Напад. Частина 1

Спочатку він хотів умитися, щоб подивитись на обличчя власника тіла, однак, у кімнаті не знайшлося води ні для пиття, ні для вмивання.

 

   Єдина річ, схожа на таз, імовірно, була призначена для туалету, та ніяк не для миття.

 

   Він штовхнув двері, але ті були заперті на засув, напевно, аби не дозволити йому тинятися ззовні.

 

   Не було жодної речі, яка б дозволила радіти переродженню!

 

   Він подумав, що з таким самим успіхом міг би прийняти позу лотоса* та почати звикати до своєї нової домівки. Час пролетів непомітно, і так минув день. Коли він розплющив очі, сонячне проміння проникло у приміщення крізь щілини дверей та вікон. І хоча він міг піднятись і пройтись, у нього досі паморочилось у голові.

 

   (*Поза лотоса – поза зі схрещеними ногами для медитації.)

 

   Вей Усянь був спантеличений: «Духовні сили Мо Сюаньюя досить незначні, аби ігнорувати мене, тож повинна бути причина, з якої я не можу контролювати це тіло належним чином. Чому воно не слухається?»

 

   Лише коли він почув бурчання зі свого живота, то зрозумів, що це зовсім не пов’язано з його духовними силами. Насправді, це тіло не практикувало інедію*, а всього-на-всього зголодніло. Якщо він зараз не знайде їжу, то може стати першим злим привидом в історії, що помре від голоду, тільки-но переродившись.

 

  (*Інедія – свідома відмова від їжі та води. Люди, що практикують інедію, сидять майже нерухомо день за днем, навіть не звертаючи уваги на погодні умови.)

 

   Вей Усянь підніс ногу і вже збирався вибити двері, як раптом почув кроки. Хтось гупнув по дверях та пробурмотів:

   – Час їсти!

 

   Слова були досить гучними, проте двері лишалися зачиненими. Вей Усянь схилив голову і побачив відчинені мініатюрні дверцята, розташовані трохи нижче, перед якими стояла маленька миска.

 

   З двору знов почулося:

   – Хутчіш! Чого чекаєш? Вистав миску, як закінчиш!

 

   Дверцята були трохи менші за ті, що призначені для собак – людина просунутись не змогла б, але посуд із легкістю проходив через них. Перед ними стояли дві страви та одна порція рису, що виглядав доволі непривабливо.

 

   Вей Усянь поворушив двома паличками в рисі, відчуваючи гіркоту.

 

  Щойно Старійшина Ілін повернувся у світ живих, його зустріли лайки та побиття, не кажучи вже про ті залишки їжі, які стали вітальним частуванням. Де ж кровопролиття? Де нещадна бійня? Де повне винищення? І хто йому повірить? Він був наче тигр на рівнині, водяний дракон на мілині, наче фенікс без пір’я, втративший свою міць та схиляючись перед слабшими за нього.

 

   У цей час слуга заговорив знову, та на цей раз, сміючись:

   – А-Дін*! Йди-но сюди!

 

(*Префікс “А” часто додають до імен слуг.)

 

Здалеку пролунав дзвінкий голос дівчини:

– А-Тун, ти знову приніс йому їжу?

 

А-Тун сплюнув:

   – Навіщо б я ще прийшов на це зловісне подвір’я?

 

Голос А-Дін почувся ближче, ніби вона підійшла до дверей:

– Ти носиш їжу лише один раз на день. Лінь бере над тобою верх, і ніхто навіть не лає. Це така пуста справа, а ти вважаєш це зловісним. Подивись на мене. Я настільки заклопотана, що навіть не можу вийти пограти.

 

А-Тун поскаржився:

– Приносити їжу – не єдиний мій обов’язок! Та і як можна виходити на вулицю в ці дні? Довкола снує так багато ходячих мерців*. Усі вже давно наглухо зачинили свої двері.

 

   (*Ходячий мрець – перетворений труп, який «ожив». Зазвичай це відбувається через втручання людини.)

 

   Вей Усянь присунувся до дверей і, жуючи, почав слухати.

