. В неї є хоч крапля страху?

– Другий поверх?

– Так, її кімната найдалі, але чи можеш ти поводитися трохи тихіше? Хоча вона зазвичай поводиться стримано, але, гадаю, вона сильно злякається, якщо ти так гучно увірвешся до її кімнати.

– Ех… а я так хотіла її налякати.

– Не слід лякати хворих людей.

– Ну, так, твоя правда.

Мінамі-сан виявилася розсудливішою, ніж я очікував.

Ми піднялися нагору і я постукав у двері Юме. Коли ми почали жити під одним дахом, то встановили певні правила; стукати у двері, коли ми хочемо зайти до чиєїсь кімнати, одне з них.

Відповіді не було. Можливо, вона спала.

– Я заходжу, – про всяк випадок голосно сказав я, перш ніж відчинити двері.

Гора картонних коробок з перевезеними речами повністю зникла – тепер кімната заповнена книгами, але, на відміну від моєї, тут можна було побачити підлогу.

Звичайно, одразу помітно, що це не була стереотипна дівоча кімната. Єдині речі, які вказували на те, що власниця кімнати дівчина, це вінтажні подушки, розкидані по підлозі, пляшечки з лосьйонами й інші вишукані дрібнички на її столі.

Юме лежала на ліжку. Можливо, вона сподівалася, що поки йтимуть уроки їй стане краще, але, очевидно, цього не сталося. Дівчина міцно спала. Її довге чорне волосся було зібране в низькі хвостики, на ній – тонка піжама в горошок, а груди плавно підіймалися й опускалися. Зазвичай я не відчуваю до неї нічого, крім ненависті та роздратування, але… вона виглядає милою, коли спить.

– Юме-чян спить?

– Схоже на те.

Коли ми підійшли до ліжка, довгі вії Юме затремтіли і вона трохи розплющила очі. Здається, ми її розбудили. Хоча це і не дивно, вона прокидалася від найменшого шуму. 

– …М-м… – Юме поглянула на мене напіврозплющеними очима. А потім, ніби відчувши полегшення, усміхнулася: – …Ірідо… кун…

Га-а?! Я мало не закричав у голос. Ця дівчина! Про що вона лише думала, називаючи мене так?!

– Х-хей, як почуваєшся?

На щастя, Юме говорила дуже тихо, тож я міг вдати, що вона нічого не сказала. Навіть якщо Мінамі-сан, яка стояла позаду мене, це почула, то подумала б, що щось неправильно зрозуміла. Можливо.

Юме, схоже, досі напівсонна застогнала і раптом схопилася за мій одяг.

– Де… ти був? Мені було так самотньо…

О Бооооооооже! Юме-сан!!! Твоя пам’ять відкотилася на рік з чимось тому?!

Ні-ні, я не міг здатися зараз. Обливаючись потом, я знову вдав, ніби нічого не сталася і показав на Мінамі-сан за спиною.

– По-поглянь, до тебе в гості прийшла Мінамі-сан.

– Привітики, Юме-чян. Як справи?

Вона не почула, як ніжно раніше говорила Юме? Мінамі-сан говорила своїм звичайним веселим голосом. Можливо, завдяки цьому до Юме повернулася раціональність, коли вона побачила обличчя Мінамі-сан. 

– …А-а… – очевидно, Юме згадала, що щойно сказала.

Її обличчя зробилося червоним, як варений краб. Але на щастя для неї, вона мала чудове виправдання – застуду. Упевнений, Мінамі-сан подумала, що вона почервоніла через температуру. Так. Будь ласочка, нехай вона подумає саме це.

Юме кинула на мене гнівний погляд. Агов, це не моя вина. Через мить вона натягнула усмішку відмінниці, яку демонструвала у школі.

– Дякую, що прийшла до мене, Мінамі-сан… Моя температура вже трохи спала…

– Не примушуй себе говорити… Точно! Хочеш що-небудь? Може, ти голодна? Я купила купу всього!

