Будинок біля озера (1)
І сьогодні зранку — як і щодня — той будинок, що виднівся з тераси, бентежив його. Але Естебан не тиснув на Еріка через це. І не пішов до мера Наса, щоб домовлятись із Анетою.
Хай і ненавмисно, але Естебан уже дізнався про стосунки між Вернером, Анетою і Родейлою.
Зазвичай останнім про все дізнається саме той, про кого говорять.
Якщо навіть Естебан, що лише зрідка бував у Насі, чув про це — Анета дізнається рано чи пізно.
Вид з вілли був важливий — але не важливіший за життя жінки.
Якби він не знав, у якому становищі Анета — інша справа. Але знав. І після цього йому було важко сперечатись за право на дім.
Принаймні, правильно буде дати їй час — оговтатись від зради чоловіка й подруги.
— Кажуть, вона знана як садівниця у маєтку Шрайберів. Тож не здасться так просто. Може, пів року — і вона прийме, що він її більше не любить.
Пів року очікування — виснажливо, але не боляче.
Надворі теплішало. Можливо, варто кудись поїхати з Елгріна.
Кажуть, у королівстві Балланді — чудові пляжі й лісові вітрозахисні смуги.
Можливо, варто з’їздити.
Поки він розмірковував, ноги самі привели його до місця, де зібрався натовп.
За гуркотом і шумом, за прилавками — стояв караван купців.
Схоже, вийшло все село. Це ж рідкісний візит.
Усі настільки були захоплені екзотичними товарами, що не звертали уваги на почесного гостя з вілли.
Естебан, утім, і не прагнув уваги. Тож замість того, щоб проштовхуватись крізь натовп, він залишився осторонь і оглядав прилавки здалеку.
Його зросту — принаймні на голову вищого за більшість — цілком вистачало, аби бачити все.
Статуї й маски з півдня, ретельно оздоблені дзеркала, косметика з далеких земель — усе лежало на показ.
Були й інші речі, але нічого не зачепило погляд.
Можливо, купці вирішили не виставляти найдорожчі товари — зважаючи на скромні можливості місцевих.
Можливо, варто було таки запросити їх на віллу — показали б усе цікаве.
Поки він так розмірковував, серед натовпу він помітив знайоме обличчя.
— О, пане, пане юний!
То був Чарлз, садівник, якого перевели з головного маєтку. І голос його — звернення "пане юний" — зовсім не був тихим.
Люди навколо озирнулись, лише тепер упізнавши Естебана, й почали незграбно вклонятись.
Зітхнувши, Естебан кивнув Чарлзу й рушив убік. Той поспішив за ним.
— Що привело вас у село?
— Кажуть, караван прибув.
— Так запросили б їх до вілли.
— Уже подумав, що варто було. Скільки днів вони тут?
— Здається, чотири.
— Тоді скажи їм, хай зайдуть завтра опівдні. І ще… Тут є якийсь непоганий ресторан?
— Ресторан? А чому б не повечеряти у віллі…
— Чарлз. Я не в’язень.
— О, так. Перепрошую, — засміявся Чарлз і показав кудись убік.
— Ідіть прямо цією дорогою — дійдете до ринку. За ним поверніть праворуч — побачите вивіску "Гелен". Це родинний заклад, існує в Елгріні вже сто років. У них чудові страви з прісноводної риби. І хліб. Обов’язково спробуйте хліб.
— Хочете скласти мені компанію?
— Е? О…
Зазвичай доброзичливий Чарлз глянув убік, помітно розгублений. Естебан швидко додав:
— Жартую.
— А, звісно! Ха-ха. Ну, тоді — смачного, пане.
Хоч Естебан і мав добрі стосунки зі своїми працівниками, розрив у статусі все одно давався взнаки.
Його присутність завжди викликала напруження.
Люди в Елгріні так само — при зустрічі кланялись до землі, і це перетворювало прості виходи в місто на обтяжливу церемонію.
І старий на возі, і Чарлз радили викликати караван до вілли з тієї ж причини — так усім спокійніше.
Але…
Якщо вже Чарлз так хвалив той хліб — спробувати варто.
І Естебан рушив до «Гелен».
***
Дорога ставала дедалі вужчою, і карета не могла проїхати далі. Анета вийшла, заплатила візникові й відправила карету назад.
Стежка через ліс була знайома. Анета опустила голову й повільно пішла вперед, аж поки не побачила дідусевий паркан — і зупинилась.
Коли вона повільно підвела голову, будинок, за яким так тужила, відкрився перед нею.