 

   Схоже, останнім часом у помешканні Мо було не дуже спокійно. Ходячі мерці, відповідно до їх назви - померлі люди, що могли рухатись. Вони були одним із видів низькорівневих перетворених трупів. Якщо померлі не відчували сильної образи, то зазвичай поводилися мляво та байдуже. Вони не надто небезпечні, але їх вигляду було достатньо, аби налякати звичайних людей – один лише прогірклий запах, що йшов від них, викликав нудоту.

 

Проте, Вей Усянь легко керував ними. Для нього вони були слухняними маріонетками. Почувши ці слова, він навіть відчув певну ностальгію.

 

А-Тун, здалося, підморгнув:

– Якщо захочеш вийти на вулицю, доведеться взяти мене, щоб я міг тебе захистити…

 

А-Дін відповіла:

– Ти? Захистити мене? Годі хвалитися. Ти дійсно вважаєш, що зможеш впоратися з ними?

 

Хлопець сердито мовив:

– Якщо я не зможу дати їм відсіч, то й ніхто інший не зможе.

 

А-Дін посміхнулася:

– Звідки ти знаєш, що й інші не зможуть? Ось що я тобі скажу: сьогодні до помешкання Мо прибули безсмертні. Я чула, що вони з одного видатного клану. Пані розмовляє з ними в Головній залі, а всі місцеві зібрались подивитися. Чи ти не чуєш шуму? В мене немає часу бавитися з тобою. Пізніше мені можуть дати ще більше роботи.

 

   Вей Усянь уважно прислухався – зі сходу дійсно почувся людський галас. Трохи замислившись, він підвівся і пнув двері. Засув із брязкотом тріснув.

 

   Двоє слуг - А-Дін та А-Тун , які щойно залицялись одне перед одним, перелякано закричали, коли двері раптом відчинилися. Вей Усянь викинув миску та палички для їжі і вийшов на подвір’я, жмурячись від блискучого сонячного проміння. Він підніс руку до лоба і на мить заплющив очі. Саме зараз А-Тун верещав ще голосніше за А-Дін, та коли він зрозумів, що то був Мо Сюаньюй - людина, яку кожен міг принижувати - до нього повернулася його мужність. Він вирішив, що, ймовірно, тільки-но втратив лице перед А-Дін, і захотів це надолужити, тому підскочив і замахав руками, наче докоряючи собаці:

   – Киш! Киш! Забирайся! Навіщо ти вийшов?!

 

   А-Тун ставився до нього гірше, ніж до жебрака чи мухи. Здебільшого, всі слуги сім’ї Мо поводилися так з Мо Сюаньюєм, бо він ніколи не чинив їм опору. Вей Усянь легенько пнув його, поваливши на землю, і розсміявся:

   – Як сміливо для дитини, що бігає по дорученнях, так принижувати інших.

 

Із цими словами він попрямував до веремії на сході. Досить багато людей стовпилося всередині та навколо Східної зали. Зупинившись у дворі, Вей Усянь почув голос жінки, яка говорила трохи гучніше за інших:

– Один представник молодшого покоління нашої родини також був заклинателем…

 

Напевно, таким чином пані Мо намагалася знову налагодити зв’язки з родиною заклинателів. Не давши їй договорити, Вей Усянь швидко проштовхнувся до зали крізь натовп і замахав рукою:

– Іду, іду! Я тут!

 

Жінка середнього віку сиділа в залі у вишуканому вбранні та зі здоровим рум’янцем на обличчі. Це була пані Мо. Поруч сидів її чоловік, а з протилежного боку – кілька юнаків* у білому з мечами за спинами. Коли серед натовпу з’явився дивакуватий чоловік, уся балаканина припинилася, однак Вей Усянь говорив без долі сорому, ніби зовсім не помічав напруженої атмосфери:

– Хто тільки-но кликав мене? Я тут єдиний, хто був заклинателем!

 

   (* Мова йде про старшу молодь у підлітковому віці.)