Мінамі-сан почала копирсатися у пакеті, де були складені продукти з сусіднього супермаркету, в який ми зайшли по дорозі. Вона примусила мене нести пакет аж до вхідних дверей.

– Я не можу просити тебе про це…

– Та все нормально! Я займу кухню на якийсь час! Ірідо-кун, допоможеш мені?

Тільки я подумав, що можу залишити решту на дівчат і піти, як Мінамі-сан схопила мене за руку.

– …Га? Я?

– Юме-чян сказала, що ти досить непогано готуєш.

Серйозно… ця дівчина говорить про мене зі своїми подружками?

Коли я глянув на неї, Юме раптом відвернулася до стіни. Можливо, вона досі оговтувалася від колінця, яке викинула у напівсонному стані.

– Ну-у, якщо це щось на зразок рисового супу, то…

– Чу-до-вень-ко! Ходімо! – Мінамі-сан потягнула мене за собою до виходу з кімнати Юме.

Мені здалося, що я відчув дивний погляд у спину, але все, що сталося раніше, не моя провина…

– Ірідо-кун, які у вас стосунки з Юме-чян?

Вона сказала це прямо в той момент, коли я нарізав овочі, тож мій палець мало не став частиною рисового супу.

– Щ-що ти маєш на увазі під стосунками?

– Ну, очевидно, чи добре ви ладнаєте як брат і сестра?

– А-а, очевидно, так…

Звичайно, вона говорила саме про це. Ну ж бо, заспокойся, Мізуто.

Мінамі-сан почала збивати яйця.

– До минулого року ви були абсолютними незнайомцями, так? А тепер ви стали братом і сестрою, тож мені цікаво, як вам жити під одним дахом. Ну, я про те, що ви хлопець і дівчина одного віку.

Було б набагато краще, якби ми були абсолютними незнайомцями. У нашому варіанті нуль краще ніж мінус.

– Ну, все начебто проходить добре. Хоча є багато речей, щодо яких потрібно бути обережними.

– Наприклад?

– Ну-у… – я задумався. – Наприклад, ванна.

– Га? Ви що, натрапляєте одне на одного, коли переодягаєтеся?

– Ні, ми обоє робимо так, щоб цього не сталося.

– Що-о? Жодного підглядання? Так нудно.

Якби це сталося, то хтось із нас би помер.

– Але якщо подумати, то хіба це не ускладнює ситуацію? – сказала Мінамі-сан.

– Тобто?

– Що ти робитимеш, коли зустрічатимешся з дівчиною? Буде досить складно привести її сюди, так?

– Га? – я поглянув на невисоку товариську дівчину, що стояла поряд. – …Я схожий на того, хто може знайти дівчину?

– У тебе вже була одна раніше, Ірідо-кун.

Моє серце пропустило удар. Вона сказала це дуже впевнено. Моя голова запаморочилася; якби вона сказала ці слова менш упевнено, я міг би подумати, що це всього лише припущення. Звідки вона знала?

Мінамі-сан… знає про нас?!

– Ну, я ніби вловлюю ці штуки. Я зрозуміла це з того, як ти ставишся до дівчат. Ніби осяяння: о, він раніше зустрічався з дівчиною.

Мінамі-сан гордо засміялася, показуючи перламутрово-білі зуби.

В-вловлює…? Це що, якась надприродна сила?!

– Але зараз у тебе, здається, немає дівчини. Ну як? Правду сказала?

– …Без коментарів.

– О-о, то ось як ти граєш, – Мінамі-сан кинула до каструлі рис і овочі, які я нарізав, а потім плавними круговими рухами додала збиті яйця. Діє, як справжній профі. – Що ж, я не планую нікому розповідати. Але що ти робитимеш, якщо знову знайдеш собі дівчину?

Рисовий суп поволі закипав.

– Цього не станеться. Я не планую шукати дівчину.

– Ну, а якщо чисто гіпотетично ти знайдеш дівчину, то познайомив би її з Юме-чян?

