Розлучення подруги (2)
Родейла.
Щойно це ім’я злетіло з вуст Анети, вона побачила, як щось майнуло на обличчі її чоловіка — так виразно, що аж боляче стало.
Його риси зазвичай були застиглими, мов у статуї, тож ця зміна кидалась в очі ще сильніше.
Легке підняття брів, ледь помітне тремтіння в погляді, сіпнулася скроня, губи зімкнулися, потім розтулилися, і він повільно ковтнув, ніби проковтнув сухе повітря.
Це тривало лише мить — але її вистачило, щоби серце Анети впало каменем.
— Родейла…
Коли він нарешті заговорив, голос, що вирвався з його ідеально окреслених вуст, звучав нижче, ніж зазвичай.
Вернер це теж помітив — зробив паузу. Та коротка тиша вмістила стільки емоцій, що Анета мимоволі хотіла відступити назад.
— Вона розлучається. І повертається.
Він зробив вигляд, ніби чує це вперше. Можливо, когось іншого це б і обдурило. Але не Анету — вона спостерігала за ним роками. Навіть тоді, коли його серце належало іншій.
Він уже знав. Можливо, ще до того, як дізналась вона сама.
— Справді? Ти не чув? Про це сьогодні весь вечір і говорили на прийомі.
— Я був зайнятий… справами.
— Та невже? І які ж цього разу справи?
Відповідь пролунала не одразу. Вернер неквапом ослабив краватку, тягнучи мовчання.
— Родина Ренштайнів планує збудувати великий художній музей тут, у Насі.
Анета мимоволі насупилась, щойно почула ім’я Ренштайнів. Вернер це помітив.
— Вони досі чіпляються через ту землю?
Листи від Еріка Ріхтера, адвоката родини Ренштайн, почали надходити ще торік улітку.
Вони хотіли збудувати віллу на пагорбах Елгріна й намагалися придбати землю біля озера — ту, що належала родині Белл.
Анета Белл.
Так звали її до шлюбу.
Той будинок біля озера був наповнений спогадами.
Після того як її батьки, що мешкали в Насі, загинули в автокатастрофі, Анета переїхала жити до дідуся — саме в той дім, на березі озера Елгрін.
Смуток, туга й самотність, що навалилися після втрати батьків, — усе це вона поступово зцілювала поруч із дідусем. І кожен куточок того будинку зберігав у собі ці шрами й надії.
А тепер, коли й дідусь пішов, то була остання згадка про сім’ю Белл.
Анета не могла допустити, щоб і її забрали.
— Трохи чіплялись. Але цього разу я відмовила категорично, тож, сподіваюся, залишать у спокої.
— І все ж… хіба не шкода? Вони ж пропонують чималі гроші.
Пропонували.
З кожним листом адвокат родини Ренштайн збільшував суму. У найсвіжішому пропозиція вже була майже втричі вищою за початкову.
Але Анета ніколи не показувала ті листи Вернеру.
— Звідки ти про це знаєш?
— Ой… вибач. Я подумав, що лист був на моє ім’я.
Вернеру завжди були потрібні гроші.
Він несподівано успадкував баронство, до якого зовсім не був готовий, і намагався втримати гідність роду через бізнес та інвестиції. Але не мав ані таланту, ані чуття. Фінанси маєтку Шрайберів тільки погіршувались.
Усвідомлення, що його дружина володіє ділянкою, яку можна продати за утричі більшу ціну — і тим самим урятувати їхні справи, — було надто привабливим.
І раптом Анета зрозуміла, що… починає підозрювати власного чоловіка.
— Просто ігноруй ті листи.
— Та не знаю… Якщо вони пропонують таку суму, може, варто бодай подумати? Тим паче ти ж туди навіть не навідуєшся.
Вона м’яко поклала руку йому на руку й заглянула в очі.
— Будь ласка. Просто… зроби вигляд, що нічого не знаєш. Добре?
Блакитні очі Вернера, здавалося, на мить затремтіли. Потім він ледь усміхнувся й нахилився, щоб м’яко поцілувати її в чоло.
Анета з полегшенням відчула, що його губи лишаються ніжними. Що в них усе ще є доброта.
— Я сказав це заради тебе. Але якщо хочеш, аби я не втручався, — добре. Якщо колись захочеш поговорити про це — просто скажи.
Вернер подивився вниз — на свою дружину, на її волосся кольору вечірнього сонця. Волосся, яке він ніколи не любив.
А вона й далі дивилася вгору — тільки на нього. Як завжди.
І саме це боліло найбільше.
Він давно знав про її почуття. Ще задовго до того, як почав зустрічатися з Родейлою.
— Вернер!
Вона завжди шукала його поглядом. Усмішка ставала яскравішою, коли він був поруч. Голос — трохи вищим, коли зверталась до нього.
Це було неможливо не помітити.
Та його серце завжди належало Родейлі. Навіть тоді, коли вона вийшла заміж за іншого.
Довгі роки він плекав надію, що вона розлучиться й повернеться. Щоразу ця надія ставала слабшою… і зрештою згасла.
