Чоловікові вже давно чекав, його одяг був мокрий від снігу, а плечі вкриті шаром інею. Чоловік згорбився, прикрив рота й почав безперервно кашляти, ніби він був сухою гілкою, яка могла зламатися будь-якої миті, така тендітна на вигляд.

 

Сяо Юань зробив кілька кроків уперед, і його голос заїкався від несподіванки: «Євнух Чжао, чому ви не...чому….ви ще не пішли?»

 

«Ваша Величносте» — голос євнуха Чжао був дуже хриплим: «Якщо Його Величність не пішов, як цей старий раб міг наважитися піти?»

 

Сяо Юань на мить був зворушений, він навіть сказав євнуху Чжао поквапитися і увійти в імператорську спальню.

 

Євнух Чжао побачив, що одяг Сяо Юаня був у безладі, і швидко допоміг йому його поправити. Зрештою, одяг імператора був складним для носіння. Євнух Чжао опустив голову і вмостився, як завжди, ніби сьогодні був звичайний день.

 

«Євнух Чжао… Ви звинувачуєте мене? Ви звинувачуєте мене в тому, що я не прислухався до вашої поради?» — Сяо Юань глибоко вдихнув і нарешті запитав. 

 

«Ваша Величносте, цей раб надто старий, щоб пам’ятати, що він сказав Його Величності, щоб той так занепокоївся» — євнух Чжао сказав.

 

Сяо Юань відчув, ніби у нього в горлі застрягла риб’яча кістка, і довго заїкався. Зрештою, він не зміг вимовити жодного слова.

 

«Ваша Величність, зачекайте, ви справді хочете…» — перш ніж євнух Чжао встиг закінчити своє речення, він раптом почав сильно кашляти, його голос звучав так глухо, наче він виривався з грудей.

 

Сяо Юань швидко простягнув руку й поплескав його по спині, це настільки налякало євнуха Чжао, що він спробував його зупинити.

 

Сяо Юань безпорадно відвів руку, тихо сказавши: «Так, моє єдине бажання — щоб ворожі солдати Південного королівства Янь не завдавали шкоди простим людям імператорського міста. Євнуху Чжао, вам краще йти, справді немає потреби залишатися тут».

 

Спина євнуха Чжао раптом стала ще більше згорбленою, він був схожий на вогонь, що згорів, залишивши лише кілька безповоротних попелів. Тремтячим голосом він нарешті сказав: «Ваша Величносте, нехай цей старий раб востаннє заплете волосся Його Величності, як коли Його Величність був ще дитиною».

 

Сяо Юань кивнув і недбало висунув дерев’яний стілець, щоб сісти. У цій безладній спальні євнуху Чжао було нелегко знайти резинку для волосся, і коли він знайшов її, він ретельно зав’язав волосся Сяо Юаня. Ніби він зробив щось важливе, він зітхнув з полегшенням. Тоді євнух Чжао вклонився на колінах й повернувся, щоб вийти зі спальні.

 

Він тягнув своє тіло і йшов проти вітру та снігу, його тіло виглядало таким маленьким і худим між небом і землею. Коли він вийшов з імператорської спальні, він продовжував іти, поки не дійшов до вівтаря Храму Неба. Коли він проходив ці дев’яносто дев’ять сходинок, від сильного кашлю він ледь не пропустив крок, що мало не призвело до його падіння на вірну смерть.

 

Євнух Чжао стояв на вершині вівтаря Храму Неба, а потім упав ниць у захопленні². Після цього він сказав: «Я, на прізвище Чжао, живу в цьому палаці більше 40 років і служив трьом поколінням імператорів. Я вдячний за доброту імператора і сподіваюся, що під жовтими джерелами я зможу знову служити покійному імператору. Сьогодні, знаючи, що небесний ритуал вимагає живої жертви, я молюся небесам, щоб вони прислухалися до слів цього старого раба. Я не прошу, щоб молодий імператор купався у славі і був багатим, я просто бажаю, щоб він жив здоровим життям без великих страждань і серйозних хвороб. Цей старий раб хотів би принести своє тіло в жертву небесам за це бажання».

 

Закінчивши свою молитву, євнух Чжао повільно підвівся, його колінні кістки тремтіли від холоду. Він стояв на жертовнику, обличчям до вітру та снігу, а потім без вагань стрибнув із жертовника.

 

Як тільки кров пролилася на бур’яни, резинка на голові Сяо Юаня раптово лопнула.

 

Сяо Юань, який на мить був приголомшений, нахилився, щоб підібрати резинку для волосся та використав червоно-білі шпильки, щоб скріпити її. З’єднавши їх разом, він поклав їх у свій внутрішній одяг. Потім, обома руками тримаючи державну печатку³ і карту Північного королівства, він вийшов з імператорського палацу.

 

Буря в Північному королівстві гірко завила, зафарбувавши все білим снігом. Імператорське місто, яке налічувало понад тисячу будинків, було повністю спустошене, не було видно жодної людської фігури. На кожних дверях висіли білі прапори, що створювало атмосферу міста, яке було мертве та мовчазне тисячі років.