Чомусь відповідь на цю гіпотетичну ситуацію з’явилася досить легко.

– Не думаю, що робив би це. Мені не потрібне благословення чи щось таке. До того ж це був би такий головний біль.

– Гм… Тоді Юме-чян не знатиме, що в тебе є дівчина, мабуть, до моменту твого одруження.

– Ну, гадаю, так…

Шлюб це вже зовсім інша справа. Я навіть уявити собі не можу таку ситуацію.

– Он як, зрозуміло…

– Хей… Що ти хочеш дізнатися?

– Нічого. Це просто балачки!

Типу, просто чесання язиками?

Однак поки я повністю піддався темпу Мінамі-сан, рисовий суп був готовий.

 

– Добре, Юме-чян, скажи «а», – промовила Мінамі-сан, тримаючи в руці ложку з супом.

– Я м-можу їсти сама… – ніяково говорить Юме.

– Ні, ти захворіла. Ам…

– А-а, а-ам… – Юме, проковтнувши ложку супу, кинула на мене зніяковілий погляд. – Уф…

– Гаряче? Хочеш, подую?

…На що я, в біса, дивлюся? Я упустив момент, коли потрібно вийти з кімнати, але чи мені необхідно бути тут? Може просто залишити цих старшокласниць розважатися і піти до себе?

Вже кілька хвилин я спостерігав за юрі-сценою.

Якщо серйозно подумати про це, якби не прийшла Мінамі-сан, то тим, хто мав би годувати Юме, був би я. Уявивши це, я неймовірно зрадів, що прийшла Мінамі-сан. Якби мені довелося годувати Юме, це стало б ганьбою на все життя і для мене, і для неї…

– Ху… Дякую, все було дуже смачно.

– Чудово! Рада, що ти все з’їла!

– Дякую… за все…

– Ірідо-кун зробив половину. Я просто допомогла з приправами! Добренько… – Мінамі-сан обережно поставила посуд на тацю і піднялася на ноги. – Я піду помию. Ірідо-кун, наглянь за Юме-чян, добре?

– Добре… щ-що?

– Дякую.

Мінамі-сан швидко вийшла з кімнати, не давши мені ні секунди, щоб зупинити її. В кімнаті залишилися лише ми з Юме.

…О. Боже. Требу було швидко тікати, коли в мене була така можливість. Зараз же в мене немає іншого вибору, як сісти біля її ліжка. Юме, яка знову лягла, чомусь пильно дивилася на мене.

– …що?

– Нічого…

Коли я коротко запитав, то вона відповіла так само коротко, не дивлячись мені в очі.

– Ну ти і нахаба… До твого відома, те, що сталося, коли ти прокинулася, абсолютно твоя провина. Раптом що, я тебе врятував!

– Т-та знаю я…! Я просто не до кінця прокинулася… – Юме надулася. Повернулася до мене спиною і накрила плечі ковдрою.

Для мене так було комфортніше. Хворим людям краще трохи поспати.

– Здається, ви подружилися…

Однак навіть повернувшись до мене спиною, ця дівчина продовжила говорити якісь дурниці.

– Га-а? Хто з ким подружився?

– Ти і Мінамі-сан. Ви навіть суп разом готували…

– … – Мені знадобилося кілька секунд, щоб обдумати ситуацію. – Для ясності, ти хочеш сказати, що не годиться такому неприємному типу, як я, зближуватися з твоєю подругою, так?

– … – Юме теж знадобилося кілька секунд на роздуми. – …Так, правильно.

– Гаразд, тоді я тобі відповім. Єдина причина, чому ми виглядаємо такими дружними, це високі соціальні навички Мінамі-сан. З ким би вона не заговорила, це виглядатиме так, ніби вони добре ладнають. Хіба ти не знаєш, що такі люди здатні справляти враження, ніби всі навколо їхні друзі?

– Ти ніби намагаєшся сказати, що я не така…

– Я не намагаюся, а говорю, пані представниця учнів першого року.

– Не називай мене так… – слабко запротестувала вона.

