Колишня дівчина займається мірками

4. Колишня дівчина займається мірками (Потом пахнеш…)

Тепер я можу описати це лише як помилку юності, однак в мене був так званий хлопець з другого року середньої школи і до третього.

Пам’ятаю, я думала, що він нагадував чарівного детектива з роману: крутий, стриманий, розумний і добрий. Досі чітко пам’ятаю це враження. Однак коли я подумала про це зараз, то, гадаю, що причиною такого враження був ненадійний оповідач: моє минуле я. Єдине, що, можливо, пов’язувало його з детективами романів, це те, що коли він чухав голову, то з його голови сипалася лупа. Якби він упав з Рейхенбахського водоспаду, то не зміг би вижити.

Був один епізод, який доводив його безпорадність. У минулому я, Аяї Юме, була абсолютно самотньою в усьому світі і кілька разів на тиждень піддавалася психічним тортурам. І ці особливі тортури називалися фізкультурою.

Щойно лунала команда «Гаразд, усі поділіться на пари», моє минуле я здригалося так, наче вона чула сурми апокаліпсису, і повільно-панічно металася по спортзалу поки не ставала в пару до якоїсь нещасної, що не могла стати в пару з подругою. Лише від згадки про той час мене нудило.

На другому році середньої школи ми з тим хлопцем були в одному класі. Але на фізкультурі хлопці та дівчата займалися різними видами спорту, тож поки ми не стали парочкою, я абсолютно не звертала уваги, чим він займався під час фізкультури. Певний час я спостерігала за ним під час уроків і перерв. Ем, зараз не про це.

…З-загалом, на першому уроці фізкультури після того, як ми почали зустрічатися, мені стало цікаво.

Такий розумний, добрий і надійний хлопець (принаймні я так тоді думала, мене обманули), мені було цікаво наскільки він талановитий у спорті. Він стільки знав і вмів, тому я подумала, що і спортом він мав займатися.

Я хотіла побачити це.

Побачити, як мій хлопець займався спортом.

В той день був футбол. Хлопці розділилися на дві команди: червоні й білі. Дівчата ж мали займатися тенісом, але кортів для всіх не вистачило, тому ми збилися в купку, чекаючи своєї черги, і дивилися, як хлопці грали у футбол. Дівчата енергійно підбадьорювали хлопців, немов усі були менеджерами футбольних команд. Здавалося, що відбувався якийсь шлюбний ритуал.

Чому вони взагалі кричали «Вперед! Вперед! Зроби це!»? Навіщо вони так старалися, це ж всього лише фізкультура? Чому вони в такому захваті від хлопців, з якими не зустрічалися? Їхні високі голоси видавали їх з головою!

Серед них у найбільшому захваті була я.

Бо я потайки вболівала за хлопця, з яким таємно зустрічалася, тому була в більшому захваті, ніж інші. В моїй голові розгорталася фантазія, де я давала йому чистий білий рушник, але на цьому все не зупинялося. Фантазія розвинулася до моменту, де ми опинялися за школою і він притискав мене до стіни, а навколо пахне потом. Куди поділася дівчинка, яка терпіти не могла ці шаблонні ситуації в підліткових романах?

Однак, на жаль, – ні, на щастя – ця фантазія не збулася.

Бо цей хлопець – мій хлопець – за всю гру нічого не зробив. Коли матч закінчився на його обличчі не було жодної краплі поту, і не дивно, він не зробив жодного руху, стоячи в правому куті поля та розповсюджуючи навколо себе ауру «Не наближатися!». Неймовірний захист, якого футбольний світ не бачив.

Коли він, як ні в чому не бувало, вислизнув з натовпу і спокійно сів на землю в тіні дерева, я підійшла до нього зі спини.

– Ти не любиш займатися спортом, Ірідо-кун?

Його плечі смикнулися… він повільно обернувся до мене.

– Ти дивилася?

– Не варто було?

– Швидше… – коли він відвів очі, я побачила, як на його обличчі з’являється збентеженість і усміхнулася.

