Розлучення подруги (4)
Незвично голосна підтримка з боку Вернера здалася Анеті радше підозрілою, ніж утішною.
Завжди покірний, завжди стриманий Вернер раніше заплющував очі — байдуже, скільки болю завдавала його мати.
— Просто потерпи.
Мені шкода.
Вона важко переживає смерть батька.
Ніхто інший, крім тебе, не витримав би її. Дякую.
— Вибач. Дякую.
Цих слів було достатньо для Анети.
З ними вона могла зносити навіть найгостріші шпильки й найжорсткіші слова.
Вона дуже хотіла, щоб могла витримати і зараз.
Анета повільно опустила погляд.
Вени на тильному боці її долоні випирали — вона занадто міцно стискала виделку.
Вона дивилася на свою руку з дивним, ніби відстороненим подивом.
Чому я так злюсь?
Це почуття здавалося чужим. Неначе не її власним.
Вона не хотіла визнавати це. Але істина була очевидною:
вона була зла.
На Вернера — який тепер прикидався, що на її боці.
На неї — Родейлу Карвонетті, яка повернулась після розлучення.
І на себе.
Жорстокість свекрухи вже майже не мала значення.
Колись, можливо. Але тепер, коли вона ослабла, її дошкульні слова здавалися не більше ніж дрібною прикрістю, яку легко відсунути на задній план.
А от Родейла — це інше.
Родейла нічого не зробила. І все ж уся увага Анети була прикута саме до неї.
Щойно пролунало її ім’я — і Вернер раптом став на бік Анети — вона зрозуміла:
він такий самий, як Родейла.
І це розлютило її.
Вона ненавиділа себе за те, що ревнує до подруги, яка пережила розлучення й покинула власну дитину.
І це теж викликало злість.
Анета спокійно відклала виделку, яку досі стискала, мов рятівну соломинку, і підвелася.
Вернер і Крістін повернули до неї погляди.
Вона відчула їхнє здивування, але не стала нічого пояснювати. Просто вийшла з їдальні.
Позаду чулося бурчання Крістін про належні манери — але Анета не звертала уваги.
***
Після того як Вернер втихомирив Крістін, обурену тим, що невістка пішла з-за столу без жодного слова, він одразу рушив до кімнати Анети.
Вернер.
Побачивши дружину, що знеможено лежала на дивані, він згадав листа, якого отримав раніше.
Як ти?
Знайомий почерк розворушив давні спогади.
Минуло чимало часу, відколи я тобі писала.
Я хотіла — багато разів. Але щоразу зупинялась, боячись ускладнити твої стосунки з Анетою. І ось... пройшли роки.
На конверті не було зазначено відправника — лише ім’я Вернера.
Для лорда Вернера Шрайбера.
У ту мить, коли він побачив листа, серце в нього впало каменем.
Я хочу розради.
Від тебе. Від Анети.
Хотіла б, щоб ми могли посидіти разом біля річки, як колись. Просто поговорити, як у дитинстві.
Але я знаю — це вже занадто.
Намагаючись прогнати слова, які вже встиг завчити напам’ять, Вернер дивився на каштанове волосся Анети.
І все ж… я відчуваю самотність. Саме тому пишу.
Якщо між нами залишилась хоч краплина дружби — можемо зустрітись післязавтра о шостій вечора?
Хоча б ненадовго. Втрьох. Як раніше.
Я чекатиму біля річки Ітон, у нашому старому місці.
Вернер раптом помітив, що стискає кулак. Але розтиснути руку… не міг.
Його менше хвилювало, що слова матері могли зачепити Анету — більше цікавило інше: а чи отримала вона теж листа від Родейли?
Йому хотілося запитати: Тобі теж писала Родейла?
Але яка різниця — писала чи ні?
Він не міг уявити, що вони втрьох — він, Анета й Родейла — сидять разом біля річки, як колись.
Єдине правильне рішення — проігнорувати лист.
У той момент, коли Родейла без жодного попередження вийшла заміж за іншого, їхнє кохання — і дружба — закінчилися.
А коли Анета вийшла заміж за Вернера, закінчилась і її дружба з Родейлою.
І все ж… тепер?
Ймовірно, саме через злість на Родейлу він так стискав кулак.
Навіщо писати зараз?
Навіщо просити про зустріч після всього?
Анета підвела погляд і всміхнулася.
— Повечеряв?
Полегшено почувши її звичний, спокійний голос, Вернер підійшов і сів поруч.
Він знав: варто лише вибачитись — і вона заспокоїться.
М’яко поклав руку на її долоню.
Відчувши, як її маленька рука ледь напружилась, він прошепотів:
— Пробач, Енні. Слова мами, мабуть, були болючими.
Як і завжди, Анета всміхнулась.
— Все гаразд. Вона ж, по суті, не збрехала.
Мені, мабуть, варто навідатись до Родейли. Хочеш піти зі мною?
Він відчув її погляд — але не зміг його зустріти.