Здається, після того, як вона поїла, їй стало трохи краще, але вона ще не повністю відновилася.

– Засинай. Після сну ти почуватимешся значно краще.

– Ти… знову кудись підеш?

– Ні. Я сьогодні залишуся вдома.

– Брешеш… минулого разу ти пішов… – голос Юме був тихим і сонним.

Здається, вона от-от засне, так?

– …Минулого разу? Коли це?

– Коли… я попросила тебе потримати мене за руку… але коли я прокинулася, тебе вже не було…

О, ясно… Вона говорила про холодну позаминулу зиму, тоді вона захворіла і я навідувався до неї.

– Коли я прокинулася у будинку була суцільна темрява… Мені було так самотньо…

Тоді я не знав, коли повернеться Юні-сан. Точніше, я думав, що все буде добре, якщо я потримаю її руку, поки Юме не засне. Я не зробив нічого поганого. Але… коли я пішов, то по дорозі минув Юні-сан, проте Юме каже, що прокинулася і в будинку була суцільна темрява, отже, вона прокинулася одразу, коли зникло тепло моїх рук…

Боже… Невже застуда має побічний ефект і повертає спогади цієї дівчини на кілька років тому? Що за дивна хвороба?!

– Ось… – я протягую руку перед обличчям Юме. – Цього разу я нікуди не піду. Буду тримати твою руку постійно… Спи вже.

– Угу… – на обличчі Юме з’явилася полегшена усмішка, так само як тоді, коли вона прокинулася. Вона м’яко стиснула мою руку своїми двома. – Дякую, Ірідо-кун…

І ось так вона притягнула мою руку до своїх грудей.

– Щ…!

– Ум… – Юме була задоволена цією ситуацією, її обличчя розслабилося і вона занурилася в сон.

Її груди підіймалися й опускалися від кожного подиху, щоразу я відчував, як м’якість торкалася моєї руки, ніби затягуючи до ніжної країни мрій. Це змушувало мене подумки пищати: обоже-обоже-обоже-обоже-обоже!

Якщо так триватиме, мене звинуватять у сексуальному домаганні до зведеної сестри! Прокляття! Мало того, що захворіла, так ти ще і хочеш затягнути мене в таку проблему, га?! Бляха!

…Однак я сказав їй, що триматиму за руку, тому не міг відпустити. Обережно зсунув наші руки вбік так, щоб не розбудити Юме. Якимось дивом мені вдалося змістити руку в безпечну зону, після цього я видихнув з полегшенням. Якби це побачила Мінамі-сан, вона б…

Хвилинку… Щось її довго немає…?

 

Мінамі-сан повернулася через якийсь час після того, як Юме заснула.

– Йой, вибач-вибач. Мені подзвонили.

Вона пояснила, що зателефонували з дому, тож їй потрібно швиденько повертатися. Я провів її до вхідних дверей. Ясна річ, що тримати Юме за руку і водночас проводити Мінамі-сан фізично неможливо, тож я на деякий час відпустив її руку. Упевнений, що позаторішня Аяї пробачить мені це.

– Хей, Ірідо-кун, перш ніж я піду додому, хочу в тебе дещо запитати…

– Так?

Мінамі-сан раптом обернулася до мене і сказала своїм звичайним тоном:

– Ви з Юме-сан просто брат і сестра, правда?

Її слова заскочили мене зненацька. Вона ніби запустила їх з лука, як стрілу. Вони пронизали моє серце і розмова завмерла. Секунда. Ще одна. Але я достойно витримав цей удар.

– Так, ми брат і сестра. Зведені брат і сестра, якщо точніше.

Мінамі-сан підняла на мене погляд і з розумінням сказала:

– Ага! Точно, зведені брат і сестра! Не просто брат і сестра! Ага, так, ясненько! – вона віддалялася крок за кроком від нашого дому. – Даруйте, що потурбувала! Бережіть себе!

Невимушено попрощавшись, вона пішла. Хвостик на її голові погойдувався туди-сюди.

