Будинок біля озера (3)
— Хотів вгадати момент.
— Момент?
— Я хочу владнати справи з тим маєтком, але не хочу влазити в справи людини, яка щойно пережила розлучення. Але дивлячись на тебе зараз — ти не виглядаєш аж так засмученою. Це полегшення.
— Ха!
Вона видала порожній сміх, шоковано витріщилась на нього, але той спокійно продовжив:
— Завітай до моєї вілли.
— Ні, дякую. У мене справи.
— Я ж навіть не сказав коли.
— У будь-який час, лорде Ренштайне. Я планую бути зайнятою — незалежно від того, коли саме.
Естебан підняв одну брову.
— Уперта, як і завжди?
— Не так, як ти. Ти нестерпний.
— Це я вперше чую.
— А тепер будеш чути кожного разу, коли з’являтимешся переді мною.
Вони замовкли, втупившись одне в одного. Бідолашна Анжі опинилася просто між двох вогнів.
На щастя, напруження тривало недовго. Гелен особисто винесла страви, які замовила Анета, і швидко розклала їх на столі.
— Смачного, пані.
— Дякую, Гелен. О, я збираюсь пізніше купити м’яса — Робін усе ще тримає м’ясну крамницю?
— Авжеж. Наше село не так уже й змінилось. Минуло лише п’ять років відтоді, як ви поїхали.
Коли Гелен повернулася на кухню, Анета взяла виделку й сказала:
— Лорде Ренштайне, якщо в тебе є хоч якісь манери — будь ласка, піди. Це надзвичайно незручно.
— Як скажеш, моя пані. До наступної зустрічі.
— Її не буде.
— А я хочу. Адже я — такий нестерпний, пам’ятаєш?
Анета знову поглянула на нього спопеляючим поглядом, а Естебан солодко всміхнувся й підвівся.
— Що ж, смачного.
Естебан підняв кошик із залишками хліба зі свого місця й розрахувався. Анета продовжувала свердлити його поглядом, поки за ним не зачинилися двері, після чого тяжко зітхнула. Анжі також зітхнула, поклавши руку на груди.
— Це був шок… Невже такі красиві чоловіки взагалі мають право існувати?
— І це тебе хвилює найбільше?
— А хіба є щось важливіше?
— Це ж молодий герцог із дому Ренштайн.
— Дім Ренштайн…?
— Знатний рід зі столиці. Герцог Ренштайн — наче кузен Його Величності Короля.
— Іііі!
Анжі, яка не надто розумілася на аристократах, нарешті виглядала по-справжньому приголомшеною. Вона подалась уперед:
— І ти з ним так розмовляла? А якщо вони прийдуть і заарештують тебе?
— Заарештують? Я просто подам скаргу за незаконне ув’язнення. Зараз уже не ті часи, коли вельможі можуть саджати людей до в’язниці просто за грубість.
— Але ж він… родич короля…
— Технічно — його батько родич. А він — просто син родича.
— Тобто він…
Анжі почала загинати пальці, намагаючись порахувати, ким саме Естебан доводиться королю, а Анета тим часом дістала шматок хліба з кошика й розламала навпіл.
— Усе одно ми більше його не побачимо. Їж.
//Коментар перекладача: Ой, дитино. Не викликай долю на дуель такими фразами.//
***
Гуляючи сільським базарчиком, Анета почувалась так, ніби повернулася в дитинство. Більшість облич були знайомими, й усі вітали її так само тепло, як колись.
Усі, здається, вважали, що вона приїхала лише на кілька днів — навідати дідовий будинок. Анета не поспішала виправляти це припущення. Відколи вона розповіла родині Гелен про розлучення, можна було не сумніватись: до вечора про це знатиме все село. Елгрін ніколи не був місцем, де тримають секрети.
Анета купила м’яса, молока, сиру, овочів і фруктів. Як тільки син м’ясника, Джейкоб, запропонував доставити все додому на возі, запряженому волом, вона більше себе не стримувала — і врешті купила багацько всього.
— Та ви, мабуть, з дому тиждень не виходитимете! Ви й справді це все з’їсте? — запитав Джейкоб із щирим занепокоєнням, ще не знаючи про її розлучення.
Анета лише усміхнулась. Він не став допитуватись далі.
Джейкоб сів верхи на вола, а Анета з Анжі вмостилися віз на возі поміж продуктів. Дорога була вибоїста, і воза добряче трусило на кожному нерівному місці.
— Як у дитинстві… Коли я засиджувалась надто пізно, граючись у селі, Джейкоб завжди підвозив мене додому, — сказала Анета з усмішкою.
Джейкоб засміявся:
— Та це ж було років п’ять чи шість тому! А ти говориш, ніби минуло десятиліття.
— Так, мабуть, лише п’ять чи шість…
Віз зупинився біля будинку на березі озера. Після того, як усе вивантажили, Джейкоб озирнувся довкола з певною ніжністю в погляді.
— Я вперше тут, відколи помер старий баронет. Гарно все збереглося. Якщо щось буде незручно під час вашого перебування — звертайтесь.
— Дякую.
Коли Джейкоб поїхав, Анета з Анжі занесли усі запаси до льоху. Молока було лише на день-два, а оскільки погода залишалася прохолодною, м’ясо могли зберігати у криничній воді три-чотири дні. Фрукти, овочі й крупи мали зберегтись значно довше.
А потім почалось справжє прибирання. Анжі запропонувала зробити все самостійно, але Анета наполягла: якщо вони житимуть разом — і працювати будуть разом.
Коли Анета жила з дідом, вони прибирали не щодня, але часто робили це разом.
