Захід сонця на озері Елгрін | Розділ 9

Розлучення подруги (9)

Пропозиція Анети, щоб Вернер пішов із нею, не мала жодного підтексту. Вона просто почувалась добре того ранку й збиралася відвідати давню подругу. Їй на мить спало на думку, що було б гарно, якби вони знову побули втрьох — як у дитинстві.

Та коли Вернер без жодних вагань відповів спокійно:

— Мені піти? —

Анета раптом відчула полегшення. І одразу з іронією всміхнулась сама собі. Їй було огидно, що, навіть намагаючись бути підтримкою для подруги після розлучення, вона все ще тривожилась: а раптом серце її чоловіка похитнеться?

У цей момент Вернер ступив уперед і ніжно взяв її за руку. Поцілував її — просто в тильний бік долоні. Анета поглянула прямо в очі чоловіка. В ті ясні блакитні очі, які вона так любила.

— Ането, ти боїшся, що я побачу Родейлу й знову закохаюсь у неї?

Вона не очікувала, що він сам підніме цю тему. Її очі округлились від здивування. Вернер, усе ще тримаючи її за руку, трохи примружився і посміхнувся.

— Ти зовсім мені не довіряєш?

Любов робить людей болісно вразливими. І саме тому — бо вона любила Вернера — навіть такий маленький жест з його боку знову потягнув її серце до нього.

— Я довіряю тобі, Вернере.

Вона обрала вірити. Вона хотіла довіряти чоловікові, який був поруч із нею всі ці п’ять років.

Бо довіра — простіша.

Бо сумніви — занадто болючі.

— Що б там не говорили, це Родейла залишила мене. А ти — та, що залишилась. Я можу навідатись до неї як друг і запропонувати підтримку, але якщо це тебе засмутить — я не піду.

На його тверді слова Анета тихо похитала головою:

— Ні. Підемо разом.

Адже тепер, коли вони всі жили в одному місті, зустріч Вернера з Родейлою була лише питанням часу. І якщо вже це неминуче — хай краще станеться в її присутності.

Втрьох. Як колись.

Можливо, якщо вони знову побудуть разом, як у старі часи, — та ревність і тривога, що точили її зсередини, поступово зникнуть.

***

Вона дбайливо виклала печиво в гарний кошик і сіла в карету. Весняний вітер, що проникав крізь трохи прочинене вікно, був м’яким і свіжим. А приємний голос Вернера, який розповідав про події в салоні напередодні, робив подорож ще приємнішою. Коли вони прибули до маєтку графа Карвонетті, настрій Анети був майже безхмарним.

Графа й графині не було вдома. Їх зустріла сама Родейла.

— Енні!

Почувши про їхній приїзд, вона вибігла назустріч із розпростертими обіймами й міцно пригорнула Анету.

— Енні, Енні, я так за тобою скучила!

Побачивши, як Родейла розплакалась, промовляючи ці слова, Анета відпустила останні залишки тривоги, які ще тримала в собі.

Вона повернулась до батьківського дому, втративши навіть сина. А я… яке ж дріб’язкове й вузьке серце я мала до неї.

Відчуваючи провину перед Родейлою й розчарування в самій собі, Анета міцно обійняла подругу, і в її очах з’явилися сльози.

— Роел...

Родейла трохи відсторонилась, обхопила долонями щоки Анети й уважно подивилась їй в очі. Після кількох секунд мовчання, на її обличчі з’явилась ніжна, трохи гірка усмішка.

— Ти зовсім не змінилася, подруго. Така ж мила й чарівна.

Хоча насправді це Родейла зовсім не змінилась. Її краса, як і раніше, відповідала її прізвиськам: «квітка Насу», «богиня Насу».

Навіть біль від розлучення і втрата дитини не змогли затьмарити її зовнішність. Хіба що вона трохи схудла, але все одно сяяла, мов коштовний камінь.

Ніжно стискаючи щоки Анети ще кілька митей, Родейла нарешті помітила Вернера.

— О! Вернер. Ти теж тут?

Вернер усміхнувся з притиском.

— Так, був. Чесно кажучи, вже подумав, що ти проведеш весь наш візит і не помітиш. Тож дякую, що звернула увагу.

Їхня розмова здавалася абсолютно природною, в ній не було нічого підозрілого.

Наче час повернувся назад — у ті дні, коли вони ще не закохались одне в одного. Анета відчула нову хвилю полегшення.

— Проходьте, проходьте. Якби я знала, що ви приїдете, щось би приготувала. Зачекай… що це за запах? Печиво? Це що — Енніне печиво?

— Ага, я спекла. Шоколадне.

Родейла засяяла, взяла кошик і відразу ж закинула одне печиво до рота.

— Ммм, смачно! Як завжди, моя люба!

Тримаючи кошик в одній руці, вона обняла Анету іншою і поцілувала її в щоку. Вернер, спостерігаючи за цим, м’яко всміхнувся.

— Я піду. У мене зустріч.

— Чому? Зайди хоч на хвилинку.

— Побачити тебе здоровою — вже достатньо. Не хочу порушувати ваш «дівочий час». Побачимось ще.

— Гаразд. Бувай!

Родейла весело помахала йому, без жодного особливого смутку, а потім переплела руку з Анетою.

Родина Карвонетті була однією з найвпливовіших у Насі, і навіть їхня вітальня виглядала розкішніше, ніж у маєтку Шрайберів. Сонце лилося крізь великі вікна, що виходили на сад, освітлюючи простір під високими стелями.

