Будинок біля озера (2)
Власницею закладу Гелен була жінка років шістдесяти з добрим виглядом. Здавалося, їй допомагали чоловік і донька.
Гелен, як господиня, ставилася до Естебана як до звичайного клієнта. Але її чоловік і донька — ні.
Вони виглядали вкрай напруженими й надміру шанобливими. Естебан, звиклий до такої поведінки з боку простолюдинів, спокійно взяв меню й обрав страву.
— О, чув, що тут хліб смачний. Але в меню його не бачу.
— Хліб подається безкоштовно.
Очікуючи на їжу, він озирнувся навколо. Будівля була зведена з колод, а верхній поверх, вочевидь, слугував житлом. Великі вікна впускали багато сонячного світла. Меблі — старі, але чисті.
Страви принесли швидко. Особливістю було те, що їжу подавали в горщиках, встановлених на плоских полум’ях, схожих на маленькі жаровні, — щоб вона залишалася гарячою.
Молочний бульйон пузирився, випускаючи апетитний аромат, і на смак був не гірший за запах. Річкову рибу ретельно очистили від кісток, обсмажили з овочами на маслі й приправили сіллю. Жодного натяку на рибний запах.
Але найкращим виявився хліб.
На перший погляд він не справляв враження: виглядав сухим і несмачним. Та варто було відкусити шматочок — і м’якість, горіховий присмак та легка солодкість одразу полонили. Молочна ніжність і вершковість у поєднанні з легким ароматом базиліку створювали дивовижну гармонію.
Поки Естебан їв, чоловік і донька Гелен стояли збоку, спостерігаючи за ним із захопленням і цікавістю. Вочевидь, для них це була рідкісна подія — вельможа такого високого статусу вечеряє в такому скромному закладі.
Естебан помітив їхні погляди, але був до цього звиклий — і не надто переймався.
Щойно він трохи підняв руку, чоловік Гелен одразу підскочив.
— Так, ваша милість, молодий герцогу!
— …Не називайте мене так. Просто звертайтесь Естебане.
— А-а… я ніяк не можу дозволити собі звертатись до вас по імені… Ні-ні, це неможливо, пане!
— Тоді, якщо вже наполягаєте, звертайтесь лорд Ренштайн. «Ваша милість» — це вже занадто.
— Так, пане… Але щось не так?
— Та ні. Можна ще хліба?
— Звісно, звісно! Скільки саме бажаєте?
— Тільки не подавайте безкоштовно. Якщо це коштує — я заплачу.
— Ні-ні, це від нас, не турбуйтесь.
Чи справді такий чудовий хліб могли подавати безкоштовно — було сумнівно, але оскільки ті наполягали, він не став відмовлятися.
— Тоді ще один шматок.
— Так, ваша милість!
Чоловік Гелен миттю кинувся на кухню — й повернувся з кошиком, переповненим хлібом.
Він же сказав — один.
Естебан лише внутрішньо цокнув язиком, але прийняв жест. Якби він зауважив, господар, мабуть, просто зомлів би від стресу.
Дзінь–
Дзвінок над дверима задзеленчав саме тоді, коли Естебан доїдав другий шматок і розмірковував, що робити з рештою.
— Ах!
Донька Гелен, яка на початку стримано вклонилась йому, тепер стояла, затуливши вуста руками, й витріщалась на двері.
Невже прийшов хтось ще вищого рангу, ніж Естебан Ренштайн? Наслідний принц, скажімо?
Але перш ніж Естебан устиг обернутися, дівчина вже скрикнула:
— Пані Ането!
Естебан різко повернув голову.
Ось вона — Анета. Її волосся все ще нагадувало світанок, але в ній було щось інакше, ніж під час тієї вечірки.
Вона виглядала свіжішою, вільнішою. Немов маленький птах, чиї білі пера забарвило перше проміння сонця.
Вона ще не помітила Естебана. Усміхалася Беккі — щиро й тепло, зовсім не так, як усміхалася йому.
Тоді, на вечірці, її усмішка здавалася йому дратівливо ідеальною. А виявляється, вона мала рівень і вище.
— Беккі!
Тільки тепер Естебан усвідомив, як звати дівчину.
— Пані Ането!
— Пані!
Та не лише Беккі — Гелен і її чоловік також радісно кинулись до Анети. Вони оточили її з усіх боків, і Естебан уже не міг бачити її обличчя.
— Ліаме, Гелен. Як ви? У вас усе добре?
— Звісно! Але, пані, що привело вас сюди…?
Гелен легенько штовхнула свого балакучого чоловіка ліктем і тихо сказала:
— Прийміть мої співчуття щодо смерті лорда Нози.
— Дякую, Гелен.
— Ви приїхали відвідати маєток?
— Ні. Я приїхала жити тут.
— Перепрошую?
— Гелен, я повертаюся до Елгріна.
Ці несподівані слова змусили Естебана стрімко підвестися. Лише тоді Анета нарешті помітила його — її очі округлилися.
— Ти… збираєшся жити в Елгріні?
Естебан пробурмотів це з темною інтонацією, і лише тоді вся родина Гелен згадала про його присутність. Вони відступили назад, знітившись. Йому було байдуже.
Він рішуче пішов у її бік.
Його кроки, певно, видались загрозливими, бо родина не поступилася, а навпаки — встала перед Анетою, мов захисний щит. Навіть Ліам, який хвилину тому мало не цілував йому руки, тепер виглядав готовим стати на захист.
Естебан коротко, сухо засміявся.
— Невже я схожий на того, хто підніме руку на леді?
Сім’я обмінялась тривожними поглядами, не знаючи, як реагувати. І саме тоді з-за їхніх спин пролунав голос Анети.
