Розлучення подруги (7)
Вернер уважно оглядав себе у дзеркалі. Акуратно перевірив волосся, комірець, краватку — більше як спосіб заповнити час, ніж через реальну потребу.
Було вже близько шостої вечора. Якщо вирушити просто зараз, він ледь устигне вчасно.
Але приходити раніше й чекати Родейлу він не хотів. Побоювався, що це подасть неправильний сигнал, що вона може неправильно зрозуміти його наміри. Йому хотілося, аби все виглядало так, ніби він випадково мав вільний час і зустрічається з нею як друг, не більше.
Рівно о 17:40 Вернер вийшов із салону. Хтось усередині щось йому сказав, він відповів — але не запам’ятав, про що була розмова.
Він спеціально обрав салон неподалік від річки Ітон, щоб не користуватися каретою родини Шрайбер. Не хотів, щоб кучер розбалакував і ненароком сказав щось Анеті.
Вернер запевняв себе, що зустрічається з Родейлою по-дружньому, без жодного підтексту. Але все ж…
Він трохи натягнув капелюха нижче на лоба. Не хотів, аби хтось дізнався, що він ішов до річки Ітон.
Після заходу сонця повітря було ще прохолодним, тож людей на набережній майже не було. Ще за місяць ця стежка буде повна прогулянкових пар навіть у такий час.
Місце, яке згадувала Родейла, було під мостом через Ітон.
Раніше вони втрьох — Родейла, Вернер і Анета — часто сиділи там, у тіні під мостом. Жбурляли камінці у воду, базікали, щось бездумно малювали на піску.
Трохи далі, за знайомим місцем, де колись сиділи втрьох, був затишний закуток серед опор мосту, зарослий кущами. Саме там Вернер і Родейла часто зустрічалися, коли були разом. Люди туди майже не заходили, місце було приховане від чужих очей — ідеальне, щоб побути наодинці.
Це було місце для двох, не для трьох.
Як і зараз.
Вернер зупинився й поглянув туди — і його накрило хвилею ніжних, болісно-солодких спогадів.
Щойно він не побачив Родейлу в знайомому місці, де колись сиділи втрьох, то одразу здогадався: вона чекає в їхньому місці.
І справді — вона була там. У тіні, в тихому, романтичному закутку, де вони колись розділяли своє минуле.
Природне світло тут завжди було приглушеним, а в присмеркову годину вона здавалася майже силуетом. І все ж він упізнав її. Як і вона — його.
Вони довго стояли нерухомо, дивилися одне на одного. Спостерігали. Можливо, чекали.
А потім — одночасно — кинулися одне до одного.
Не потрібно було вдивлятися в обличчя, шукати підтвердження в очах. Вони знали. І отак просто, без жодного вагання, вони обійнялися й поцілувалися.
Її маленьке тіло в його обіймах, знайомий запах шкіри, м’якість волосся, тепло губ — усе це знову стисло серце Вернера. Йому завжди здавалося, ніби він не на своєму місці, але цей поцілунок з Родейлою був… поверненням додому.
Їхнє розставання, шлюб із Анетою — все це здавалося сном.
Єдиною реальністю був цей момент.
Стук серця. Її дотик.
Як і в день, коли вперше закохався, як у їхній перший поцілунок — серце тремтіло й наливалося солодким відчуттям. Навіть у цьому поцілунку відчувалась спрага, яка змусила його притиснути її голову ближче й зробити поцілунок глибшим.
Він не хотів, аби ці руки, що обвивали йому шию, коли-небудь його відпустили.
Якщо він матиме лише цей поцілунок, це тепло, цей запах — йому здавалося, що може відмовитись від усього іншого.
Вернер не відпускав, поки губи не запекли.
Його лякала думка, що варто перервати поцілунок — і вона розтане в його обіймах.
І якби не віддалений передзвін церковних дзвонів — вони, можливо, так і стояли б до світанку.
Донґ… донґ…
Дзвін церковних дзвонів повернув його до тями — і він нарешті відірвався від її губ. Але обійми навколо її талії не послабли.
Родейла не відштовхнула його. Зіткнувшись із його грудьми, вона просто дивилась йому в очі. Вернер зустрів її погляд — м’які фіалкові очі — і слабо всміхнувся.
— Ти зовсім не змінилась.
— Ти теж.
— Жодної зморшки. Все така ж гарна.
— Як і ти.
Очі Родейли затуманились, і невдовзі сльози покотилися по її щоках. Їхній блиск на гладкій шкірі пронизав Вернера наскрізь.
Він обережно витер сльози великим пальцем.
— Було важко, правда?
— Так. Дуже.
І раптом… перед очима постало обличчя Анети. Її усмішка — та, що завжди супроводжувала фразу «Усе добре», навіть коли це було неправдою. Цей спогад раптово вдарив по ньому з усією силою.
Щойно Вернер згадав про дружину — все навколо змінилось. Обійми послабшали.