– Ясно… Ірідо-кун теж не любить займатися спортом.

– Чому ти виглядаєш щасливою?

– Не знаю… мабуть, рада, що в нас є щось спільне.

Попри реальну ситуацію, тоді я думала, що мій хлопець «самотній ідеальний супермен». Мабуть, я так думала, тому, що він не хотів показувати мені свої слабкості. Можливо, причиною цього була чоловіча гордість.

– Ти милий, Ірідо-кун. – Я сказала ці слова щойно вони сформувалися в голові.

Він опустив очі та відвернув голову, намагаючись не показувати мені свого обличчя.

– Мені більше подобається «крутий», ніж «милий»….

Як би він не намагався приховати власне лице, але я стояла за його спиною, тому легко бачила, що він був збентежений. Його ідеальної форми вуха почервоніли, як маки.

Попри те, яким стриманим і невиразним намагався бути цей хлопець через свою гордість, він не був таким героєм, як Шерлок Холмс, а був звичайною людиною. Людина з недоліками, так само як і я. Він був тим, хто подобався мені. Він був тим, кому подобалася я.

У той час мені було дивно-приємно від цього усвідомлення. Теперішня я думала, що мені слід розібратися зі своїми уподобаннями і віддавати перевагу спортивним хлопцям, а не кволим паросткам квасолі.

◆

– Подивимося… 81 сантиметр? Ого! – захоплено вигукнула шкільна медсестра, побачивши цифру на вимірювальній стрічці, яку вона обмотала навколо моїх грудей. – Я вже багато років міряю розміри старшокласниць, але це вперше я так заздрю чийомусь третьому розміру. Які гарні груди. Хотіла б я собі такі…

– …ем, я можу йти? – я поквапилася вийти з-за завіси, тікаючи від шкільної медсестри, що ніби поклонялася моїм грудям.

Мені завжди важко давалися вимірювання розмірів. Я вже багато років комплексувала через невисокий зріст, тому навіть зараз відчувала депресію.

Сумно зітхнувши, я взяла спортивну кофту, яку залишила в кутку кімнати. Нічого хорошого не буде, якщо я переживатиму через це… Далі мене чекає дещо більш неприємне…

Я нетерпляче намагалася одягнути спортивну кофту поверх футболки, але завмерла, раптом помітивши, що на мої груди зблизька дивиться мініатюрна дівчина з хвостиком, вона десь на десять сантиметрів нижча за мене. Вона дивилася на мої груди з різних боків круглими, як блюдця очима. І жодного разу не моргнула.

Якби я не знала, хто це, то б уже подзвонила в поліцію і повідомила про неї, навіть попри те, що вона однієї зі мною статі. Але, на жаль чи на щастя, я знала хто це.

– М-Мінамі-сан? Щ-що таке…? – я відступила на крок назад, прикриваючи руками груди.

Коли вона прийшла до тями, то почала нервово сміятися:

– Ахахаха. Ірідо-сан ти така тендітна, але твої груди великі! Лише поглянь на мене. – Вона поплескала себе по пласких грудях.

Мінамі Акацукі – одна з моїх найкращих подруг відколи я пішла до старшої школи. Яскрава і товариська від природи людина. Вона нагадувала гарненьке маленьке створіння. Якби ми зустрілися у середній школі, я б не змогла подружитися з нею, навіть попри її надзвичайну доброту.

Вона закотила свої великі, ніби в лані очі:

– Щороку я думаю, що саме цей рік стане тим самим роком, але ситуація не змінюється. Ех, мої розміри все такі ж…

– Еге, так. Повністю розумію, до минулого року в мене взагалі нічого не росло…

– Га? Ірідо-сан, ти теж була такою?

– Минулого року я мала приблизно такий самий розмір, як у тебе.

– Що?! Ти так виросла за один рік? До речі… можу я запитати про розмір твого ліфчика?

– Несподіване питання… Не такий вже і великий… – я нахилилася і прошепотіла відповідь Мінамі-сан на вухо, її і без того великі очі розплющилися ще більше.

