Розлучення подруги (8)
Анета продовжувала йти, вдаючи, що не чує його. Вона не хотіла з ним розмовляти. Але його довгі кроки не дозволили їй втекти. Естебан легко наздогнав її і пішов поруч, розмовляючи так, ніби це було абсолютно природно.
— Ви рано йдете.
— Так. Бо хтось зробив моє перебування тут нестерпним.
— Ох, яке нещастя. Тоді, може, наступного разу — спокійна розмова в мене на віллі? Є дещо, що я хотів би сказати. І краєвид, який неодмінно слід побачити.
Анета була вражена його безсоромністю.
Я йду раніше саме через тебе, — подумала вона з гіркотою.
Вона зупинилась і повернулась до нього, вперши в нього погляд. Ця дратівлива усмішка на майже ідеальному обличчі лише підливала олії у вогонь.
— Лорде Ренштайн.
— Так, баронесо?
— Мені нічого вам сказати. І я ніколи не відвідаю вашу віллу.
Усмішка Естебана стала ще глибшою.
— Ой-ой, баронесо. Хіба в цьому світі взагалі існує таке поняття, як «ніколи»?
//Коментар перекладача: Анета: 1 — Герцог: 1.//
***
Повернувшись додому, Анета скинула сукню й просто впала на диван. Після вечора, повного напруги, її литки й ступні боліли нестерпно.
«Вернер такий милий».
Цей голос пролунав у її голові зненацька, без запрошення.
«Якось я сказала, що в мене болять ноги — і він одразу сів і почав масажувати їх просто там».
Це були слова Родейли — давно почуті, давно забуті.
Анета не знала, чому вони згадалися саме зараз.
Вона глянула на власні ноги, що ниюче боліли після танців.
Вернер жодного разу не масажував їй ступні.
Насправді — навіть не торкався до них.
Хоча… вона ніколи й не очікувала цього від нього.
Бо Вернер кохав Родейлу.
Мене він ніколи не любив.
На фоні головного болю після безупинної балачки Естебана про будинок біля озера ці думки з’явилися зовсім недоречно. Але втекти від них не вийшло. З грудей вирвався тонкий зітх.
І тоді вона нарешті зрозуміла:
Можливо, я просто трохи самотня.
Я самотня?
Анета знову поглянула на свої ноги — і подумала про будинок біля озера.
Після того, як вона втратила батьків у раптовій аварії, коли ще не знала, як переживати горе, як його назвати чи витримати — саме дід тримав її на плаву.
Дім біля озера, у якому вони жили разом.
Краєвид на озеро Елгрін, що розгортався перед очима щоранку.
Поки дід був живий, вона не знала, що таке самотність.
Коли ставало важко — вона йшла до нього. І його усмішка народжувала усмішку і на її обличчі.
У саду була лавка. І коли вони сиділи поруч, дивилися на воду — здавалося, що всі проблеми стають меншими.
Ось чому — скільки б грошей їй не пропонували — вона ніколи не могла продати той будинок біля озера.
Діда вже не було поруч, аби сісти на лавку. Але вона не хотіла втратити краєвид, який вони колись розділяли. Це місце, цей вид — були її єдиною втіхою.
І саме те, що ця втіха була єдиною, робило її ще гіркішою.
Вона любила Вернера. Почала з ним стосунки, знаючи, що він кохає іншу. Але вони були друзями ще з дитинства — й це здавалося кращим за більшість шлюбів із розрахунку, як у більшості знаті.
І чесно кажучи — Вернер був їй вірним.
Інші чоловіки мали коханок, а їхні дружини лише вдавали, що не помічають.
Анета ж ніколи з таким не стикалась. Принаймні, жодного разу не чула жодних чуток про те, що Вернер бачиться з іншою.
Тож у неї не було жодної причини ображатися через те, що він не ставиться до неї так, як до Родейли.
І — формально — жодної підстави почуватися так самотньо.
— Пані, ви погано виглядаєте.
Анета здивувалася, зрозумівши, наскільки чітко її емоції відбились на обличчі — бо Енджі це помітила.
— Просто… сьогодні я дуже сумую за дідом.
— Розумію…
Почувши це, обличчя Енджі теж потемніло. Її мати працювала покоївкою у діда Анети, тож вона добре його знала.
Коли він помер, Енджі плакала не менше за саму Анету. Вона допомагала організовувати похорон, коли Анета була надто пригнічена, щоб думати тверезо.
— Зараз гарна погода, пані. Може, поїдемо скоро до озера Елгрін? Підремонтуємо будинок, якщо треба… просто трохи побудемо там.
— Так, давай. Це гарна ідея.
Вони ще трохи поговорили про будинок біля озера й спогади про діда.
Вернер того вечора повернувся пізно, тож Анета лягла спати сама.
***
Не існує такого поняття, як вічна таємниця. Якою б обережною не була пара, що приховує заборонені стосунки — сліди завжди залишаються.
У випадку Вернера й Родейли їхня таємниця довго не протрималась. Їхні впізнавані обличчя були добре знані в Нас-Сіті — навіть серед простолюду.
Час минав, поки вони залишались заплутані одне в одному серед чагарників під мостом. Настала ніч, і темрява загусла ще більше, перш ніж вони нарешті відступили.