Замість того втупився в журнал на столі, наче там було щось надзвичайно захопливе.
Не йшлося про те, щоб знову щось відновлювати з Родейлою. Вона ж сама зробила свій вибір — обрала гроші й вплив замість любові, й пішла без жодних вагань.
Анета знала, як сильно він кохав Родейлу. І як боляче було втратити її.
І навіть знаючи, що серце Вернера колись належало іншій, Анета все одно погодилась вийти за нього.
Та відтоді минуло вісім років.
Три з них він тонув у відчаї й спогадах.
Ще п’ять — жив як чоловік Анети.
То що ж йому зараз відчувати?
Коли жінка, яка колись була йому подругою дитинства й коханою, повернулась після розлучення?
Коли дружина — дружина — каже, що хоче провідати її разом?
Що зробив би ідеальний чоловік?
— Не знаю…
Вернер повільно провів великим пальцем по тильній стороні її долоні, затягуючи паузу перед відповіддю.
— Як гадаєш… це хороша ідея?
Він не міг дійти якогось рішення — тож переклав його на Анету.
Намагаючись зберігати нейтральний вираз, знову глянув на неї. Побачив її звичну спокійну усмішку — і відчув полегшення.
— Ми були подругами. Можливо, навідатись до неї хоч раз — не така вже й погана ідея?
Як завжди, Анета відповіла прямо. І знову Вернер відчув, що правильно зробив, давши їй вирішити.
— Якщо ти так вважаєш… тоді добре.
Йому стисло серце від самої думки, що може знову побачити Родейлу.
Щоб Анета нічого не помітила, він узяв журнал зі столу й почав безцільно його гортати.
— До речі. Післязавтра ти ж пам’ятаєш — вечірка у родини Моеді?
Післязавтра.
Можемо зустрітись післязавтра о шостій вечора?
Перед очима майнула чітка лінія почерку Родейли.
Він знав — мав сказати Анеті, що отримав від неї листа.
Його розум це усвідомлював. Але вуста… сказали інше.
— А, вибач. Можливо, я буду зайнятий того дня.
Напевно, не зможу піти з тобою.
У ту ж мить, коли сказав це, пожалкував. Але було вже пізно.
На щастя, Анета не виглядала анітрохи підозрілою.
— Справді? Ну, нічого. Це ж не якась важлива подія.
— Ага. Якщо раптом вивільниться час — заскочу.
***
Дім Ренштайнів був неймовірно заможним.
Герцог Бенуа Ренштайн не лише володів численними успішними підприємствами, а й мав понад десять шахт. А ще — посаг, який принесла герцогиня, принцеса з іншої держави, був таким великим, що за нього можна було купити цілу країну.
Подейкували, що герцог Бенуа Ренштайн багатший навіть за королівську родину королівства Доманше. Частина цього багатства вже перейшла до його старшого сина — Естебана Ренштайна.
У юному віці Естебан став одним із найбагатших людей Доманше. Він щедро вкладався в найрізноманітніші проєкти — і деякі з них справді «вистрелили».
А управління прибутковими справами він делегував друзям.
Гроші породжують ще більше грошей. І незабаром річний дохід Естебана став таким, що вистачило б не на одне життя.
Тепер він жив на широку ногу на узбережжі озера Елгрін — у втіленні розкоші, що деякі називали видовищем безглуздої марнотратності.
— Велично, — прокоментував Ерік Ріхтер.
Знаючи, скільки заробляє Естебан, він волів насолоджуватись його безумством — а не намагатися зупинити.
Тераса на другому поверсі салону маєтку Елгрін.
Звідси відкривався приголомшливий краєвид на озеро.
І саме завдяки марнотратству Естебана це видовище стало можливим.
— Так, неймовірно, — пролунало у відповідь.
Там, де колись росли лише трави й чагарники, тепер здіймалось море ліхтарів.
Деякі — вищі за людину, інші — низькі, майже біля землі.
Щовечора робітники, найняті Естебаном, запалювали кожен із них.
Берег озера сяяв, наче вдень, а тіні дерев танцювали в мерехтливому світлі, створюючи враження сну — нереального, чарівного.
Вода виблискувала так яскраво, що здавалося, зірки опустились із неба й зібралися на самому краєчку берега.
Естебан, дивлячись на цю захопливу панораму з похмурим обличчям, тихо процідив крізь зуби:
— Якби тільки не той будинок.
*******
(Перекладачка втекла з тексту на мить. Але не хвилюйтесь — вона повернеться з ще однією сценою).
Переклала Nathaniel. Більше історій, коментарів і ледь не згорілих емоцій —
у моєму Telegram-каналі.
(Ну не тримати ж усе це добро тільки в собі, правда?)
Переклад — це як збирати крихти зі столу після бенкету авторки.
Якщо хочеш підтримати цю працю — твоя монетка може стати ягодою зверху.
Monobank
abank24
Ko-fi
