«Пані. Прокидайтеся.»
Я почула, як хтось шепоче над моїм вухом.
Навіть попри те, що я міцно спала, я прокинулася від найменшого шороху.
Я не хотіла вірити в усе, що зі мною сталося — не могла заснути всю ніч, сподіваючись, що це лише сон. Я так щиро бажала прокинутись, що, здається, заснула просто в процесі цих думок.
«Пані.»
Знову почувся обережний голос.
«Мене кличуть?..»
Двоє синьооких чоловіків вже пішли, і, наскільки я пам’ятаю, в кімнаті більше нікого не було, окрім мене, поки я не заснула.
Тож та, кого могли назвати «пані» — це була лише я.
«……»
Я була ще напівсонна, тому не одразу відповіла.
За мить позаду пролунав шарудіння.
Сонливість трохи відступила, і я спробувала підвестися з ліжка.
І тут блискавичний біль пройшовся моєю рукою, просто поверх ковдри.
— Ай!
Я миттєво розплющила очі.
Я зойкнула і різко скинула ковдру, піднявши рукав піжами.
Я хотіла побачити, що сталося з моєю рукою.
«Що це…»
Побачене шокувало мене до глибини душі — моя тонка рука була вкрита синцями й слідами від уколів.
Якби це була тканина, а не шкіра, на ній були б десятки отворів.
А потім я побачила краплю крові.
— Нарешті прокинулись.
Поряд із ліжком стояла дівчина з каштановим волоссям і ластовинням. Вона була покоївкою.
На ілюстраціях усі покоївки мали однакову форму та безликі обличчя. І ця була не винятком.
Я не знаю, куди вона поділа голку, але в руках у неї нічого не було.
Вона спостерігала за мною з насмішкуватим задоволенням.
«Що з нею таке? За що вона зі мною так? Я ж нічого не зробила!»
Я відкрила рота, щоб висловити їй усе…
«……!»
…але жодного звуку не вийшло. Скільки б я не намагалася, говорити я не могла.
«Чому жодна система не працює, коли мені справді потрібна підтримка?!»
Я просто зиркнула на неї мовчки. Вона ж продовжила, ніби нічого не сталося.
— Я приготувала для вас воду для купання. Можете йти вмиватися, пані.
На її обличчі заграла зла усмішка, поки вона застеляла ліжко. Виглядало так, ніби вона робила це не вперше.
Я сиділа, прикусивши губу, але зрештою все одно пішла до ванної — вона мене буквально витурила.
Вода для купання? У кімнаті стояло лише відро крижаної води.
Холод був такий, що мурашки побігли тілом від одного дотику.
«Я не чекала розкоші, але це вже занадто.»
Я знову відчула ту страшну реальність — я справді в грі.
Я знову підняла рукав і побачила засохлу кров. І в очах защеміло від сліз.
«Що це? У грі ж нічого подібного не було…»
Раптом у голові сплив образ — ілюстрація лиходійки в сукні з відкритими плечима.
На відміну від ідеальних інших зображень, на її руці були намальовані маленькі точки.
«Та ну… Я думала, це родимки!»
А може це були сліди жорстокого поводження, які я не змогла побачити раніше…?
Неймовірно, але гра була до деталей продумана.
— Пані, сніданок готовий. Ви вже закінчили?
Почулася покоївка з-за дверей.
«Пхе. Сама би вмилася цією водою.»
Я сердито занурила руку в холодну воду.
Після багаторічного знущання від зведених братів, це було дрібницею.
Я — лиходійка. І якби не те, що зараз я не можу навіть говорити, я б показала їй, як це — жити з голками в руках.
Я вийшла з ванної, витираючи обличчя рушником. На столі стояла їжа — як і обіцяла покоївка.
Мабуть, я мала їсти в кімнаті, бо була під домашнім арештом.
— Сідайте, пані.
Вона смикнула мене й посадила за стіл. Я насупилась.
Їжа переді мною не була їжею — пліснявий синій хліб і густа сіра юшка з невідомими шматками чогось.
— Швидше їжте. Ви ж голодні.
Покоївка всміхалась, я стискала зуби й злобно на неї дивилась.
Перед очима з’явився білий прямокутник:
-
(Перевернути стіл) Це що ще таке?! Ви збожеволіли?! Покличте кухаря!
-
(Засунути виделку в рот покоївці) Ти серйозно? Тоді сама це їж!
-
(З’їсти.)
Я вже двічі тут вмирала.
Коли вибрала 1 — всі слуги нажалілись герцогу. Син, який дав мені арешт, розлютився й заборонив навіть воду давати. Я померла з голоду.
Коли вибрала 2 — син герцога випадково проходив повз, хотів втрутитися, але в сутичці я впала, і виделка встромилась мені в шию. Смішна смерть.
«Залишається тільки одне…»
Це сцена про стосунки лиходійки з прислугою. Але я тоді її пропустила.
Зараз же — ніякої кнопки «Назад».
«Чорт...»
Я з болем натиснула 3.
Моє тіло почало діяти само.
Руки взяли ложку й зачерпнули юшку.
Мої власні думки спротиву лише змусили руки тремтіти.
Краплі сірого жахіття впали на стіл.
І все ж — ложка дісталася до рота.
— Угх…
На язику — гаряче, але на смак це був органічний смітник.
Я змушено ковтала «їжу», тіло рухалося саме.
— Ох!
Покоївка зойкнула, не очікуючи, що я справді це їстиму.
«Блювати хочеться!»
Я ледве стрималась. Думала, що це кінець.
Але ні.
Руки не зупинялись.
«Що воно робить?!»
Я їла все — пліснявий хліб, сіре вариво.
Це був не мій вибір.
Покоївка поблідла від того, що побачила.
Лише коли в кімнату зайшов син герцога, тіло зупинилось.
— Що ти робиш?
— П-пане Рейнольд!
Покоївка розгубилась.
Я ж закрила рот руками — мене нудило.
«Чому я повинна знову це переживати?»
Скільки разів я терпіла знущання двох покидьків у минулому житті.
І тепер — знову?
— Угх...
Слина витекла з рота крізь пальці.
Мене трусило — від огиди й несправедливості.
Побачивши це, хлопець із рожевим волоссям підійшов з переляканим виразом.
— Ти в порядку…?
Він замовк. І побачив, що лежить на столі.
— Це…
Пліснявий хліб. Зіпсована юшка.
Це не їжа для дівчини з герцогського дому. Таке й бідняки б не їли.
Половина з’їдена. Його бліда зведена сестра закриває рот.
Його обличчя спотворила лють.
— Ти… що їй подала?
— П-пане! Ц-це, ну…
Покоївка побіліла, тремтіла.
«Він точно не знав…»
Він був просто статист. Не очікував, що я їстиму це сміття мовчки.
Рожевий накричав на неї:
— Це образа для нашої родини! Ти, покоївка, що знущається з пані…
— Пане! Ви все не так зрозуміли!
— Геть! Геть з кімнати!
— Пане!!
— Я сам усе розповім батькові й брату. Хтось є? Дворецький!