 

Сяо Юань ступив у сніг і повільно рушив до воріт імператорського міста. На ньому було лише тонке біле пальто, і холодний вітер пронизував його кістки, нещадно виносячи теплу температуру з тіла. Сяо Юань глибоко вдихнув, його горло пересохло й боліло, а кінцівки поступово оніміли.

 

Але він не може зупинитися.

 

Тому що він чув слабкий звук плачу та ридань, але не знав, звідки він. Цей жалюгідний і скорботний крик супроводжував Сяо Юаня аж до воріт імператорського міста.

 

Сяо Юань стояв під темно-сірими воротами імператорського міста і намагався дивитися далеко вдалину.

 

Вдалині він уже бачить загальний вигляд військ королівства Південна Янь. Величезна армія, яка була частково прихована під сніговою бурею, цей навислий контур, був кошмаром Північного королівства. Сяо Юань видихнув білий туман, опустив голову й повільно витер сніг із державної печатки в руці. Зробивши це, він повільно рушив до армії Південного королівства Янь.

 

За останні 40 років у країні було три тисячі лі⁴ гір і річок. З кожним кроком Сяо Юаня сніг під його ногами видавав легкий скрип. Це був страшний крик і зойк воїнів, які вбивали ворогів і полягли на полі битви за Північне королівство, ніби вони кривавими сльозами сповіщали про своє небажання і горе.

 

Сяо Юань підійшов до армії Південного королівства Янь, тримаючи в руках державну печатку та карту країни, підняв їх високо в повітря, а потім став на коліна на землю.

 

Щойно його коліна вдарилися об землю, Сяо Юань почув звук руйнування Північного королівства позаду нього, так само, як сніг, що падає, безсловесний і малокомунікабельний⁵.

 

Сяо Юань, який все ще стояв на колінах на землі, глибоко вдихнув і закричав щосили: «У цей день цей грішник, який втратив свою Батьківщину, буде скинутий з престолу і корона покине його голову, також чекатиме свого покарання. Він передасть державну печатку і карту країни. У нього лише одне бажання — не шкодити простим людям в імператорському місті.»

 

***

 

«Повідомляю! Генерал Сюе, Янь-хуанцзі, імператор Північного королівства прийшов сам здатися!»

 

Всередині одного з військових наметів Янь ХеЦин і Сюе Янь, які обговорювали остаточне вторгнення в імператорське місто, раптом почули звіт заступника.

 

Зіниці Янь ХеЦина раптово зменшилися, і він навіть не потрудився одягнути шубу, поспішно встав, збираючись вийти з намету. Проте раптом чиясь рука міцно схопила його за плече.

 

«ХеЦин» — голос Сюе Яня був спокійним і величним.

 

Янь ХеЦин зупинився, але не обернувся.

 

Серце Сюе Яня здригнулося, а його брови насупилися, він нечітко вловив приховані емоції Янь ХеЦина. Тоді він сказав заступнику генерала: «Почекай надворі».

 

Заступник генерала стиснув кулаки⁶ і пішов, залишивши у військовому наметі лише Янь ХеЦина та Сюе Яня.

 

«ХеЦин, дозволь мені запитати тебе дещо. Ця нефритова флейта, яку ти надзвичайно оберігаєш, це подарунок від імператора Північного королівства?» — замість того, щоб послабити хватку на плечі Янь ХеЦина, Сюе Янь застосував ще більше сили.

 

Янь ХеЦин, який довго мовчав, нарешті відповів: «Так».

 

Сюе Янь стиснув зуби, і його очі були надзвичайно темними. Янь ХеЦин був дитиною, яку він сам виховав, і, зрозуміло, він уже знав це в глибині душі.

 

Тиша була, як невидима сітка, що міцно обплутала їх обох. Через довгий час Сюе Янь забрав руку і сказав: «Залишайся тут і не рухайся. Я спочатку піду перевірити, чи не бреше Північне королівство».

 

«Дядьку, я піду з тобою…» — Янь ХеЦин обернувся. Його погляд був твердий і наполегливий, голос — спокійний і неквапливий.

 

«ХеЦин» — Сюе Янь раптово перебив його. Підняв завісу військового намету. Сніг навівав вітер, зі свистом виносив тепло намету. Сюе Янь поглянув через плече на Янь ХеЦина: «Ти принц Південного королівства Янь, а не наложник Північного королівства».

 

В очах Янь ХеЦина раптом потемніло, а голова опустилася. Його брови були сховані в темряві, не було видно й натяку на яскравість.

 

Сюе Янь не замовк лише через зміну ставлення Янь ХеЦина. Він перетворив свої слова на гостре лезо, безжально глибше порізаючи його рани. Він хотів, щоб Янь ХеЦин запам’ятав, що порівняно з ненавистю в ім’я його втраченої сім’ї та спустошеної країни, любов між молоддю взагалі не варта згадки: «ХеЦин, ти представляєш солдатів Південного королівства Янь, людей, які колись були зруйновані Північним королівством. Під твоїми ногами поховані трупи батьків, а над головою скорботні душі простих людей. Ти вже забув трагічні сцени знищення Південного королівства Янь?»