Лише тоді він вперше по-справжньому побачив Анету — вірну, незмінну, поруч.
Але це не було кохання.
Це була провина.
Якби він одразу сказав їй: «Я знаю, що ти відчуваєш. Але не можу відповісти тобі взаємністю», — можливо, Анета змогла б рухатись далі.
Можливо, знайшла б гідного чоловіка. Вона не була такою сліпучою, як Родейла, але була мила, тепла, життєрадісна — і чимало чоловіків цінували це в ній.
Але Вернер удавав, що нічого не помічає.
Спирався на її доброту, черпав у ній розраду.
І поки він це робив — світ потроху почав сприймати Анету Белл як жінку Вернера Шрайбера.
Саме тому він і зробив пропозицію.
Бо йому було шкода.
Бо вона дивилася на нього з такою відданістю — як пташеня на матір — що він не зміг її відштовхнути.
Для Вернера всі жінки, окрім Родейли, були однаковими.
А з Анетою, принаймні, було легко розмовляти. І цього йому вистачало.
— Чув? Родейла повертається в Нас наступного тижня. Кажуть, уже розлучена. Ще лишилось уладнати питання з майном і опікою.
До слів друга, сказаних у салоні, він думав, що йому нічого не бракує.
Та щойно почув це — зрозумів:
він завжди чекав на цю мить.
Минуло п’ять років з того часу, як він одружився з Анетою.
У них досі не було дітей. Його мати звинувачувала в цьому Анету, переслідувала її докорами.
Але правда була в тому,
що причина — в самому Вернері.
З Анетою він майже не спав. А коли й траплялося — таємно давав їй протизаплідне.
Прокидався рано, розмішував препарат у соку, і вона пила, навіть не задумуючись.
Йому розбивало серце бачити її такою довірливою.
— Думаю, проблема в мені… Пробач, Вернере.
Вона звинувачувала себе. А він — відчував провину.
//Коментар перекладача: це не почуття провини, це відсутність хребта.//
Але він і не хотів мати з нею дитину.
Собі він казав, що причина — в нестабільності родини. Що ще зарано. Що вони не потягнуть це фінансово.
Та тепер він знав справжню причину — це була Родейла.
Десь глибоко в душі він досі тримався за надію, що вона повернеться.
І от коли вона таки повернулась — він усе усвідомив.
— Я не збираюсь розлучатися.
Після того як Анета пішла до своєї кімнати, Вернер залишився наодинці, сидячи на дивані.
Згорблений, з руками на обличчі, він ледве чутно прошепотів, наче даючи собі обітницю:
— Розлучення?.. Ніколи.
Він не хотів стати тим жорстоким, жалюгідним чоловіком, який викидає жінку, що стільки років залишалась поруч.
Він її не любив. Але Анета була доброю жінкою.
Ніжною, лагідною, життєрадісною, світлою.
Навіть коли бізнес провалювався, коли його обманювали — Анета ніколи не злилась.
Просто усміхалася і стискала його руку.
— Усе гаразд. Все буде добре.
Її усмішка завжди заспокоювала.
Він ніколи б не зрадив жінку, яка пройшла з ним через усе.
І все ж… він давав їй протизаплідне.
Про всяк випадок. Раптом Родейла повернеться.
Це було гірше за сором. Це було підло.
Так, Ането. Все буде добре. Все владнається. Я тебе не кохаю…
Але Анета завжди усміхалась, як сонце.
А Вернер…
Він любив цю усмішку бачити.
Я не хочу втратити твоєї усмішки.
***
Стоячи біля вікна спальні, Естебан Ренштайн дивився вдалечінь — на озеро Елгрін.
На заході сонця воно купалося в глибоких відтінках помаранчевого — настільки яскравих, що здавалося, це не реальність, а марево.
Вода виблискувала, мов розтоплене золото.
Шелестливі тіні дерев розтікалися по поверхні.
І м’яке, майже урочисте зниження сонця.
І… той будинок.
Той самий будинок, який псував собою цю ідеальну, бездоганну панораму.
Занадто маленький, щоб називатися маєтком. Занадто впертий, щоб зникнути.
Він був проблемою.
Як задирка на пальці — дратував Естебана. Навіть тоді, коли він не дивився на озеро з вікна.
*******
(Тихо зачиняє за собою двері)
Доброго дня. Я перекладачка.
Ми ще не знайомі(чи може, так?), але ця історія — прекрасна.
Дякую, що відкрив(ла) цей текст.
Я довго над ним сиділа — як над пирогом. Він охолонув, настоявся, і тепер його можна подавати.
Переклала Nathaniel. Більше історій, рефлексій і перекладацьких жертвоприно
шень — у моєму Telegram-каналі.
(Не змушуй мене стукати в твій дім із мовним редагуванням. Просто приєднуйся.)
Підтримка перекладача — це як тепла серветка до пирога. Річ не обов’язкова, але така приємна.
Monobank
abank24
Ko-fi