 

   На його обличчі було занадто багато пудри, і коли він посміхався, вона тріскалася і сипалася. Молодший заклинатель ледве стримував сміх, випустивши легке «пфф». Його обличчя знову стало серйозним, коли інший юнак, здавалося, лідер групи, кинув на нього несхвальний погляд.

 

   Вей Усянь простежив за звуком і уважно придивився. Він думав, що слова необізнаного слуги були перебільшенням, але здивувався, побачивши, що гості справді виявилися учнями видатного клану.

 

   Юнаки, одягнені в білосніжні мантії з вільними рукавами та поясами, були схожі на безсмертних духів, та, безсумнівно, милували око. З першого погляду на їхні одежі можна було зрозуміти, що це учні клану Гусу Лань. Вони також мали бути кровним молодим поколінням родини Лань, оскільки кожен з них носив на чолі білу стрічку з палець завширшки та вишитим на ній візерунком хмар.

 

   Девізом клану Гусу Лань була «праведність». Стрічка на лобі означала «будь пристойним», а хмарний візерунок був офіційним візерунком родини Лань. Заклинателі, що походили з інших сімей, не мали права носити цю стрічку. У Вей Усяня починали боліти зуби, коли він бачив будь-кого з клану Лань. У своєму минулому житті він завжди вважав їхню форму «траурним одягом», тому ніколи не помилився б.

 

   Пані Мо вже давно не бачила свого племінника, і їй знадобився час, аби оговтатися від шоку та зрозуміти, хто був цією нагримованою особою. Вона була розлючена, однак не хотіла втрачати самоконтроль і, стишивши голос, сказала своєму чоловіку:

   – Як він увійшов? Негайно виведи його звідси!

 

   Чоловік швидко посміхнувся, аби заспокоїти її, і похмуро підвівся, готовий витурити юнака. Однак Вей Усянь раптом кинувся на землю, усіма кінцівками вчепившись у підлогу. Ніхто не міг його підняти, навіть коли багато слуг прийшли на допомогу. Обличчя пані Мо ставало все темнішим, а її чоловік усе більше пітнів. Він почав лаятись:

– Ти… Клятий божевільний! Якщо зараз не заберешся, почекай і побачиш, як я задам тобі!

 

Хоча всі в маєтку знали, що родина Мо мала молодого майстра, втратившого розум, Мо Сюаньюй ховався у своїй темній кімнаті вже декілька років, боячись вийти на вулицю. Побачивши наскільки чудними були його обличчя та дії, люди зашепотілися між собою, чекаючи гарної вистави. Вей Усянь заговорив:

   – Я піду, якщо хочеш, – він вказав на Мо Цзиюаня, – але спочатку скажи йому повернути те, що він вкрав у мене.

 

   Мо Цзиюань не очікував, що цьому нікчемному божевільному вистачить сміливості творити неприємності навіть після вчорашнього покарання. Обличчя його зблідло:

   – Що за дурниці! Коли це я крав твої речі? Н-нащо вони мені взагалі?

 

   Вей Усянь мовив:

   – Так, дійсно! Ти не крав, ти мене пограбував!

 

   Пані Мо ще нічого не казала, однак Мо Цзиюань був розлючений і вже підніс ногу, аби вдарити його. Проте, юнак у білому з мечем за спиною злегка поворухнув пальцем, і Мо Цзиюань підсковзнувся, впавши на землю, лише зачепивши того ногою. Навіть так, Вей Усянь покотився по підлозі, ніби його дійсно вдарили, та розкрив верхню частину свого одягу, демонструючи слід від ноги, що Мо Цзиюань залишив учора.

 

Інші подумали, що, очевидно, Мо Сюаньюй не міг сам себе вдарити. До того ж, Мо Цзиюань завжди був нерозважливим і зарозумілим. То хто б ще міг таке зробити? Проте, це не мало значення – родина Мо завжди була надто безжальною до власного родича. Було зрозуміло, що коли він уперше повернувся, то ще не був таким божевільним, і, певно, стан його погіршився через власну родину. Тим не менш, все йшло добре, поки тут було на що подивитися. Це набагато цікавіше за заклинателів!

