Розлучення подруги (14)
Анета хоче розлучення? Це не може бути правдою.
У їхньому шлюбі не було серйозних проблем. Навіть коли він бачився з Родейлою, своє ставлення до Анети він не змінював. Та й сьогодні він вирішив: більше не зустрічатиметься з Родейлою.
Так, мати інтимні стосунки з іншою жінкою, маючи дружину, — неправильно. Але не настільки, щоб одразу розлучатись. Який чоловік не має… хоча б чогось подібного?
Усі ж закривають очі заради родини, роду, репутації.
А тепер — раптом, без попередження, без розмови — вона подає на розлучення?
І ще й вимагає стільки майна?
Це зовсім не схоже на Анету. Значно вірогідніше, що цей чоловік, який назвався Еріком Ріхтером і вручив візитку, — звичайнісінький шахрай.
Напевно, дізнався про його справу з Родейлою і вирішив заробити.
Ерік повторно все пояснив, але Вернер насправді не слухав.
Прислухався наполовину — і щойно той закінчив, запитав:
— Ви сказали, що вас звати Ерік Ріхтер?
— Так.
— А до цього… чим ви займались? Я вас у місті Нас не бачив.
Очі Еріка за скельцями окулярів звузились.
— Я був у столиці.
— У столиці? І що ви там робили?
— Також працював юристом. А… ви ставите під сумнів мої повноваження? Думаєте, я схожий на того, хто хоче нажитися на ваших ганебних секретах?
Ганебних.
Вернер ледь не вибухнув — але стримався. Вибух означав би визнати провину.
— Якщо ви сумніваєтесь, я надішлю листа герцогу Ренштайну. Наразі я представляю пані Анету в справі про розлучення з бароном Шрайбером, який зраджував їй із її ж подругою, водночас занедбавши родину. Якщо ви ставите під сумнів мою кваліфікацію — сам герцог підтвердить мою посаду.
Вернер здригнувся від несподіваного імені.
Він кліпнув очима, потім запитав:
— А до чого тут герцог Ренштайн?
— Просто я — ще й адвокат родини Ренштайн.
— …!
Вернеру нічого не залишалось, як визнати: перед ним справді юрист — ще й не абихто, а людина, пов’язана з однією з найвпливовіших родин королівської лінії.
Ніхто б не наважився підробити такий статус — надто вже великі наслідки.
Але це лише ще більше збивало з пантелику.
Чому юрист родини Ренштайн займається справами сім’ї Шрайберів?
Що саме Анета йому розповіла?
Коли довелось визнати, що Ерік справді прийшов з наміром оформити розлучення, Вернера захопила лють.
«Навіщо… Що ти робиш, Ането?»
Якби вона стояла перед ним, він, можливо, схопив би її за комір.
«Це через Родейлу? Але ж ти знала, що я тебе не кохаю. Ти знала, що моє серце належить їй. Тобі лишалось трохи потерпіти — я б схаменувся. Повернувся б до тебе!»
Він ніколи не думав, що Анета звернеться до адвоката. Що почне процес без жодного слова.
Вона ж не така. Не мала бути такою.
«Я ж залишився з тобою. Я одружився з тобою. Ти ж казала, що любиш мене — то чому не змогла витримати навіть цього? Як ти могла втягти юриста? Поставити мене в кут? Так зі мною не можна…»
Але сказати це все вголос — він не міг. Лише сухо проковтнув.
Ерік, не моргнувши, глянув на нього з відстороненою нудьгою в голосі:
— Щоб вам було легше визначитись, поясню, що буде, якщо ви не підпишете зараз. У нас є п’ятеро свідків, які бачили вас із міс Карвонетті. Троє колишніх працівників родини Шрайберів готові засвідчити, як жахливо ви поводились із дружиною.
— …
— Ми подамо до суду. Понад двадцять присяжних стежитимуть за процесом. А після — цей скандал стане головною темою в місті.
— Це… це справді те, чого хоче Анета?
— Так. Вона сказала, що зробить усе, аби залишити дім Шрайберів.
Вернер не міг повірити. Анета — не була жорстокою жінкою.
— Я мушу побачити її.
— Вона, скоріш за все, вже поїхала.
— Що?
— Вона давно почала пакувати речі. Ви… хіба не знали?
Він і справді не мав уявлення.
Був надто зайнятий Родейлою, щоб помітити щось удома.