– Ча-чашка розміру D…?

– Я го-говорю тобі це по секрету: я ношу трішечки більший…

– Ірідо-сан, ти моя надія!

Я зніяковіла, коли вона стрибнула мені на шию. Це дуже інтенсивний фізичний контакт. Як би сильно не виросла моя особистість, я ніколи не стану такою.

– Кажуть, якщо людина доторкнеться до скверни, то і сама буде осквернена. Можливо, якщо я доторкнуся до тебе, то і мої виростуть?

– Е-е, вибач, але це прислів’я має дещо інше значення. Можеш мене відпустити?

Я почервоніла. Мені хотілося, щоб вона хоча б не терлася, як кішка, об моє лице.

Однак мені і самій було цікаво, чому раптом стався стрибок росту? Можливо, щось підштовхнуло гормони? Гадаю, стрибок росту стався саме в той час, коли в організмі стався найбільший розгул гормонів за весь час мого життя.

Ми з Мінамі-сан, яка у повному захваті розповідала про вимірювання, вийшли з кабінету медсестри та попрямували до спортзалу.

Там мали провести перевірку фізичної підготовки, тести проходитимуть у приміщенні і надворі.

У Мінамі-сан погойдувався хвостик, коли вона йшла поряд зі мною. Вона задумливо протягнула «гм», вивчаючи мене у спортивному костюмі.

– Твої стегна і ноги такі стрункі, хоча саме ці дві зони перші набирають зайву вагу. Ти, мабуть, старанно працюєш, щоб підтримувати себе у формі, Ірідо-сан?

– А-ага…

– О, то ти чимось займаєшся? Якимось спортом, так?

– Ем… так…

До моїх губ приклеїлася посмішка. Протягом останнього року всі корисні речовини йшли на те, щоб мої груди збільшувалися. Упевнена, коли я відповім так, то вона скаже, що я знущаюся.

– Ох, я дещо нервую складати тести з фізичної підготовки. Тобі так пощастило, Ірідо-сан, ти така спортивна!

– Н-не зовсім…

– Закладаюся, що це так! О, навіщо нам взагалі проходити тести на фізичну підготовку в такій школі? Цей світ такий жорстокий до коротунів.

Я лише кивала в потрібних моментах, але подумки вкривалася холодним потом. Я змінила свою особистість. Зовнішність. Відкинула метафоричну шкіру свого минулого я і стала іншою. Змінила все, крім… свого спортивного життя.

Я почала сумніватися. Чому перевірка фізичної підготовки не поважала мою конфіденційність, як з вимірюванням тіла? Чому я мала публічно виставляти себе за дурепу, показуючи наскільки неспортивна? Це майже як публічне приниження. Ніби світ каже всім незграбним людям стати клоунами. Цей світ такий несправедливий, він заслуговував на загибель.

Прокручуючи це в голові, я зайшла у спортзал.

– Упс, хлопці досі тут. – Сказала Мінамі-сан, переступивши поріг спортзалу.

Час для вимірювання тіла і перевірки фізичної підготовки розділений за статтю і класом. Хлопці з першого класу були першими, а дівчата вже після них. Схоже, група хлопців уже закінчила з тестами надворі і прийшла, щоб закінчити тести у приміщенні.

Серед них я побачила знайоме обличчя. Точніше обличчя, яке я бачила вдома щодня, але вдавала, що не помічала.

– Добре, Ірідо-сан, покінчимо з цим.

– Так, іду…

Перш ніж прийдуть інші дівчата. 

Я – Ірідо Юме. Ідеальна старшокласниця, талановита і розумна, мене знали всі. Щоб не зруйнувати цей імідж, я таємно тренувалася, щоб показати результати на рівні звичайного учня середньої школи.

Звичайно, у мого тіла атлетичність, як у картоплини, і її не можна виправити тренуваннями в останню хвилину. Але принаймні я зможу виконати кілька фізичних перевірок, не принижуючи себе. Ясна річ, що це не будуть якісь рекорди, але я хоча б впевнена, що можу показати рівень середньостатистичної старшокласниці.   

