Розлучення подруги (3)
Естебан схрестив руки на грудях і повільно постукував пальцями по передпліччю — ток, ток, — рівномірно, але з кожним рухом відчувалась роздратованість.
— Вона відмовилася.
Земля, на якій стояв той будинок, була мізерною — не більша за долоню.
Окрім того, що поруч було озеро, ділянка не мала жодної переваги: далеко від села Елгрін, дороги в жахливому стані, навколо — нічого цінного.
І все ж від самого початку вони запропонували власниці п’ятикратну ринкову вартість.
Зараз ця сума втричі зросла — уже п’ятнадцятикратна ціна. Але власниця вперто трималась — не продавала.
Чи справді вона не могла з ним розпрощатись, чи просто торгувалась — Естебан не знав.
Та ця затягнута угода, що тяглася ще з минулого літа, вже вивела його з себе.
— Каже, що за жодну суму не продасть.
На його знак давній друг і адвокат родини Ренштайн, Ерік, передав йому листа.
Естебан взяв відповідь Анети Шрайбер двома пальцями — так, ніби тримав брудну ганчірку, — і розгорнув її, щоб прочитати.
***
Панові адвокату Еріку Ріхтеру,
Без зайвих формальностей.
Здавалось, я вже чітко висловила свою позицію у попередньому листі. Хіба цього було недостатньо?
Повторю ще раз — я відмовляю не тому, що хочу підняти ціну за землю.
Цей будинок для мене — більше, ніж просто нерухомість. Він наповнений дорогими спогадами.
Так само як ви не можете продати власні спогади, я не можу продати цей будинок.
Я не продам його за життя. Хіба що помру — тільки тоді. Тож давайте завершимо цю розмову.
— Анета Шрайбер
***
Охайний почерк, чіткі, навмисно поставлені крапки — усе це ніби передавало емоції Анети Шрайбер.
Естебан втупився в листа, між його бровами з’явилась глибока складка.
Чи вона так само хмурилась, коли писала це?
Чи, може, в її очах блищала жадоба — в очікуванні ще вищої ціни?
— Схоже, вона справді серйозна.
Навряд чи погодиться, навіть якщо подвоїмо теперішню пропозицію. Можливо, варто здатись?
Здатись?
Естебан мовчки повернув листа Еріку й знову підійшов до вікна.
Де б він не стояв у цьому домі — той будинок біля озера завжди потрапляв у поле зору.
— А чоловік? Барон Шрайбер взагалі знає, що його дружині пропонують таку шалено високу суму?
— Не знаю. Земля все ще юридично належить родині Белл, тому барон не має жодних прав втручатись.
— Навіть як її чоловік?
— Навіть так. Ну, хіба що він почне шукати якісь лазівки в законі. Але ж ви цього не хочете.
Якщо заберете землю таким чином — це лише зіпсує красу вашого озера.
Естебан і справді хотів, щоб усе завершилось красиво, як казав його друг.
Він прагнув володіти тим мальовничим видом на озеро — без бруду, без гіркоти, без тіні плям на пейзажі.
Але впертість власниці землі, яка навіть не жила в тому будинку, руйнувала те, що могло би стати ідеальною гармонією.
Чому? Навіщо псувати таке мальовниче озеро, особливо якщо вона навіть не приїжджає сюди?
Коли він уперше планував звести віллу на цьому місці, гадки не мав, що саме ця ділянка стане такою проблемною.
— Що це за власниця така взагалі?
— Я думав, що ви запитаєте, тож трохи покопирсався в місті Нас, — відповів Ерік.
Далі пролунало пояснення: у неї — бездоганна репутація.
— Світла, життєрадісна, уважна до інших. Кажуть, настільки товариська, що навіть базарними торговцями не гребує — любить побалакати. Здавалось би, дворянка серед простолюду — мала б бути тема для пліток. Але з іншими знатними жінками вона так добре ладнає, що ніхто й слова не каже.
Втім, один плітка таки була.
Пристрасть і болісне розставання — між її чоловіком і подругою дитинства.
Але це до справи не стосується, тож Ерік не вдавався в подробиці.
— Молоді шляхетні кавалери кажуть, що зробили б їй пропозицію, аби не була заміжня. А старші зітхають: “Шкода, не стала моєю невісткою”. Словом, кажуть — ідеальна.
А ще… її звуть “садівницею дому Шрайберів”.
— І до чого тут садівництво?
— Ну, барон, кажуть, неймовірно гарний, але геть безтолковий. То жартують, що без дружини та "квітка" давно б зав’яла. Таке шепочуть за зачиненими дверима.
Естебан презирливо фиркнув.
Тобто вона така вже «здатна», що навіть землю так просто не продає?
Що, їй аж так потрібні ті гроші, щоб утримувати чоловіка красивим і доглянутим?
— І наскільки вже він гарний, цей її чоловік?
— О, ще й який, — відказав Ерік.
— Ти його бачив?
— Бачив. Був у салоні в місті, придивлявся до приміщення під адвокатську контору. І тут хтось гукнув: “Бароне Шрайбере!” — і от він.
