Розлучення подруги (5)
Правда, дім біля озера — непримітна, навіть дещо неприваблива будівля, оточена пишною зеленню — справді трохи псував краєвид. Але оскільки стояв на віддалі від самої води, то якщо трохи примружитися, не так уже й кидався в очі.
— А якщо уявити, що це витвір мистецтва?
Після того як Анета відмовила їм уперше, вони запропонували вдвічі більше. Але сьогодні знову прийшов лист із відмовою.
Естебан був переконаний, що Анета навмисно затягує, щоб підвищити ціну. Ерік, однак, думав інакше.
Є речі, які не купиш за жодні гроші. Для Анети, схоже, той будинок — одна з них.
— Витвір мистецтва? Ти вважаєш це мистецтвом?
— Зважаючи на те, що нині вважається модним у галереях — чому б і ні?
Останнім часом широкої популярності набуло мистецтво, яке годі було збагнути.
Скажімо, одне єдине колесо на порожній дорозі. Або дивна скульптура на столі з трьома ніжками.
Для Еріка, який ніколи не був великим поціновувачем мистецтва, подібні речі виглядали як дитячі витівки, які продають за ціною будинку. Декілька таких «шедеврів» навіть прикрашали вітальню у його віллі.
Естебан довго і скептично дивився на нього, ніби вже й не знав, чи може довіряти його смакам, а потім просто зітхнув і здався.
— Це зовсім інше.
— А мені виглядає дуже схоже.
— То як? Баронеса Шрайбер відповіла?
Ерік досі не згадав, що Анета знову відмовила. Його непокоїло, як відреагує Естебан — людина, яка ніколи не відступала від бажаного.
Але настав час сказати правду.
— Відмовила. Сказала, якщо ми надішлемо ще одного листа — подасть скаргу.
Бездоганно вигнуті брови Естебана ледь злетіли вгору.
— Скаргу? На якій підставі?
— Небажана рекламна розсилка.
— Ха. Реклама. Навіть коли ми пропонуємо гроші… Справді, які тільки способи не вигадують, щоб підняти ціну.
— Я ж казав тобі: справа не в цьому. Яку б суму ми не запропонували — баронеса все одно відмовиться.
— Може, запропонувати їй шахту чи щось таке…
Естебан схрестив руки на грудях і почав легенько стукати пальцем по передпліччю, ніби й не чув, що сказав Ерік.
Зрештою, пальці завмерли.
— Гаразд.
Еріка охопило тривожне передчуття.
Не зважаючи на вираз його обличчя, Естебан смикнув за шнур дзвоника. За кілька секунд з’явився Лоґан Фоґт, головний дворецький.
— Принеси всі запрошення, які ми отримали від знаті Нас-Сіті.
Дворецький миттєво зник і так само швидко повернувся. Уже за кілька хвилин стіл у вітальні був завалений запрошеннями.
Чутки про те, що спадкоємець дому Ренштайнів — одного з п’яти найвпливовіших родів столиці — перебуває в Елгріні, давно дійшли до вух місцевої аристократії. Тож не дивно, що кожен, хто прагнув вийти на столичне товариство, надсилав своє запрошення.
Насвистуючи собі щось під ніс, Естебан почав переглядати листівки одну за одною. Нарешті витяг одну, затис її між вказівним і середнім пальцями й легко повмахував нею в повітрі.
— Оце щось цікаве.
— І що ти збираєшся робити?
— Поставлю на цю вечірку долю своєї вілли.
— О Боже, «долю»?
— Якщо баронеса Шрайбер з’явиться на цій вечірці — я знайду спосіб позбутися того потворного будинку. Якщо не прийде — я відступлюся.
Ерік краєм ока помітив ім’я на запрошенні: граф Рамуре Меді.
Він чудово знав, що Естебан завжди тримає слово.
Тож йому залишалося лише одне — щиро молитися, аби баронеса Шрайбер не з’явилася на вечірці родини Меді.
***
Карета здавалася незвично просторою. Це була не перша вечірка, куди Анета вирушала наодинці, але сьогодні всередині панувала особлива порожнеча.
Відчуваючи душність попри вільний простір, вона прочинила вікно й поглянула назовні.
Вернер не надто любив вечірки — і це зробило їх некомфортними й для неї. Але такі події, як святкування дня народження, неможливо було повністю ігнорувати.
Вона спитала його знову того ранку, але Вернер твердо відповів:
— Пробач. Сьогодні я справді не зможу.
Після того як його обдурили й він утратив велику суму, Вернер став ще менш охоче з’являтися на світських заходах.
Це не було чимось новим, тож чому ж тоді на серці так важко?
Родейла.
Анета намагалася відігнати це ім’я, що заполонило її думки. Її подруга нічого не зробила. І все ж це ім’я — як колючка, що постійно жалить.
Мені потрібно її провідати.
Родейла — хороша подруга.
Якщо вже на те пішло, то саме Анета вчинила нечесно, коли почала відчувати щось до Вернера, поки він був з Родейлою. Родейла ж не зробила нічого поганого.
Мабуть, їй самотньо.