Також я сподівалася на присутність дівчат, які, так само як і я, не дружать зі спортом. Тому мені пощастило, що разом зі мною була Мінамі-сан, яка теж не надто спортивна… ну, так я думала.

– Ого, гляньте!

– Це Мінамі? Вау!

– Неймовірна швидкість!

– Вона як кролик!

– Вона стрибнула 55 разів з боку в бік?!

– Тц, вона зробила більше за мене!

– Ой, лишенько! Я думала, що можу зробити більше, – Мінамі-сан навіть не спітніла.

Вона підійшла до мене, але я просто на хвильку втратила дар мови.

…Брехуха! Хіба не ти казала, що погано ладнаєш зі спортом? Як ти взагалі могла таке сказати?! Ти показала свою приголомшливу атлетичність перед істинно незграбною людиною!

– Мі-Мінамі-сан…? Хіба ти не говорила, що погано ладнаєш зі спортом? – запитала я в неї, намагаючись приховати вир емоцій усередині.

Вона нахилила голову:

– Я сказала, що нервую, а не те що мені погано дається спорт. Знаєш, коли дівчина-горошина краща за хлопців у спорті, то вони починають з неї насміхатися.

Це був ще один момент розповіді від ненадійного оповідача. Що ти маєш на увазі оцим «знаєш»? Ні, не знаю! Не говори про ситуацію з іншого світу так, ніби це само собою зрозуміле!

Жодних сумнівів. Ця дівчина на ім’я Мінамі Акацукі належала до того типу людей, що пропонували тобі щось на зразок «ходімо разом на марафон», а потім залишала тебе позаду! Я… думаю, що не варто довіряти людям, які неймовірно природні у спілкуванні…

– Ти наступна, Ірідо-сан. Ні пуху ні пера!

Цікаво, які думки вона приховувала за цією милою посмішкою? Невже вона зрозуміла, що я зовсім неспортивна? Ох, прокляття… мені так страшно…

Коли я встала на середній з трьох ліній для стрибків з боку в бік, то всередині тремтіла від страху як маленька тваринка. В цей момент я побачила молодшого зведеного брата (і хлопця, з яким він останнім часом спілкувався), він мав качати прес перед підвищенням, яке було у спортзалі.

– Починаємо, Ірідо! І раз, і…

– Здаюся.

– Це так не працює!

…У цього хлопця жодної мотивації.

Ясна річ, що однокласники навколо нього почали сміятися, а вчитель фізкультури сердито зиркнув. Однак той хлопець продовжував лежати з байдужим обличчям, тому однокласник (здається, це Каванамі-кун?), який тримав його за ноги, не витримав цього і потягнув його за руки, примушуючи сісти. Гадаю, зараз вони вимірювали витривалість Каванамі-куна, бо не той хлопець піднімався, а його підіймали.

Я не буду такою. Твердо поклялася собі в цьому. Заради цього я тренувалася протягом останніх кількох тижнів, виконувала вправи, до яких організм не звик, і читала книги пов’язані зі спортом. Минулої ночі я до пізньої години переглядала книги, тому зараз у мене злегка паморочиться голова через втому і недосипання.

Вперед!

Побачивши ганьбу молодшого зведеного брата, я відновила сили та змогла досить добре себе показати у стрибках з боку в бік, качанні преса і присіданні. Тест на силу мав такі собі результати, але з цим уже нічого не поробиш…

– Ого! Ірідо-сан, ти неймовірна!

– А… ага…

Мінамі-сан говорила з усією щирістю, тож я відчула сором за ту непотрібну підозрілість. Однак я так втомилася, що могла відповісти лише незграбною усмішкою.

Сил не було… Все-таки я старалася, тому показала себе досить непогано, хоча і не виспалася. Але чи зможу я протриматися під час тестів надворі?