Вернер поглянув на Родейлу з тугою в очах, але сказав твердо:
— Це має бути востаннє. Роель, я…
— Я знаю. Ми не можемо зраджувати Енні. Ти її кохаєш, і я її теж люблю — по-своєму.
Вони мали б відпустити руки. Але це виявилося не так просто.
Попри все, Вернер зібрав волю й м’яко розтис пальці.
— Іди, Роель.
Здавалося, вона й сама збиралась піти першою. Привела до ладу одяг і без слів зникла в темряві.
Вернер дивився їй услід — і не виходив з кущів ще довго після того, як вона пішла.
Він випростав костюм, пригладив розпатлане волосся. Зовні не лишилося жодного сліду того, що сталося. Анета нічого не помітить.
Вернер коротко зітхнув і повільно пішов уздовж річки, залишаючи набережну Ітону позаду.
Та чого він не знав — це що за всім спостерігав Джек, звичайний м’ясник із базару, з надзвичайно буденним іменем.
Джек, після дрібної сварки з дружиною, гримнув дверима й пішов із дому, щоб напитися на самоті біля річки.
Оскільки в тому місці не було ліхтарів, Родейла й Вернер його не помітили. А от він — побачив усе.
Коли Родейла першою вийшла з кущів, Джек спершу подумав, що то привид, і від переляку аж відсахнувся. Але щойно з того самого місця з’явився Вернер — вродливий спадкоємець родини Шрайберів — усе стало ясно.
Історії про знатні інтрижки мало кого цікавили серед простолюду, і вже точно не приносили жодної користі. Але Джек вирішив, що це буде непогана байка, щоб завтра зранку розсмішити дружину й загладити вчорашню сварку.
***
Можливо, тому що напередодні заснула, згадуючи разом з Енджі дім біля озера, Анеті наснився приємний сон. Вона не пам’ятала деталей, але відчуття після пробудження було легким і ясним. У гарному настрої вона підвелась із ліжка й почала свій день.
Сьогодні вона збиралася навідати Родейлу. Звісно, не з порожніми руками. Думала, що б узяти з собою, й згадала: колись Родейла обожнювала шоколадне печиво, яке пекла Анета.
Солодке печиво завжди мало здатність піднімати настрій. Якщо Родейла й справді сиділа вдома, занурена в смуток — можливо, воно трохи її підбадьорить.
— Давненько я не пекла… Може, спробую сьогодні.
Її свекруха й Вернер не любили солодке, тож після одруження не було особливих приводів виймати з полиці старі рецепти.
— Коли я ще жила з дідусем, пекла ледь не щотижня…
Йдучи разом з Енджі до кухні, Анета помітила, що двері до спальні Вернера ще зачинені. Вона кивнула служниці, яка саме проходила повз:
— Коли пан Вернер повернувся вчора?
— Думаю, трохи після півночі, пані.
Іноді Вернер справді повертався пізно після зустрічей із друзями, тож нічого підозрілого в цьому не було.
— Схоже, сьогодні він буде спати довше. Я не дуже голодна — приготуй, будь ласка, сніданок лише для матінки.
— Як скажете, пані.
На кухні Анета відпустила кухарку й, закотивши рукави, взялась до випічки разом з Енджі. Вперше за довгий час вона почувалася так, ніби повернулась у часи до шлюбу.
Сьогодні вона хотіла навідати Родейлу не як баронеса Шрайбер, а як просто подруга — Анета.
Енджі теж захопилася цим ностальгійним настроєм і весело теревенила, допомагаючи. Вони просіювали борошно, збивали яйця, топили масло — поки вся кухня не наповнилася знайомим, теплим ароматом.
Вернер зайшов саме тоді, коли вони витягали з духовки тацю щойно спеченого печива.
— Енні, добре спала? Доброго ранку.
Він стільки років не називав її цим ім’ям. Анета підняла голову з легким подивом — очі округлились. А він усміхався лагідно.
— Щось хороше наснилося?
— Га?
— Ти сьогодні в доброму настрої.
— А… так...
Вернер потер кутик рота, а тоді, ніби мимохідь, узяв одне печиво. Зазвичай він не їв солодкого — та цього разу відкусив без вагань.
— Смачно.
— Справді? Мені здається, вдалися.
— Так. Нагадують, як ти приносила печиво, коли ми були дітьми.
— Рада це чути. Я несу їх Роель.
Анета розв’язувала фартух, коли промовила це — і не помітила, як у Вернера в погляді щось сіпнулося. Погляд затримався. Потьмянів.
Вона підвела очі й запитала:
— Хочеш піти зі мною?
*******
(Перекладачка щойно повернулась із тексту, де кожне речення пручалось.)
Переклала Nathaniel. Більше текстів, коментарів і перекладацького мистецтва — у моєму Telegram-каналі.
Переклад — це не ремесло, а стосунки. Іноді ми сваримось із текстом. Часто — миримось. Але завжди намагаємось зрозуміти одне одного.
Це складна, ніжна робота. І коли хтось ділиться вдячністю — навіть однією гривнею — я усміхаюсь. Бо це справді багато значить.
Тож якщо хочеш підтримати
Monobank
abank24
Ko-fi