Анета завжди всім займалась — він не звертав уваги.
— Щойно ви вийдете звідси без підпису — я йду в суд, бароне.
Ерік легко постукав пальцем по документу.
— Якщо хочете все владнати тихо — підписуйте.
Усередині Вернера все закипіло.
Лють на цього нахабного юриста. І ще більша — на Анету, що загнала його в кут.
Не роздумуючи, він вихопив перо й підписав.
Добре. Якщо ти цього хочеш — я розлучуся з тобою. Якщо все це — лише спосіб уникнути зустрічі зі мною — то хай так. Я тебе сам відкину.
Ането, я ніколи тебе не кохав. Ти була лише заміною. Йди. І навіть не повертайся. Цей дім із тобою тільки душив мене.
Після підпису він різко підвівся, готуючись піти. Але перед тим ще раз глянув на Еріка:
— Ви… сказали Анеті, що розлучення — це пляма на жіночій репутації?
Ерік ледь усміхнувся.
— Знаєте… У цьому випадку, здається, єдина пляма — на вас, бароне. І саме тому ви підписали так поспішно, чи не так?
***
Село Елгрін було зовсім недалеко від міста Нас, тож карета Анети прибула туди ще до полудня.
Вона дивилась у вікно, вдивляючись у знайомі краєвиди, за якими так скучила.
Після смерті дідуся вона довго не поверталась — надто боляче було.
Вона боялась, що повернення накриє її спогадами.
Але виявилось, що це не так нестерпно, як вона думала.
Хоч біль і смуток усе ще були — хороші спогади переважували. Вона могла втриматись від сліз.
— Добре, що дідусь пішов, не побачивши мене такою.
— Про що ви, пані? Ви виглядаєте так само прекрасно, як завжди, — мовила Енджі.
Анета ледь усміхнулась у відповідь.
— А чому ти не залишилась у маєтку Шрайберів? Ти ж казала, що тобі подобалось у місті.
— Та годі з мене. Я все життя була служницею в родині Белл. Що мені робити в тому домі? Я наситилась містом. Тепер, коли я знову тут, бачу — Елгрін такий затишний, такий тихий.
— Так, справді. Тут спокійно.
На відміну від гамірного міста Нас із його натовпами й каретами, Елгрін жив повільно.
Він був жвавим, але не шумним.
— Я просила, щоб будинок прибрали заздалегідь. Сподіваюсь, там усе добре.
— Доглядач навідувався час від часу. Має бути гаразд. І багаж мав прибути.
— Перша проблема — що сьогодні їсти. Ти не голодна?
— Поки що ні, але справді, треба щось поїсти. Давайте спершу перевіримо будинок, а потім сходимо в село — і поїмо, і, може, щось купимо.
— Добре звучить.
***
Естебан побіжно глянув на карету, що проїжджала повз.
У селі Елгрін рідко бачили карети — хіба що іноді диліжанс. Більшість тут ходили пішки або їздили на возах, запряжених кіньми чи волами.
Ось і зараз — до нього під'їжджав старенький чоловік на возі.
— О! Доброго дня, пане!
Старий підвівся на возі й глибоко вклонився. Здавалось, от-от упаде.
— Та не треба, сідайте, поки не впали.
— Ха-ха, я вже сімдесят років на цьому їжджу — так просто не впаду. Давно вас не бачив. Куди прямуєте?
— Чув, що в містечку з’явився караван торговців.
— Тоді чому б вам не запросити їх прямо на своє помістя?
Можна було й так, але Естебан любив людський рух, спілкування, сам процес торгу.
У цьому теж була своя краса.
Попрощавшись зі старим, він рушив у бік торгових наметів, а думки його тим часом повернулись до будинку біля озера.
*******
Рада розділити з тобою цю історію.
Переклала Nathaniel. Більше перекладів, коментарів і новин — у моєму Telegram-каналі.
Переклад — це не чарівна кнопка, а багато часу, зусиль і уваги до кожної дрібниці. Якщо моя робота тобі цінна — донат завжди буде найкращим способом сказати “дякую”.
Це не лише тримає ритм нових розділів, а й зберігати натхнення, сили й віру в цю справу.
Ваші донати — це не просто жест. Це те, що справді підтримує й мотивує перекладати далі. Вони дуже багато значать.
Monobank
abank24
Ko-fi
Telegram-канал
