Розлучення подруги (10)
Кожного разу, коли Вернер і Родейла зустрічались, вони казали собі, що це востаннє. Але знову й знову піддавалися одне одному. А розлучаючись, залишали між рядками натяк на наступну зустріч.
Зустрічались вони так само, як під час давнього таємного роману — ще до того, як усе стало надбанням публіки. “Випадково” сідали поруч у театрі або “несподівано” натикались одне на одного за міськими воротами. І щоразу все закінчувалося однаково — близькістю.
Приблизно за місяць потому Родейла вперше за довгий час з’явилася на людях — на прийомі в одного з вельмож. Там був і Естебан.
Він прийшов із надією знову поговорити з Анетою про будинок біля озера — хоча вона вже давно не відповідала на його листи. Але її там не було. Натомість його погляд привернула жінка, оточена панянками з вищого світу. Коли він зацікавлено глянув у її бік, молодий аристократ поруч негайно пояснив:
— Це Родейла Карвонетті, квітка Насу. Хіба вона не прекрасна?
Прекрасна? — подумав Естебан. На його око вона була схожа радше на квітку, що перецвіла й почала в’янути. Її сяюча усмішка й блиск в очах здавалися фальшивими. Йому зовсім не кортіло знайомитися.
— Але не підходьте надто близько, — прошепотів юнак.
— Кажуть… вона з чоловіком подруги.
Естебану було байдуже. Йому й без того вистачало турбот — як знайти слова, які зворушать Анету.
Йому було ніколи милуватись зів’ялою трояндою.
— Шкода баронеси Шрайбер. Усі все знають… крім неї.
Та несподівано почуте ім’я все ж змусило Естебана насторожитися. Він кинув погляд убік, і молодий дворянин, прагнучи його уваги, заговорив ще палкіше — навіть без запрошення.
— Барон Шрайбер, баронеса і та жінка... Вони колись були дуже близькі. Найкращі подруги, власне. А барон і вона — колишні коханці.
Далі було неприємно слухати. Естебан цінував мистецтво, природу, музику — не брудні історії, що нишпорять у тіні вищого світу.
Та юнак із запалом виклав усе, що знав. Його тішила сама можливість говорити з Естебаном. Коли ж Родейла залишила прийом, Естебан уже мав повну картину заплутаного трикутника між Вернером, Родейлою й Анетою.
— Але це, звісно, таємниця, — змовницьки підморгнув дворянин.
— Баронеса Шрайбер би не витримала, якби дізналася. Вона справді кохає свого чоловіка, знаєте.
На щастя, хтось покликав юнака, і Естебана нарешті звільнили від цієї плітки, яка була ані цікавою, ані корисною.
Він ще раз окинув поглядом залу, але Анети не було. З її яскраво-рудим волоссям він би точно її помітив. Вона не прийшла.
//Коментар перекладача: раніше писало ж що в неї було каштанове волосся, це точно був не мій глюк//
Усе, чого він прагнув — побачити її. Але раз її тут не було, не було й причини залишатися в цьому болоті чуток. Коротко попрощавшись із господарем, Естебан забрав у слуги капелюх і залишив залу.
Сад за особняком виявився вишуканішим за парадний фасад. Стежки в живоплоті утворювали своєрідний лабіринт, а білосніжні перголи й розкидані статуї завершували картину.
Естебан вирішив трохи затриматись у саду, хоча б для того, щоб очистити розум від усього, що щойно почув.
Він не очікував побачити щось на власні очі.
Блідо-біляве волосся між кущами. Це мав бути сигнал — розвернись і йди геть.
Але, не замислюючись, він пішов далі — і тоді побачив.
Серед густих заростей, переплетені одне з одним, були ті самі фігуранти недавньої плітки: Родейла і світловолосий чоловік.
Обличчя чоловіка, що видно було збоку, поки він цілував Родейлу, вирізнялося виразною красою. Естебан одразу здогадався: це, без сумніву, барон Вернер Шрайбер.
«Наче бог сонця», — якось жартома сказав Ерік.
Бог сонця, м’яко кажучи, з дупи.
//Коментар перекладача: «Бог сонця з дупи» — ідеально.
Дякую, що сказав це за нас усіх.//
Так, гарний — але до божественності далеко. Естебан терпіти не міг потворного, а зрада, особливо така, — була в його очах огидною.