◆

Через деякий час після цього мені подзвонили батьки і сказали, що повернуться пізно, а це означало, що, на жаль, доглядати за Юме мав я.

– Хочу пити.

– Ось, не облийся.

– Принеси мені морозива.

– Яке?

– Хочу книгу. Дай мені грошей.

– І не мрій!

Коли Юме прокинулася, вона робила все, чого її душа хотіла, а я був її хлопчиком на побігеньках. Однак вона була хвора, тому в більшості випадків, я не міг їй відмовити.

– Потримай мене за руку…

– Так-так…

Я знову погодився тримати її за руку. На відміну від цієї демониці, я не ігнорував бажання хворих.

Однак потрібно дещо зробити.

– Хей, настав час поміряти температуру.

– …Га?

– Ти спала цілий день. Якщо твоя температура не знизилася, можливо, це ознака іншої хвороби. А якщо температура досі 38 градусів, тоді тобі потрібно до лікар…

– Н-ні…! Я в порядку! Клянуся!

– І тому ми повинні скористатися термометром, щоб перевірити в порядку ти чи ні. Ось, засунь під пахву.

– Ні!

Чомусь Юме вперто пручалася цьому, тому я примусив її покласти термометр під пахву. Через кілька секунд термометр запищав і я був приголомшений цифрами, які побачив. Та ти жартуєш…

– Тридцять шість і п’ять…

Це нормальна температура.

– …

– …

Коли я перевів погляд з термометра на Юме, вона швидко відвела погляд.

– Ти… Коли тобі стало краще?

– Без коментарів…

– Тільки не кажи, що тобі стало краще в той момент, коли Мінамі-сан пішла додому…? Попри те, що тобі стало краще, ти прикидалася хворою і користувалася моєю добротою, так?!

– Без коментарів!

– Зажди… Отже, коли ти тоді просила мене потримати тебе за руку…

– У-ух! – Юме, здалося, придушила крик і сховалася під ковдрою.

– А ну назад! Вилізай звідти, пані-яка-вже-видужала!

– Н-ні! Не вилізу! Мені потрібно ще поспати!

– Ти вже достатньо спала! Ти просто користуєшся моєю добротою!

– Кяааааа!!!

Я стягнув ковдру і Юме скотилася на підлогу. Я подивився на її обличчя, на якому вже не було видно слідів високої температури, і стримано промовив:

– Тобі є що сказати, чи не так?

– Ем…

– Чи мені потрібно знову взяти тебе за руку, щоб ти це сказала?

Її обличчя стало червоним, як знак стоп на світлофорі, але вже з інших причин.

– Ви-вибач, що прикидалася хворою і користувалася…

– Гаразд, – я нахилився і допоміг Юме, що досі сиділа на підлозі, піднятися. Одяг на її спині був мокрий від поту. – Добре, схоже, ти видужала, тож я спущу сьогоднішні твої дії на гальмах. Поки що переодягнися, поїж і відпочивай.

– Мене аж дрижаки б’ють, коли ти такий добрий.

– Дякую за комплімент. Знаю, що ти не можеш заснути без цього, тож дай знати і я знову візьму тебе за руку.

– У-ух…!!! – Юме застрибнула на ліжко і знову накрилася з головою ковдрою. – Я нічого не чую! Не пригадую нічого такого! Я зараз буду переодягатися, тож котися вже, збочений братик!

– Як зручно, хочеш – пам’ятаєш, хочеш – забуваєш… – Божечки. – Я йду готувати вечерю, тож вислухаю одне твоє прохання.

Юме визирнула з-під ковдри і сказала так тихо, що я заледве почув:

– Нікуди не йди без мого відома…

…Під проханням я мав на увазі «що ти хочеш на вечерю?», але гаразд, хай буде так.

– Гаразд, жодних проблем.

Зрештою ситуація відрізняється від того, що було два роки тому. Це і мій дім теж.

---

Всі перекладені розділи тут.

Список романів і мальописів, які перекладаю тут.