Вони дістали з повітки відро і витягли воду з криниці. Анжі підмітала, Анета витирала пил і протирала полиці. Коли Анжі закінчила зі шваброю, взяла ще одну ганчірку й ретельно почала чистити віконні рами й місце біля каміна.
Коли все було зроблено, і вони нарешті розігнули спини, сонце вже сідало.
— Подивись, Анжі.
Анета стояла біля вікна, дивлячись на озеро Елгрін. Вода палала червоним — мов розжарене скло, яке віддзеркалювало захід. Дерева довкола кривавої гладі кидали на неї витончені темні силуети.
— Тут нічого не змінилося.
Прошепотіла Анжі, ніби згадуючи щось дуже далеке — щось із тих часів, коли вона ще жила тут. Обидві стояли мовчки, пліч-о-пліч, і довго дивились на озеро, забарвлене в червоне.
А потім одночасно мовили:
— Пора готувати вечерю.
— Візьмемось за вечерю?
Вони поглянули одна на одну — і розсміялися.
Анета раптом відчула, що життя в цьому домі може виявитися значно приємнішим, ніж вона собі уявляла.
***
Естебан склав листа від батька — того починалося словами: «Як довго ти ще плануєш байдикувати?» — і простягнув його своєму дворецькому, барону Лоґану Фойґту.
//Коментар перекладача: Слухайте. Якщо чесно — я не заморочилась.
Можливо, треба було(я б це все одно не зробила, можливо якби був головним то ще б подумала). Можливо, в ідеальному світі я б влаштувала семінар із транслітерації, провела фокус-групу, порівняла з німецькими, польськими та латвійськими варіантами звучання, і придумала щось надзвичайне.
Але давайте будемо відвертими одне з одним. Ви все одно це ім’я проігноруєте. В кращому разі — читатимете «барон Щось-із-Ф», і далі — за текстом.
Поїхали далі.//
— Мій батько досі мене не розуміє.
— Авжеж. Усі ж знають: ваша найвеличніша життєва амбіція — байдикувати завжди.
Естебан терпіти не міг клопотів. А найгірше з усіх — це наслідування герцогського титулу. Тому коли в нього з’явився молодший брат Марсель, він був у захваті.
Усі думали, що це — радість єдиного сина, який нарешті отримав братика. Але ні. Естебан просто був щасливий, що тепер є хтось, кому можна перекинути обов’язок успадкування.
— Гадаю, вже час передати титул молодого герцога Марселю.
— Пане, Марселю лише дев’ять.
— Я став молодим герцогом раніше.
— Бо у вас не було старших братів. А тепер, коли ви ведете таке зразкове життя — як же нам передати титул дитині? Підніметься скандал. Це виглядатиме… недобре.
— А як щодо того, щоби реформувати саму систему — скасувати це правило про спадкування тільки старшим сином?
— Ви справді вважаєте, що я здатен думати? Коли мій господар ухиляється від думок, я вже й сам за прикладом.
— …І справді, Лоґане. Я не хочу жити життям, сповненим думок.
Естебан любив спокій, музику, поезію і пісні — але ненавидів зусилля, потрібне, щоб їх здобути. Він народився багатим, став іще багатшим, і єдине, чого хотів — безтурботно витрачати й померти, не взявши на себе жодної відповідальності.
Проблема була в титулі молодого герцога. Його батько, схоже, не збирався віддавати титул молодшому сину, хоч би яким непридатним був старший.
— Марсель чудово росте.
— Просто приклад для наслідування.
— Тоді чому він досі так чіпляється до мене?
Мимрячи собі під ніс і ходячи кімнатою туди-сюди, Естебан раптом зупинився, помітивши щось за вікном.
Увечері озеро Елгрін не виглядало надто інакше, ніж учора. Але тепер, у повній темряві, щось змінилося. Не кардинально, але відчутно.
Схоже, Лоґан теж це помітив — став поруч з Естебаном і поглянув у бік озера.
— О, здається, хтось оселився в тому будинку. Там горить світло.
І справді: з вікон будинку на березі ледь пробивалося тьмяне світло.
//Крихти з думок
Теж такого хочу, але думаю — і вже сумно
Теж хочу.
Теж хочу лежати на веранді, пити холодний сік (чи не сік), дивитись на озеро й мовчати про все, крім краси дерев.
Але ж думаю про це — і одразу сумно.
Бо в цьому світі мріяти про спокій — це вже акт безвідповідальності, а отже, і розкіш.
А коли ти дорослішаєш, розкіш — це не щось, що тобі дають. Це щось, за що тебе потім можуть покликати до звіту.
Подумаєш про відпочинок — і вже наче винен.
Подумаєш про спокій — і вже згадуєш дедлайни та роботу АБО КОЛИ ВІДПОЧИНОК ЗАКІНЧИТЬСЯ.
Тож давайте сьогодні про це не думати.
Давайте зробимо вигляд, що спокій — можливий, що вибір — не зобов’язання, а просто фраза в романі.
Бо життя справді коротке, щоб пахати постійно.
Можливо, часом правильніше — не відповідати. Не виправдовуватись. Не доводити. Не нести.
А просто стояти на березі, нічого не пояснюючи.
*******
(Перекладачка втекла з тексту на мить. Але не хвилюйтесь — вона повернеться з ще однією сценою).
Переклала Nathaniel. Більше історій, коментарів і ледь не згорілих емоцій — у моєму Telegram-каналі.
(Ну не тримати ж усе це добро тільки в собі, правда?)
Переклад — це як збирати крихти зі столу після бенкету авторки.
Якщо хочеш підтримати цю працю — твоя монетка може стати ягодою зверху.
Monobank
abank24
Ko-fi