Потрібно докласти ще трохи зусиль, а потім я зможу піти додому і поспати…

Коли я виходила зі спортзалу на трохи слабких ногах, мені здалося, що зведений молодший брат, який щойно закінчив повторне качання преса, дивився на мене.

Стрибки в довжину з місця, штовхання ядра і біг на 50 метрів, ось які тести проводили на вулиці.

Також був особливий вид катування – човниковий біг, але сьогодні його не було в нашому розкладі, він запланований на інший день. Тільки я подумала про безжальний електронний звук, який сигналізував, що потрібно перебігти на інший бік, мене починало нудити і я вже була готова здатися.

Я постаралася, щоб не впасти на сідниці, коли стрибала в довжину з місця. Використавши відцентрову силу при штовханні ядра, я показала досить непоганий результат. Мінамі-сан же показала досить високі результати, від яких би збентежилися навіть хлопці. Цікаво, як це чути підбадьорливі вигуки під час перевірки фізичної підготовки. Навіть уявити не можу.

Під променями весняного сонця моя втома помножена на недосип досягнула верхньої точки. Я от прямо зараз хотіла застрибнути в ліжко і заснути. Я намагалася придушити це відчуття, скориставшись холодною водою, але настав час головної події: біг на 50 метрів.

– Добре, я піду першою.

Мінамі-сан, яка стояла переді мною, досі виглядала сповненою енергії, вона пружною ходою наблизилася до стартової лінії. Її поза для початку бігу просто ідеальна, щойно пролунав сигнал, вона помчала вперед, обігнавши інших, і першою перетнула фініш.

– Що… 7,3 секунди!!!

Коли дівчина, що відповідала за вимірювання, закричала, всі навколо завирували. Мінамі-сан, ймовірно, показала найкращий час. Невже вона справді сказала, що нервує? Боже, таким дівчата справді не можна довіряти…

Я, глянувши на Мінамі-сан, яку оточили старшокласниці з клубу легкої атлетики, підійшла до стартової лінії.

– Хуу… – потрібно вирівняти дихання. Згадати все, що я читала і що тренувала. Хай там що, потрібно пройти через це. Остання перепона перед заслуженим відпочинком.

– На старт, увага – руш!

Я відштовхнулася від землі. Форма, як рухаються мої руки, як ноги торкаються поверхні – зосередитися і відтворити ідеальну форму бігу в голові.

Я відчула, як моє тіло рухалося з такою швидкістю, про яку навіть мріяти не могла ще рік тому. Якщо спробую, я можу це зробити! Навіть якщо це тимчасово, я відрізняюся від того хлопця, який навіть не намагається докладати зусиль.

Я більше не в одному човні з тим хлопцем. Я краща за нього.

Люди, з якими я бігла, зникли з поля зору. Вся увага зосередилася на фініші. Десять метрів. Я нахилила тіло вперед і сильніше відштовхувалася від землі. Ще трохи… Ще трохи. Ще трошки!

Я перетнула фініш.

Ноги, що рухалися за межами моїх можливостей, перетворилися на желе. Я задихалася і не могла вичавити ні слова, просто дивлячись на дівчину з секундоміром.

– 8,5 секунд!

Це найшвидший час, який у мене коли-небудь був. Я неймовірно щаслива, але тепер…

– Нарешті, кінець…

Раптом я втратила відчуття: де верх, а де низ?

…щ-що? Не може бути. Це погано. Голова так паморочиться. Де земля…

– Оп.

Коли відчуття орієнтації у просторі повернулося, я зрозуміла, що мене підтримували однією рукою. Тонка рука без виразних м’язів підтримувала мене за плечі без жодної напруги. Міцна і сильна рука.

– Гарно попрацювала… – прошепотів на вухо знайомий голос. – Але більше не доводь себе до межі.

Я підняла очі, перед якими досі все ще пливло, і побачила знайоме, трохи похмуре обличчя. Здавалося, на ньому навіть відображався гнів. У цю мить все, що я могла зробити, це ткнутися обличчям в його плече.

Він легенько поплескав мене по спині, ніби кажучи: хороша робота. Однак мені тепер стало ще важче підняти на нього погляд.