— І він аж настільки гарний?
— Приголомшливо.
Різьблений підборіддя, пронизливий погляд — Ерік ледь кивнув.
— Він виглядав, мов сонячний бог. Золоте волосся сяяло, а очі — ідеально сині. Я аж двічі глянув, настільки він був красивий.
Естебан насупився. Ерік м’яко поклав руку йому на плече.
Чорне, як порожнеча, волосся. Очі — ніжні, зіниці прозоро-зелені, мов смарагди. Витончене підборіддя, шкіра — біла, як перли, губи — червоні, як кров.
У зовнішності Естебана було щось демонічне, майже нелюдське — ніби вийшов із пекла, щоб зваблювати смертних.
Але заради друга Ерік утримався від подробиць.
— Ти теж привабливий, не переймайся.
Естебан скинув руку з плеча, роздратований.
— Хто сказав, що я переймаюсь? Я просто хочу знати, до якої ціни баронеса збирається дотягнути, щоб і далі плекати свого золотенького.
***
Минув тиждень з того часу, як графиня Родейла Ройсен офіційно розлучилася й знову стала міс Ро́дейлою Карвонетті.
Анета чула, що Родейла повернулась до родового маєтку — до резиденції Карвонетті, — але досі не навідалась.
Вона знала: слід би піти, перекинутися кількома фразами, ніби нічого й не сталося. Вона знала, що надмірна стриманість лише підживлює плітки.
Але просто не могла змусити себе.
Коли вона стала такою малодушною?
Родейлі довелося залишити сина з чоловіком — вона програла опіку. І знаючи, як це боляче, Анета відчувала лише огиду до себе: за те, що втікає замість підтримати… і за те, що весь час ловить вираз обличчя власного чоловіка.
Чи зустрічався він із Родейлою? Чи думає про неї зараз? Чи домовились побачитись?
Іноді їй хотілося сказати її ім’я вголос — просто, між іншим — щоб побачити реакцію Вернера.
Але вона боялася, що таки щось побачить.
Тому Анета вдавала, ніби нічого не знає. І проживала день, який зовсім не був схожий на її звичні.
— Родейла ж повернулася до батьків після розлучення, хіба ні?
Чому ви, її так звані подруги, нічого не робите, коли вона так потребує підтримки?
Якби не мимохідна згадка про її ім’я за вечерею — від Крістін, свекрухи Анети — то, можливо, в домі Шрайберів про Родейлу й далі мовчали б.
(дзвін столового приладдя)
Тільки Анета здригнулась — виделка дзвінко вдарилась об тарілку.
Вернер спокійно нарізав м’ясо, не зронивши жодного м’язового тремтіння.
— У неї є сім’я, мамо. Нам не варто втручатись.
— Але ви ж були подругами стільки років. Іноді найбільше людині потрібна саме підтримка друга.
Крістін подивилася прямо на Анету.
І Анета, впіймавши той знайомий блиск — легкий, майже грайливий, але з відтінком садизму — в очах свекрухи, вдала байдужість.
— Не думаю, що Родейла зараз хоче бачити когось. Коли трохи оговтається — навідаюсь.
— Ніхто більше її не провідує. Як вона має оговтатись на самоті в тому будинку? Саме зараз подруга повинна прийти, взяти за руку, сказати кілька теплих слів. Вона ж залишила навіть дитину…
Як ти, будучи жінкою, не можеш зрозуміти іншу жінку?
Чи, може, тому, що в тебе ніколи не було дітей?
Тому що в тебе ніколи не було дітей.
Це речення пройшло по серцю Анети, як лезо.
Минуло п’ять років від шлюбу.
Хоча не часто, але вона й досі ділила ліжко з Вернером. Проте дитини не було.
У шляхетських родинах відсутність спадкоємця — проблема.
Та й без цього Анета щиро хотіла мати дитину від Вернера.
Тому слова Крістін завжди били боляче.
Цього разу — особливо.
— Мамо!
Вернер підвищив голос:
— Це вже занадто.
— Та що я такого сказала? Я лише пояснюю. Вона ніколи не була матір’ю — тож не розуміє, як це — залишити дитину.
— Анеті й не потрібно це розуміти.
Ситуація міс Карвонетті не має до нас жодного стосунку. Будь ласка, припиніть.
*******
(Тихо зачиняє за собою двері)
Доброго дня. Я перекладачка.
Ми ще не знайомі(чи може, так?), але ця історія — прекрасна.
Дякую, що відкрив(ла) цей текст.
Я довго над ним сиділа — як над пирогом. Він охолонув, настоявся, і тепер його можна подавати.
Переклала Nathaniel. Більше історій, рефлексій і перекладацьких жертвоприношень — у моєму Telegram-каналі.
(Не змушуй мене стукати в твій дім із мовним редагуванням. Просто приєднуйся.)
Підтримка перекладача — це як тепла серветка до пирога. Річ не обов’язкова, але така приємна.
Monobank
abank24
Ko-fi