 

   Досі пані Мо не звертала на нього уваги, певно, не бажаючи сперечатися з хворою людиною. Вона наказала іншим вивести його. Тепер вона була певна – Мо Сюаньюй, безсумнівно, прийшов підготовленим. Його розум був цілковито ясним - він навмисно ганьбив їх. Водночас, вона відчула потрясіння й ненависть:

– Ти навмисно влаштував цю велику виставу, чи не так?

 

Вей Усянь збентежено відповів:

– Він забрав мої речі, і я тут, аби повернути їх. Це також вважається за «велику виставу»?

 

Із такою кількістю пар очей, що спостерігали за ними, пані Мо не могла ні вдарити його, ні випхнути геть. Глибоко всередині здійнявся гнів, і вона могла лише переборовши себе піти на примирення двох сторін:

– Крадіжка? Пограбування? Це дещо зневажливо. Ми всі одна родина, і він всього-на-всього хотів подивитися на них. А-Юань* – твій молодший брат, то що страшного, якщо він візьме декілька твоїх речей? Як старший, ти не повинен був відмовляти йому в одній чи двох іграшках, правда ж? Це не значить, що він би їх не повернув.

 

   (*Префікс “А” також може використовуватися при звертанні до близької людини. “А-Юань” – звертання до Мо Цзиюаня.)

 

   Юнаки з клану Лань безмовно переглядалися. Ці хлопці були виховані у клані заклиначів, що сяяв розкішшю. Напевно, вони ще ніколи не бачили такого фарсу чи чули подібну логіку. Сміючись про себе, Вей Усянь підніс руку:

   – Тоді хай поверне зараз.

 

   Звичайно, Мо Цзиюань не міг повернути жодної речі, адже, певно, вже викинув їх чи зламав. А якби й міг, то гордість йому б цього не дозволила. Від злості його обличчя почервоніло, і він закричав:

   – …Мамо!

 

   В його погляді читалося: “Невже ти дійсно дозволиш йому так ганьбити мене?”

 

   Пані Мо сердито глянула на нього і подала знак не погіршувати ситуацію, щоб там не було. Однак Вей Усянь заговорив знову:

   – Він не лише не повинен був красти мої речі, він не мав красти їх посеред ночі. Усім відомо, що мені подобаються чоловіки. Якщо брат і не має сорому, то я не хочу виглядати непристойно.

      

   Пані Мо ахнула та голосно відказала:

   – Що за слова ти собі дозволяєш перед присутніми! Як безсоромно! А-Юань – твій двоюрідний брат!

 

   Коли мова йшла про пустощі, Вей Усяню не було в цьому рівних. У минулому, коли йому хотілося побавитись, він повинен був пам’ятати про своє положення, але в цьому тілі його вже всі знали як божевільного, тож він міг робити все, що йому заманеться. Вей Усянь витягнув шию і зухвало відказав:

   – Навіть якщо він знав, що я його двоюрідний брат, він однаково не посоромився зайти до мене. То хто з нас був безсоромнішим? Мені байдуже на твою репутацію, але не плямуй мою невинність! Я все ще хочу знайти собі гарного чоловіка!

 

   Мо Цзиюань голосно закричав, і в юнака полетів стілець. Як тільки Вей Усянь побачив, що терпець того урвався, він відкотився і вскочив, прудко ухиляючись, тому стілець лише розбився об землю, розлетівшись вщент. Люди в Східній залі спочатку зловтішалися ганьбою родини Мо, проте, коли почалась бійка, всі вони повтікали геть. Вей Усянь кинувся до групи юнаків з клану Лань, які приголомшено спостерігали за цією сценою, та закричав:

– Усі це бачили? Ви бачили? Грабіжник ще й підіймає руку на інших! Як безсердечно!

 

   Мо Цзиюань погнався за ним і вже був готовий накинутись, коли юнак, котрий стояв на чолі заклинателів, поспішно зупинив його:

– Будь ласка, заспокойтеся. Слова сильніші за зброю.