Тіло ніби горить… Я відчувала запах поту.

– Ірідо-сан! Ти як?!

Я почула голос Мінамі-сан. Тут мене різко штовхнули.

– Уваах?!

Я похитувалася, але цього разу мене підтримала Мінамі-сан.

Хлопець, який грубо мене штовхнув, сказав:

– Дякую, подбай про решту.

Після цього він різко розвернувся і швидко покинув шкільне подвір’я. Я, Мінамі-сан і решта школярок приголомшеного спостерігали за Ірідо Мізуто.

– Мізуто-кун уже закінчив тести на подвір’ї, так…? – тихо сказала Мінамі-сан, коли фігура Мізуто повністю зникла.

Її правда. Хлопці проходили тести на фізичну підготовку першими, тому ми і зустрілися з ними у спортзалі, бо, на відміну від нас, вони спочатку пройшли перевірку надворі. Але тоді чому цей хлопець опинився тут?

…Ірідо Мізуто не герой. Він не зміг би вижити у безвихідній ситуації та не став би допомагати незнайомій людині. Я повторювала собі це знову і знову. Навіть якби сталася якась помилка Ірідо Мізуто не стане героєм. Ні для кого… крім мене.

Мінамі-сан привела мене до порожнього кабінету медсестри. Всі вже пройшли мірки, тому тут були лише ми двоє. Я наполягала, що зі мною все гаразд, просто злегка паморочиться голова, але вона заперечила: 

– Навіть якщо злегка паморочиться голова – це не вважається за «все гаразд»!

Я не знайшла в собі сили сперечатися з Мінамі-сан.

Я лягла на чисте білосніжне ліжко та на деякий час заплющила очі, від втоми я ніби перетворилася на желе. Схоже, я втомилася набагато більше, ніж думала. Мама вдруге вийшла заміж, ми переїхали, наша сім’я збільшилася, я вступила до старшої школи… Гадаю, навколо відбулося багато змін.

– Вибач, Ірідо-сан… я зовсім не помітила, що ти втомилася.

– Ні, все гаразд… це моя провина, що я намагалася показати себе краще.

– Показати себе краще?

Можливо, це тому, що я побачила невимушену поведінку того хлопця, я напрочуд легко зізналася Мінамі-сан, що насправді не любила фізичні вправи. Однак я не хотіла, щоб хтось про це дізнався, тому я тренувалася, щоб показати хороші результати на тестах по фізичних випробуваннях.

Не думаю, що Мінамі-сан це так дівчина, яка припинить з кимось дружити через щось таке, але вона може бути трохи розчарована. Проте навіть якщо це станеться, то все нормально. Я повністю змінилася за цей рік. Хоча залишилася річ або дві, які не вдалося змінити.

Принаймні мені вдалося змінитися на відміну від того хлопця, який анітрохи не змінився.

– Хе-хе-хе… – я була готова до того, що вона розчарується, але Мінамі-сан насправді щасливо засміялася. – Кхем, здається, я стала ближчою до тебе.

– Га? Чому…?

– Щиро кажучи, Ірідо-сан, до тебе важко наблизитися. Ти така красива, розумна – і здаєшся абсолютно недосяжною, розумієш? Але тепер все прояснилося. Ти не любиш займатися фізичними вправами і хочеш показати себе краще.

– …Гм, я зараз дещо роздратована. Нічого, якщо я побуду сердитою?

– Все добре, я хочу побачити тебе сердитою!

– Тоді гаразд. Стулися, н-ну… – я простягнула руку і легенько тицьнула Мінамі-сан у лоба. Я не звикла сердитися на людей.

– Пхах… ахахахаха! «Стулися, н-ну…»?! Так ми-и-и-ило!

– Н-не смійся… мені й так ніяково… – я заповзла під простирадло і сховала обличчя. Мені справді бракувало досвіду в таких речах.

– Агов, Ірідо-сан! – тінь Мінамі-сан добре видна крізь тонке простирадло. Вона намагалася зазирнути до мене. – Можу я називати тебе Юме-чян?