Інтрижки між аристократами — майже традиція. Але зраджувати з близькою подругою дружини? Це вже не просто брудно. Це гидко.
— Нам не варто цього робити, — прошепотіла Родейла.
— Знаю… Але тільки сьогодні… тільки сьогодні…
Шурхіт одягу, звук тіл, що торкались одне одного — повітря стало важким. Естебан поморщився й відвернувся.
***
Іноді виникає відчуття, ніби щось відбувається довкола — щось, про що ти не знаєш, але всі інші вже в курсі.
Саме так останнім часом почувалася Анета.
Нічого явного. Але під час чаювань, на вітання з панянками на вулиці, під час прогулянок уздовж річки в гарну днину… посеред звичних рутинних днів…
«Щось не так».
Але коли її питали, що саме — вона не могла сказати. Пані були привітні, як завжди, перехожі вітали її тепло, нічого не змінилося. Та це відчувалося, наче піщинка в черевику — така дрібниця, а дратує.
І щоразу, коли вона це відчувала, серце починало шалено калатати — не від хвилювання, а від тривоги.
Це нагадувало той день, коли вона отримала листа: дідусь при смерті. Навіть ще не розпечатавши конверта, вона вже відчувала тяжке передчуття.
Вона не могла пояснити, чому зараз має той самий гнітючий осад.
Останнім часом Вернер був лагіднішим. Крістін вгомонилася — колючих зауважень стало менше. Побачення з Родейлою знову приносили задоволення, як до шлюбу.
Вернер не пропонував жодних ризикованих інвестицій, а родина Ренштайнів перестала писати про будинок біля озера.
Настала весна. Погода стояла чудова, сад розцвів на повну.
Все мало б бути ідеально.
Перевіряючи листи у кошику вітальні, Анета натрапила на один конверт і завмерла.
Адресовано: «У маєток барона Шрайбера». Вона зазвичай відкривала листи, що надходили до дому, тож без особливих роздумів розпечатала й цей.
Але зміст її приголомшив.
Баронові Вернеру Шрайберу,
Повідомляємо, що протягом кількох місяців не надходили виплати Золтану.
Якщо кошти не буде сплачено до кінця цього місяця, ми будемо змушені вдатися до юридичних заходів.
Просимо вас з’явитись та врегулювати заборгованість у вказаний термін.
Золтан
Золтан… їй здавалося, вона вже чула це ім’я. Але коли й де? І що воно взагалі означає?
«Зіґ, травник»
Її більше турбувало не ім’я, а підпис відправника. Травник? Чому саме травник?
Вернер хворий?
Останнім часом Анета відчувала тривогу. Можливо, це було якесь передчуття — попередження, яке вона не могла розтлумачити. Ця думка не давала їй спокою.
Вона швидко вдяглась, покликала Енджі й наказала кучерові їхати до травника Зіґа.
Дорогою вона думала про Вернера.
Він останнім часом був дивним.
Частіше виходив, повертатися став пізніше. І водночас — був ніжний, усміхнений, уважний.
А раптом він хворий?
Невиліковно?..
Їй стало важко дихати.
А раптом… його мати знає? Саме тому вона така мовчазна?
Пригадалось, як дивно поводилася прислуга. Особливо Енджі — не раз здавалося, що вона щось хотіла сказати, та щоразу стримувалась.
— Енджі… — почала Анета.
Але карета зупинилась. Кучер оголосив, що вони приїхали.
Вона вирішила поговорити з Енджі пізніше — й вийшла.
У неї була цілковита довіра до Вернера. Навіть на мить вона не припустила іншого.
Аж поки не увійшла до лавки травника.
Аж поки не дізналась, ким насправді був Золтан.
*******
(Перекладачка втекла з тексту на мить. Але не хвилюйтесь — вона повернеться з ще однією сценою).
Переклала Nathaniel. Більше історій, коментарів і ледь не згорілих емоцій — у моєму Telegram-каналі.
(Ну не тримати ж усе це добро тільки в собі, правда?)
Переклад — це як збирати крихти зі столу після бенкету авторки.
Якщо хочеш підтримати цю працю — твоя монетка може стати ягодою зверху.
Monobank
abank24
Ko-fi