 

   Пані Мо побачила, що хлопець свідомо захищає божевільного, і обережно посміхнулася:

   – Це син моєї молодшої сестри, і з ним не дуже легко. Кожен у помешканні Мо знає, що він навіжений і часто промовляє дивні речі, які не можна сприймати всерйоз. Будь ласка, прошу Вас…

 

   Не дозволивши їй договорити, Вей Усянь визирнув з-за спини юнака і зиркнув:

   – Хто сказав, що мої слова не можна сприймати всерйоз? Наступного разу, лише спробуй щось у мене вкрасти. Наважишся, і я тобі руку відріжу!

 

   Спочатку Мо Цзиюаня стримував його батько, але почувши ці слова, той був близький до того, аби знову втратити самоконтроль. Вей Усянь швидко вискочив на вулицю, і юнак одразу заблокував двері, із серйозним тоном змінюючи тему:

   – Тоді ми займемо Західний двір на ніч. Будь ласка, пам’ятайте про що я казав – із настанням темряви зачиніть усі двері, не виходьте на вулицю і, тим паче, не наближайтеся до двору.

 

   Пані Мо тряслася від злості:

– Так, так, звісно…

 

Мо Цзиюаню здалося це неймовірним:

– Мамо, цей божевільний принизив мене перед такою кількістю людей, і що це? Раніше ти казала мені, що він лише…

 

Пані Мо звеліла:

– Тихіше. Ти не можеш почекати, поки ми підемо звідси?

 

Мо Цзиюань ще ніколи не опинявся у такому скрутному становищі і не зазнавав такої ганьби, а зауваження його матері зробило ситуацію тільки гіршою. Сповнений ненависті, він вирішив, що цієї ночі божевільному точно настане кінець.

 

   Припинивши сходити з розуму, Вей Усянь легкою ходою вийшов зі Східної зали і пішов оглядати помешкання Мо. Незважаючи на те, що юнак приголомшив незчисленну кількість людей, він, безперечно, насолоджувався кожною миттю і нарешті відчув небувале задоволення від вдавання божевільного. Вей Усянь навіть оцінив грим привида-шибеника і перехотів його змивати. Він поправив волосся і подивився на свої зап’ястя. Здавалося, порізи навіть не почали загоюватися, а це означало, що така легка помста не задовольняє умови забороненої техніки.

 

   Невже він насправді повинен винищити всю сім’ю Мо?

 

   Чесно кажучи, це було не так вже й складно.

 

   Вей Усянь прийшов до Західного двору родини Мо. Адепти клану Лань стояли на вершинах дахів і стін, із зосередженим виглядом щось обговорюючи.

 

   Не дивлячись на те, що клан Гусу Лань зробив великий внесок при осаді на нього, в той час ці юнаки ще навіть не народилися, або ж були зовсім малими. Він не відчував до них неприязні, тому вирішив затриматись і поспостерігати, що вони збираються робити. Невдовзі Вей Усянь відчув, наче щось було не так.

 

   Чому чорні прапори, що тріпотіли на вітру, здавалися йому настільки знайомими?

 

   Такий тип прапорів мав назву “Прапор, що приваблює духів”. Якщо він встановлювався живою людиною, то мав притягувати всіх духів, злих привидів, ходячих трупів або зло в межах певної території, і тоді нечисть атакувала лише цю людину. Оскільки прапороносець ставав живою мішенню, його також називали “Прапор-мішень”. Він міг встановлюватися в будинку, але всередині повинні були знаходитися живі люди. Тоді діапазон нападу розширювався та охоплював усіх, хто перебував у будинку. Через те, що територію, де було встановлено стяг, завжди оточувала темна енергія, яка нагадувала завихрення чорного вітру, його також називали “Прапором Чорного Вітру”. Улаштування прапорів на Західному дворі і заборона будь-кому наближатися до них, певно, означали, що юнаки хотіли заманити сюди всіх живих мерців і разом їх знищити.

 

А щодо знайомого вигляду… Як вони могли такими не здаватись? Винахідником “Прапору, що приваблює духів” був ніхто інший як Старійшина Ілін!