На-називати на ім’я?! Це вперше, коли так звертатиметься подруга… насправді, це вперше, коли хтось, за винятком моєї сім’ї, називатиме мене на ім’я. Ого, це так нервує!

– Агов? Юме-чян? Юме-чян, так звертатися нормально чи ні?

Якийсь час повертівшись під простирадлом, я визирнула і якомога голосніше сказала Мінамі-сан, яка дивилася на мене з цікавістю.

– Т… так. Все г-гаразд… тобто, з-звичайно, можеш…

Тут мені спало на думку, що раз до мене звертатимуться на ім’я, то і я маю так робити, правда? Гаразд… Добре, я зроблю це. Я. Зроблю. Це! Це також крок до зростання…!

– А… ка… а…

Уваааааах! Це так бентежно! Друзі звертаються одне до одного на ім’я…! Ніби ми з нею найкращі подруги! Це так соромно… і ніяково… ми познайомилися лише близько тижня тому!...

Коли я намагалася вимовити її ім’я, а виходило лише «а», я чомусь згадала про травматичні події, які сталися в минулому. Ака… тобто Мінамі-сан чомусь весело усміхалася, дивлячись на мене.  

– Гаразд-гаразд. Не поспішай. Відкладемо поки що. – І вона гладить мене по голові, ніби мама власну дитину. 

Вона знущається з мене?!

– Дякую за твою турботу, Мінамі-сан.

– О, ні, ти більше не намагатимешся звертатися до мене на ім’я?! Та ще й почала так ввічливо говорити!

Ми кілька секунд дивилися одна на одну, потім наші плечі затремтіли і ми засміялися.

О, я… я знайшла подругу.

◆

Трохи полежавши, мені стало набагато краще. Ми з Мінамі-сан вийшли з кабінету медсестри, плануючи переодягнутися і піти додому. Ми обидві були у спортивних костюмах, тому попрямували до входу, щоб зайти до роздягальні, коли побачили, що з верхнього поверху спускався хлопець у піджаку.

– О.

– …

Цей хлопець, Ірідо Мізуто, поглянув на мене. Він навіть не намагався приховати перекошену краватку. Раніше цей хлопець врятував мене, так…? У нього не було жодних справ, щоб виходити тоді на шкільне подвір’я. Отже, він, мабуть, помітив, що я почуваюся зле, і вийшов зі спортзалу, щоб простежити за мною…

Мабуть, потрібно принаймні подякувати. Це звичайна ввічливість. Будь-яка нормальна людина це зробить. Добре.

Я відкрила рота:

– Цей, раніше…

– Очі. – Ніби бажаючи перехопити ініціативу, Мізуто вказав на мої очі: – У тебе мішки під очима.

– …Га? Що-о?! – я похапцем дістала телефон, щоб використати його замість дзеркальця.

І тут:

– Жартую.

Мізуто дражливо посміхнувся мені та швидко пішов до шафок із взуттям.

…Гаааа?! Що це? Що щойно сталося, га?! Я думала, що він раз проявив доброту, але це була безглузда брехня!

Уух… точно. Він саме така людина. Йому найбільше подобалася бачити мене нещасною, він найгірший. Ох, якщо подумати, то він вийшов на шкільне подвір’я, щоб подивитися на мене і… посміятися. Ось воно! Упевнена, що це так! О, він просто найгірший! Я така рада, що ми розійшлися!

Коли я сердито дивилися на спину зведеного брата, Мінамі-сан нахилилася до мене і тихо прошепотіла:

– Ірідо-кун такий добрий до тебе, Юме-чан.

– Га? В якому місці?!

– І справді, в якому? – співочим голосом протягнула Мінамі-сан, танцюючими кроками попрямувавши вперед.

Я лише збентежено нахилила голову, дивлячись на її хвостик, що погойдувався від ходьби.

---

Всі перекладені розділи тут.

Список романів і мальописів, які перекладаю тут.