— Я леді, лорде Ренштайн.
— …Що?
— Я Анета Белл. Я розлучена.
Анета, безперечно, мала талант перетворювати будь-яку фразу на мелодію.
Розлучена.
Для знатної пані це було серйозною плямою на репутації — чимось, чого слід було соромитись.
Але вона вимовила це легко, ніби проспівала куплет пісні.
Розгубленими виявилися не Анета, а родина Гелен.
— Розлучена? А що сталося… — несміливо спитала Беккі.
Анета торкнулася пальцем підборіддя, зробила «гммм…», а тоді відповіла:
— Ми просто не підходили одне одному?
— О…
— До речі, я голодна.
— Ой, пробачте! Будь ласка, сідайте. Вам подати звичне замовлення?
— Ох, Гелен, ти ще й пам’ятаєш?
— Звісно, пані. Ви завжди брали рибу на парі, а Анжі — запечену, а ще вам подобалося багато хліба, правда ж?
Тільки тоді Естебан помітив іншу жінку поруч з Анетою — вочевидь, її служницю. Анета пройшла повз нього разом з Анжі й сіла біля вікна.
Залишившись позаду, Естебан трохи знітився, а потім теж сів — навпроти Анети, поруч з Анжі, закинувши ногу на ногу. Анжі ахнула, але він не звернув уваги.
Анета, сперта ліктем на стіл і притуливши підборіддя до долоні, дивилась у вікно.
— Я ж не дозволяла тобі сідати.
— Дозволь мені.
— Як бачиш, я розлучена й повернулася на дідовий маєток. Продати його не можу — це єдине, що в мене залишилось.
— Про це ми поговоримо серйозно іншим разом.
— А я зараз якраз серйозна.
Естебан подумав, що вона вперта жінка, і запитав:
— Ти справді розлучилась?
— Так.
— Чому?
— Як я вже сказала — ми не підходили одне одному.
— Дивно.
Нарешті Анета відвела погляд від вікна й глянула на нього.
— Чому дивно?
— Пані… тобто…
— Просто клич мене Анета.
— Гаразд. Я чув, що ти дуже любила барона Шрайбера.
Анета гірко всміхнулася.
— Так, я його кохала. Я старалася. А тепер… тепер просто більше не хочу старатися.
— А барон Шрайбер… він погодився на розлучення?
Анета нахилила голову й поглянула прямо в очі Естебанові.
Ерік, певно, виявився винятково обережним. Вона була впевнена, що Естебан усе знає, але, схоже, він зовсім не в курсі.
— Думаю, погодиться. Йому важливо, як усе виглядає ззовні.
— Він не здається мені таким.
— У якому сенсі?
— У всьому. Він не надто… харизматичний. Хоча мені, мабуть, не личить говорити погано про твого колишнього чоловіка.
— Тобто ти чув чутки? Про мого колишнього… і мою подругу?
— Не хотів — але чув.
— Виходить, я була останньою, хто дізнався. Хоча жила в Нассі. А ти навіть не звідти.
— Саме так працюють чутки. Найпізніше дізнається той, кого вони стосуються. Твій колишній і твоя подруга, мабуть, досі не розуміють, наскільки далеко це розлетілося.
— Можливо. Але тепер уже байдуже. Чи знають вони, чи ні. Чи одружиться він зі своєю першою любов’ю, чи ні. Але…
І тільки в цю мить Анета усвідомила, що вони з Естебаном взагалі-то не настільки близькі, щоб мати таку розмову.
— …А чому лорда Ренштайна взагалі турбує моє розлучення?
//КРИХТИ З РОЗУМУ —
Как називатиметься рубрика коментарів від перекладача у цьому тексті. Жарти, реакції, думки, випадкові кризи самосвідомості, сцени з куркою — усе сюди. Це просто… побічний ефект перекладу.
Естебан: "Можна ще хліба?"
Господарі: (падаючи в благоговінні) “ВАШЕ ХЛІБНІСТВО!”
---
Дзвінок: дзінь~
Естебан: (ще з крихтами на губах) “ Хто це? Наслідний принц?”
Народ: “Це вона! АНЕЕТАА!”
Рівень ефектного входу: 9 з 10. (10 отримала б, якби за нею летіли пелюстки, а на фоні грав “Unstoppable”).
---
"І тільки в цю мить Анета усвідомила, що вони з Естебаном взагалі-то не настільки близькі, щоб мати таку розмову."
А я читаю це і така:
ОЙ ЯКЕ ЗНАЙОМЕ ВІДЧУТТЯ.
Сценка:
— Привіт, ми бачилися один раз на дні народженні спільного знайомого.
— ТА ТИ ЗНАЄШ, Я ПРОСТО ВЖЕ НЕ МОЖУ…
---
“Цей текст не має сцени з куркою, але в мене — має”
Чи був у вас колись такий день, коли ви йдете по вулиці, бачите курку —
і вона на вас ДИВИТЬСЯ.
Не просто “курка як курка”, а така, знаєш… курка з намірами.
І от вона дивиться. І в її погляді ти бачиш:
— “Я знаю, що ти зробила у 2017-му.”
*******
Переклала Nathaniel
Рада була перекласти для тебе. Якщо хочеш і далі йти цим шляхом разом зі мною — заходь у Telegram-канал. Там — більше перекладів, коментарів, іноді фанатського безумства, а часом і просто життя.
Переклад — це не “клац — і готово”. Це години, дні, виписані до коми, пройдені з героями. Якщо те, що я роблю, тобі цінне — донат завжди буде найбільш відчутним “дякую”. Він допомагає тримати темп, берегти енергію та не зникати надовго. І він правда має значення.
Monobank
abank24
Ko-fi