Невеликий, але затишний.
Прихований за білим парканом, дім, у якому вона жила з дідусем після втрати батьків.
Горло стиснулося. Очі запекли — але вона не заплакала.
Вона не хотіла показати слабкість — ні дідусеві, який, можливо, дивиться згори, ні батькам.
Зі мною все гаразд. Справді. Я так щаслива повернутись.
— Багато бур’янів, — зауважила Енджі.
Справді. Двір був зарослий.
Хтось іноді навідувався, але весняні бур’яни швидко брали своє.
Разом із Енджі Анета відчинила скрипучу хвіртку й зайшла на подвір’я.
Вони пройшли кам’яною доріжкою, яка ледь виднілась поміж бур’янами, і дістались дверей.
— Дідусь завжди тримав усе в ідеальному порядку…
Навіть із доглядальником тут не було тієї бездоганної охайності, яку підтримував дідусь.
Рамки дверей і підвіконня припали пилом, павутина висіла під дахом.
— Так, покійний баронет був дуже акуратним, — кивнула Енджі.
Двері відчинилися з легким скрипом. Не надто голосно, але Анета подумки вирішила змастити завіси.
Усередині, завдяки доглядачу, було доволі чисто. Нічого не здавалося зіпсованим.
— Треба все одно ще раз усе протерти.
— Так, давайте.
— Багаж уже доставили. Яку спальню ви оберете?
— Мою.
У будинку було п’ять кімнат, і кімната Анети була найбільшою.
Спершу нею користувався дідусь, але коли Анета подорослішала, він наполіг, що юна леді має мати найкращу кімнату — і поступився.
Вона рушила до другої за розміром кімнати — тої, що колись була її дитячою, а згодом стала дідусевою. Вона розташовувалась навпроти її нинішньої.
Анета зупинилась перед дверима, тихо постукала й повільно відчинила.
У променях сонця, що лились із великого вікна, танцював пил.
Біля вікна стояло крісло-гойдалка — улюблене дідусеве.
У пам’яті спливло: вона стукає, заходить — а дідусь обертається до неї з того крісла й усміхається.
Анета зайшла всередину, провела долонею по спинці й підлокітнику.
І, глянувши на зарослий бур’янами сад, тихо сказала:
— Я повернулась, дідусю.
***
Яким би сильним не було відчуття втрати, голод усе одно приходив. Анету це дивувало.
Після того, як вона дізналась про Вернера й Родейлу, після того, як щось у ній остаточно зламалось — вона втратила апетит.
Без смаку, без радості — вона думала, що житиме, як порожня лялька.
Вона знала, що не варто віддавати своє життя за чоловіка, який ніколи її не любив. Але серце не слухалось розуму.
І все ж тепер вона була голодна. Їй хотілося чогось смачного.
— Пані, може, почнемо прибирати спальню?
Голос Енджі, життєрадісний і звичний, дав Анеті відчуття спокою. Вона поводилась так, ніби нічого не сталося. Ніби Анета завжди жила в цьому домі.
Можливо, саме тому, щойно вона переступила поріг — все гірке відступило. І повернувся апетит.
Ніби вона ніколи не йшла. Ніби ніколи не було болісного шлюбу, зради.
У серці стало легше. Хоча відсутність дідуся ще боліла, душа знову стала цілісною.
— Спершу поїмо.
І, як колись у дитинстві, Анета усміхнулась і взяла Енджі під руку.
— Ходімо й за покупками. Раз ми тут надовго — нікуди не поспішаймо.
До села було йти хвилин двадцять — знайомим лісовим шляхом. Вона проходила ним багато разів у дитинстві.
Невдовзі з-за дерев з’явились перші дахи.
— Що їстимемо?
— Очевидно — у Гелен.
— Так! Пані Гелен і її хліб! У всьому Насі такого не знайдеш.
*******
Рада розділити з тобою цю історію.
Переклала Nathaniel. Більше перекладів, коментарів і новин — у моєму Telegram-каналі.
Переклад — це не чарівна кнопка, а багато часу, зусиль і уваги до кожної дрібниці. Якщо моя робота тобі цінна — донат завжди буде найкращим способом сказати “дякую”.
Це не лише тримає ритм нових розділів, а й зберігати натхнення, сили й віру в цю справу.
Ваші донати — це не просто жест. Це те, що справді підтримує й мотивує перекладати далі. Вони дуже багато значать.
Monobank
abank24
Ko-fi
Telegram-канал