Родейла сама налила чай і сказала:

— Ніколи не думала, що ви з Вернером одружитесь. Але бачити, як добре ви живете разом — мене це справді тішить.

— Так… А ти як? Тримаєшся?

— Не дуже. Батьки сказали, що мені соромно показуватись людям, і хотіли заслати до вілли в іншому місті. Я плакала й благала залишитись тут. Мені вже краще, але батьки настільки зніяковілі, що навіть не дозволяють виходити на вулицю. Я практично під домашнім арештом.

— Ох…

Анета не знала, що відповісти, тому просто зробила ковток чаю.

Родейла подивилась на неї й злегка всміхнулась:

— Але твій сьогоднішній візит… він дає мені змогу знову дихати. Я так за тобою скучила, поки жила в столиці…

— Як там було?

— Душно. Люди в Насі — наївні, прості… Але столичні салони — це просто жах. Один необережний крок — і вже плітки, шепіт, осуд. Мене це задушило.

Анета здивувалась. Вона завжди думала, що з такою красою Родейла стане зіркою в столиці.

— Усі тільки й хочуть говорити про себе й бути в центрі уваги. Кожна вечірка — як випробування: треба постійно стежити за вбранням, словами, кожним рухом. Це виснажувало… Навіть якщо я тепер фактично ув’язнена тут, я все одно краще залишусь у Насі.

Її яскрава усмішка, за якою ховалася втома й біль, стискала Анеті серце. Вона шкодувала про ті дні, коли переймалась більше через власного чоловіка, ніж через подругу, яка страждала.

— Вибач…

Вимовила це мимоволі. Родейла здивовано розширила очі.

— Чому ти вибачаєшся? Стривай… не кажи, що це ти організувала все столичне суспільство, аби мене заслали звідти?

Анета всміхнулась, тихо засміялась у відповідь на жарт.

У цей момент Родейла поставила чашку і підвелась.

— О, Енні, зачекай. Я щойно згадала, що маю дещо зробити. Дай мені хвильку.

— Добре.

— Сонце надто яскраве. Зачиню штори перед тим, як вийду.

Вона потягла штори. Не щільні, але достатньо, щоб розсіяти світло. Чесно кажучи, це було навіть приємно — сонячні промені справді різали очі.

Коли Родейла поспішила з вітальні, Анета залишилась наодинці, думаючи, як найкраще заспокоїти подругу, коли та повернеться.

***

Якщо вона не зустріне його погляду — все скінчено. Навіть якщо зустріне, але не підійде — теж скінчено. Але якщо підійде…

Вернер стояв мовчки за деревом у саду маєтку Карвонетті, стиснувши кулаки.

Він сказав, що має зустріч. Насправді — ні. Щойно побачив Родейлу — його накрило. У грудях спалахнуло тепло, а разом із ним — спогади про ту ніч, повну пристрасті й безумства. Йому не вистачило духу залишитись.

Провина перед Анетою й жага до Родейли сплелись у хаотичний клубок, який випалював його зсередини. Він вийшов, сказавши, що мусить іти, але дорогою мимоволі кинув погляд на вікно вітальні.

Ноги самі занесли його сюди — за дерево. Він знав, що не має тут бути. І все ж залишився, дивлячись у бік вікна.

Він бачив, як Родейла й Анета зайшли у вітальню, і Родейла сіла обличчям до вулиці — просто в його напрямку.

Він навіть не встиг нічого собі уявити, а тіло вже відреагувало. Нижня частина напружилась, а перед очима виник образ Родейли, що стогне в його обіймах — яскравий, чіткий, нестерпний.

Ще лише один раз.

Він не хотів зраджувати Анету знову. Ще зранку, коли бачив, як вона з ніжністю пекла для Родейли печиво, зовсім нічого не підозрюючи — в грудях усе стискалось. Йому було огидно. Але бажання… бажання він не міг заглушити.

Тож ще раз. Тільки раз.

І тоді їхні погляди зустрілись.

Родейла встала, щось сказала Анеті й підійшла до вікна. Зачинила напівпрозору штору. Тепер він нічого не бачив. І не знав, що вона зробила далі.

Можливо, вона зачинила її, ніби не помітила його. Вона ж сама казала, що не хоче зраджувати Анету. Можливо, це був її спосіб сказати — все скінчено.

І все ж… Вернер не припиняв сподіватися. Він стояв за деревом і мовчки рахував.

П’ятдесят. Якщо до того моменту, як я дорахую до п’ятдесяти, вона не прийде — я піду.

Родейла вийшла в сад, коли він дійшов до тридцяти.

І там, за деревом, серед білого дня, вони повторили те, що вже зробили минулої ночі в темряві. Шепотіли одне одному, що це востаннє. Що їм надто соромно перед Анетою.

//(Перекладачка виходить із тексту, ніби з поля бою)

Так, цей переклад трохи нижчий за мій звичний рівень. Чому?

Ну, англійський текст подавався так, ніби його писав сам Вернер — із напругою в нижній частині.

А я, перекладачка, робила, що могла. У бойових умовах.

Можливо, ви навіть не помітили.

Але я — помітила.

З часом, сподіваюсь, усе покращиться. І переклад. І нервова система. І світ.

Це арка, яка винесла мені душу.//

*******

(Перекладачка втекла з тексту на мить. Але не хвилюйтесь — вона повернеться з ще однією сценою).

Переклала Nathaniel. Більше історій, коментарів і ледь не згорілих емоцій — у моєму Telegram-каналі.

(Ну не тримати ж
усе це добро тільки в собі, правда?)