Що я, до біса, роблю…
Це було неправильно. Жахливо, глибоко неправильно.
Та навіть попри слабкість у руках, він не міг змусити себе відштовхнути Родейлу. На щастя, вона сама відступила.
— Пробач… Я не мала цього робити. Ні з тобою, ні з Анетою…
— Ні, все гаразд.
Ці слова вирвалися самі собою.
Але як це може бути «гаразд»?
Його тіло теж більше не підкорялося розуму. Він знову ступив уперед і м’яко обійняв її за талію. Родейла здригнулась, але не зупинила його. Лише глянула на нього заплаканими очима й прошепотіла:
— Вернере, я не хочу зраджувати Енні.
Енні — так вона називала Анету.
— Я не поверталась, щоб їй нашкодити. Я просто… просто…
— Я знаю.
Вернер розумів її серце. Бо відчував те саме. Він не хотів зраджувати Анету. Не хотів її ранити.
Але він сумував.
За її губами. Її теплом. Тим, як її тіло ідеально лягало в його обійми. За її голосом, обличчям, очима.
Він сумував за всім цим.
Він нахилився знову. Очі Родейли заплющилися самі собою. І з важким, гірким відчуттям провини Вернер поцілував її.
Та цього разу поцілунок був коротким. Родейла м’яко вперлася руками в його груди.
— Ні, Вернере. Ми не можемо. Я… я люблю Енні.
— Я теж.
— Саме тому ми не маємо права. Я думала, ти прийдеш сюди з нею.
— Ти тому чекала тут? Але це ж не те місце, де ми були втрьох. Це місце… тільки наше.
Родейла опустила голову, а тоді знову підвела погляд і зустрілася з його очима.
— Ти маєш рацію. Можливо… можливо, частинка мене й справді сподівалась. Трохи. Але на цьому все має закінчитися.
Вернер знав — вона права. Це не мало повторитись. Цей вечір мав стати останнім. Він не міг далі зраджувати Анету.
Але думка «лише цього разу», «тільки сьогодні» охопила його повністю. Йому не хотілося, щоб ця остання зустріч завершилась так тихо, так просто.
Лише цього разу. Востаннє. Можливо… хоча б один раз — хіба це настільки неправильно?
Просто сьогодні. І більше ніколи.
Ането… ти змогла б зрозуміти? Хоча б сьогодні?..
Тож, Ането, ти можеш зрозуміти... лише сьогодні ввечері?
Вернер знову поцілував Родейлу, просунувши стегно між її ніг. Він притиснув її спиною до стовпа, руки блукали вгору, щоб схопити її за груди.
Він сказав собі, що зупиниться, якщо вона відмовиться.
Але Родейла його не зупинила.
І так само, як колись давно, коли вони були коханцями, Вернер притягнув її до себе і занурився разом з нею в гущавину кущів.
***
Анета тихо вислизнула з бальної зали. Ніхто не звернув на неї уваги.
Щойно вона закінчила танцювати з Естебаном, навколо неї зібралась юрба шляхетних дам — розгублених і сповнених цікавості. Вони засипали її запитаннями: чому він запросив її на танець? Про що вони говорили? Чи пов’язують щось родини Шрайбер і Ренштайн?
На щастя, поки розпитування не стало надто нав’язливим, Естебан запросив до танцю іншу даму. А потім — ще одну, й ще. Він тримався невимушено, розмовляв, танцював. І невдовзі інтерес до Анети згас сам собою.
Чи справді Естебан любив вечірки, чи просто намагався вберегти її від зайвої уваги — Анета не знала. Але дякувати за це вона не збиралась. Бо саме через нього ця увага на неї й звалилися.
Коли всі перестали дивитись у її бік, і сам Естебан переключився на інших, Анета лише й чекала моменту, щоб піти. Вечірка стала гнітючо незручною.
Лише вийшовши надвір, вона нарешті змогла вдихнути на повні груди. Глибокий подих.
Вона й гадки не мала, що Естебан з’явиться особисто — тільки щоб обговорити справу з будинком в Елґріні. Голова боліла.
Єдине, чого їй зараз хотілося — це повернутися додому й відпочити. Вона вже прямувала до місця, де чекали карети, як раптом...
— Баронесо Шрайбер.
Пролунав голос, якого їй найменше хотілося чути.
//Коментар перекладача: Я…
Я не маю слів.
Вербан чи як його там — це настільки огидна субстанція, що навіть мій словник обурення зламався на пів дорозі.//
*******
(Перекладачка втекла з тексту на мить. Але не хвилюйтесь — вона повернеться з ще однією сценою).
Переклала Nathaniel. Більше історій, коментарів і ледь не згорілих емоцій — у моєму Telegram-каналі.
(Ну не тримати ж усе це добро тільки в собі, правда?)
Переклад — це як збирати крихти зі столу після бенкету авторки.
Якщо хочеш підтримати цю працю — твоя монетка може стати ягодою зверху.
Monobank
abank24
Ko-fi