 

   Виходило, що весь світ заклинателів ненавидів його, та, попри це, вони однаково використовували його винаходи.

 

   Учень, який стояв на даху, затримав на ньому свій погляд і промовив:

   – Будь ласка, вертайтеся. Вам тут не місце.

 

   Хоча його й проганяли, зроблено це було з добротою і тоном, відмінним від лайок, які він чув від слуг родини Мо. Вей Усянь, скориставшись моментом, швидко зірвався з місця і схопив один із прапорів.

 

   Юнак злякався і кинувся до нього:

   – Не рухайтесь! Вам не варто це брати!

 

   Вей Усянь утікав, із розпатланим волоссям, кричучи та розмахаючи всіма кінцівками, походячи на справжнього божевільного:

   – Не віддам! Не віддам! Я хочу це! Моє!

 

   За кілька кроків учень наздогнав його і схопив за руку:

   – Якщо зараз же не повернеш, я тебе вдарю!

 

   Вей Усянь вчепився в стяг, не бажаючи його відпускати. Лідер юнаків налаштовував формування прапорів та,  почувши галас, вільно скочив з даху:

   – Цзін’ї, пусти його. Не галасуй і просто забери в нього прапор.

 

   Цзін’ї відповів:

   – Сичжуй, я не збирався насправді його бити. Подивись на нього, він зіпсував нам усе формування!

 

   Поки вони сперечалися, Вей Усянь вже встиг перевірити прапор у його руках. Візерунок на ньому був намальований правильно, а заклинання – довершено. Не було жодних помилок, тож при використанні не повинно виникнути ніяких проблем. Однак тому, хто малював заклинання, певно, бракувало досвіду, і через це прапор міг привертати злих істот та живих трупів лише в межах п’яти лі*. Та, певно, цього було достатньо. У такому маленькому містечку, як помешкання Мо, не повинно було бути ніяких злісних створінь.

 

   * Лі – міра довжини, яка дорівнює 500 метрам або 1/3 милі.

 

   Лань Сичжуй посміхнувся йому:

   – Молодий майстре Мо, небо вже темніє, і незабаром ми почнемо ловити ходячих мерців. Вночі буде небезпечно, тож Вам краще повернутися до своєї кімнати.

 

   Вей Усянь оглянув його. Юнак був статний і вишуканий, мав гідний вигляд і ледь помітно посміхався. Вей Усянь мовчки його схвалив. Прапори були встановлені надзвичайно точно, і поводив він себе дуже шанобливо, що казало про нього як про учня із дивовижним потенціалом. Він не розумів, як такий консервативний клан, як клан Лань, виховав такого юнака.

 

   Лань Сичжуй продовжив:

   – Цей прапор…

 

   Перш ніж він договорив, Вей Усянь кинув стяг на землю і пробурмотів:

   – Це звичайний прапор, що в ньому чудового? Я можу й краще намалювати!

 

   Ледве кинувши прапор, він втік. Юнаки, які стояли на дахах та спостерігали цю сцену, ледве не попадали зо сміху, почувши його безглузді слова. Лань Цзін’ї також усміхнувся і підняв “Прапор, що приваблює духів”:

   – Навіжений!

 

   Вей Усянь продовжував бездумно блукати, зрештою повернувшись на двір, що належав Мо Сюаньюю.

 

   Він не звернув уваги на зламані двері та безлад на землі, обравши порівняно чисте місце, і знову прийнявши позу лотоса.

 

   Проте, коли сонце ще не зійшло, з медитації його витягнув шум ззовні.

 

   Безладні кроки швидко наближалися разом із плачем та криками. Вей Усянь почув кілька фраз, що повторювалися знову і знову:

   – Вломіться і витягніть його звідти!

   – Сповістіть стражників!

   – Яких ще стражників? Забийте його до смерті!

 

   Він розплющив очі і побачив, як декілька слуг уже ввійшли до кімнати.

 

   Усе подвір’я було яскраво освітлене. Ззовні почувся крик:

   – Притягніть цього божевільного вбивцю у Головну залу та змусьте поплатитися власним життям!