Навіть якщо їхній шлюб був політичним і без любові, вона прожила з ним вісім років. У них народилася дитина. Родейла мала розуміти біль матері, змушеної залишити власну дитину.
Це буде правильно.
Завтра.
Зі щирим наміром у серці Анета прийняла рішення:
Завтра я навідаюся до Родейли.
І щойно вона це вирішила — на душі стало легше.
Родейла була її подругою ще з дитинства. Вони знали одна одну з тих пір, коли ще й не розуміли, що таке світ.
Що б там не було між Родейлою і Вернером — минуло вже вісім років.
Люди закохуються й розлучаються. І часто залишаються друзями.
Так, це просто… це все, що є.
Анета зачинила вікно карети й відкинула голову на спинку сидіння.
Коли вони нарешті прибули до маєтку Меді, вона змогла вийти з посмішкою.
***
На самоті, в маленькій кімнаті біля салону, Вернер уже вкотре звіряв час на кишеньковому годиннику. Принаймні десятий раз за день.
Анета, мабуть, уже прибула на вечірку.
Найкраще, що він міг би зробити зараз, — це підвестися й негайно вирушити до маєтку графа Меді.
Анета здивувалася б, побачивши його, і точно зраділа б. Можливо, навіть усміхнулася б — так щиро, як уміла тільки вона.
Вернер любив бачити цю її усмішку. Зазвичай вона з’являлася, коли вони були разом.
Так, піти на вечірку — це було б правильно.
Це було б правильно.
І все ж…
Замість того щоб встати, Вернер просто схрестив ноги. Його тремтлива нога видавала всю тривогу, неспокій, напружене очікування і хвилювання.
Я чекатиму біля річки Ітон. Там, де ми завжди зустрічалися.
З того самого дня, коли отримав листа від Родейли, і дотепер він повторював ці слова знову й знову, аж поки не вивчив напам’ять.
Родейла писала, що чекатиме.
Якщо я не прийду — вона просто продовжить чекати.
Він міг би просто написати у відповідь, що не прийде. Це було легко.
Але не хотів завдавати Родейлі ще більше болю — не після всього, що вона пережила.
Вона й так, мабуть, зламана тим, що втратила дитину, яка тепер належала дому Ройзен. Вернер не хотів, щоб вона відчула, ніби втратила ще й близького друга.
Родейла пропонувала зустрітися всім трьом, але це була погана ідея.
Анета бачила все: і почуття, і розрив, і розбиті серця. Вернер не хотів знову це підіймати.
Я просто побачуся з нею один раз. Поговорю по-людськи. Підтримую. І дам чітко зрозуміти, що цього більше не буде. Якщо скажу, що не хочу засмучувати Анету — Роель зрозуміє.
Він на мить заплющив очі, а тоді знову відкрив їх і поглянув на годинник.
Час тягнувся нестерпно повільно.
***
Оскільки сьогодні святкували день народження графині, усі принесли подарунки. Не стала винятком і Анета. Вона вручила свій презент привітній графині Меді, перекинулась із нею кількома ввічливими словами, а тоді попрямувала до гурту аристократок, які її покликали.
— Ането, ти чула? Родина Ренштайнів збудувала віллу в Елгріні!
Звісно, чула. Більше за всіх.
Спалах роздратування промайнув у ній при згадці про нескінченні листи, але вона не подала й виду — лише стримано кивнула.
— Так, чула.
— Кажуть, вона просто величезна! Будували понад рік!
— Знаю.
— Вілла стоїть на пагорбі, тож її видно навіть із села. А вночі там усе освітлюється. Кажуть, вид просто захоплює подих.
— Ах, — лише й відповіла Анета.
— Коли трохи потеплішає, ми думаємо з’їздити подивитися. Не хочеш приєднатися?
Вона вагалася з відповіддю.
Родина Ренштайнів уже місяцями надсилала їй листи, умовляючи продати невеличку ділянку, яку лишив їй дід. Якщо вона поїде в Елгрін і випадково зустріне когось із Ренштайнів, ситуація точно буде неприємною.
І все ж… Їй було цікаво. Яка ж то вілла, що викликала стільки галасу?
— Гм, я дам знати.
— Чудово! Як тільки визначимося з датою, скажу тобі. Такі поїздки завжди веселіші компанією.
— Це правда.
Розмова пожвавішала, і згодом думки про Родейлу зовсім зникли. Аристократки або свідомо її не згадували, або просто вже забули.
Анета почала замислюватися — чи тільки її досі мучить це ім’я?
— Входить шановний Естебан із дому Ренштайн, — пролунав голос служниці.
У ту ж мить її серце впало.
//Коментар перекладача: починається//
*******
(Перекладачка втекла з тексту на мить. Але не хвилюйтесь — вона повернеться з ще однією сценою).
Переклала Nathaniel. Більше історій, коментарів і ледь не згорілих емоцій — у моєму Telegram-каналі.
(Ну не тримати ж усе це добро тільки в собі, правда?)
Переклад — це як збирати крихти зі столу після бенкету авторки.
Якщо хочеш підтримати цю працю — твоя монетка може стати ягодою зверху.
Monobank
abank24
Ko-fi