 

Закінчивши свою промову, Сюе Янь підняв завісу та пішов. Північний вітер був жалібним і жорстоким.












1. 目目山南无雁飞 mù mù shān nā mó yàn fē: з поеми《在北题壁》(赵佶 zhào jí) Чжао Цзі [1082-1135], восьмого імператора (імператора Хуйцзуна) династії Північна Сун [960-1127]. Переклад вірша: «Цілу ніч дув північно-західний вітер і безперервно тряс зламані двері, у напівзруйнованій і простій кімнаті я був сам, навпроти слабкого світла. Дивлячись туди, де моя батьківщина, тисячі гір і річок нас роз’єднують, я дивлюся на південь, і хоч я бачу край неба, я не бачу, як дикий гусак летить». Цей вірш був написаний після того, як він став в’язнем королівства Цзінь, коли він був ув’язнений у Місті П’яти Королівств, за кілька років до смерті.

2. 五体投地 wǔ tǐ tóu dì: китайська ідіома, що означає торкатися землі обома руками, колінами та головою разом. Це один із найшановніших ритуалів у стародавньому індійському буддизмі. Метафора захоплення до крайності. Від《大唐西域记·三国》(玄奘 xuán zàng) Сюаньцзан [602-664], буддистського ченця та перекладача з династії Тан [618-907], який подорожував до Індії між 629-645 роками.

3. 国玺 guó xǐ: державна печатка — це печатка, що символізує державу, якою користується глава держави. Зазвичай виготовляється з нефриту або золота та срібла. «Печатка Неба», відома в наступних поколіннях як «Печатка держави», це доказ легітимності імператорського двору в стародавньому Китаї.

4. 千里 qiān lǐ: 1500 кілометрів.

5. 无声无息 wú shēng wú xī: китайська ідіома означає, що звуку немає взагалі, навіть дихання. Це метафора відсутності репутації та невідомості. З《诗经·大雅·文王》одного з п’яти класиків конфуціанства.

6. 抱拳 bào quán: стиснути один кулак іншою рукою на знак поваги.

 

Далі

Розділ 80 - Відколи ми розійшлися, чому ти став таким худим?¹

Сяо Юань довго стояв на колінах у снігу. Сніг просочив його одяг, а вітер заморозив його мокрий одяг, зробивши його холодним і твердим. Саме тоді, коли Сяо Юань відчув, що не може більше триматися, він почув стукіт копит спереду. Він підняв голову проти вітру та снігу, але не побачив цього знайомого силуету.   Янь ХеЦин не хоче його бачити?   Було нестерпно бачити його?   Ні, точно ні. Він не вартий того, щоб змушувати Янь ХеЦина відчувати нетерпимість.   Правильно, Янь ХеЦин взагалі не піклується про нього. Навіть коли Сяо Юань здався йому, Янь ХеЦин навіть не потрудився прийти до нього.   Кутик рота Сяо Юаня піднявся в гіркій посмішці.   Чого він очікував? Чи очікував він, що Янь ХеЦин буде добрим до нього лише через їхні колишні взаємодії? Можливо, те, що він зробив, взагалі не варте згадки для Янь ХеЦина. Він також знав, скільки принижень зазнало Північне королівство Янь ХеЦину, коли він залишився там. Він мав ненависть у своєму серці, як він міг поставити під очі інші речі.   Незважаючи на те, що він розповів Янь ХеЦину про своє попереднє життя, можливо, від початку до кінця, у серці Янь ХеЦина він все ще був молодим імператором Північного королівства, правитель країни, яка знищила його, правитель країни, яка захопила його і хотіла ув'язнити як наложника. Згідно із замкнутим характером Янь ХеЦина, можливо, близькість, яку він виявляв до нього раніше, була лише маскуванням, щоб врятувати його власне життя. Можливо, Янь ХеЦин завжди ненавидів його так само, як і в оригіналі.   Думки Сяо Юаня відвернув звук кінських копит, що зупинилися перед ним. Після того, як заступник генерала прошепотівся кількома словами із Сюе Янем, він поїхав вперед і раптово вдарив батогом замерзлі руки Сяо Юаня.   Миттєво державна печатка, карта та трохи крові впали на сніг. Кров змішалася зі снігом, забарвивши його в яскраво-червоний колір, коли Сяо Юань люто вдихнув, намагаючись проковтнути ридання в горлі.   Побачивши, що Сяо Юань не бреше, заступник генерала спішився, взяв карту та державну печатку, а потім передав їх Сюе Яню: «Генерал Сюе, я підтвердив, що з цим немає нічого поганого».   Сюе Янь холодним поглядом поглянув на Сяо Юаня, кивнув заступнику генерала, а потім повів армію до імператорського міста.   Сяо Юань слідував за кавалерійською лінією королівства Південний Янь. Його руки були прив’язані до коня за поводи, і він наполовину тягнувся, наполовину йшов до імператорського міста Північного королівства.   Холод пронизав м’язи та кістки Сяо Юаня, і його очі були затуманені. Він був надто слабкий і надто виснажений, щоб встигати за швидкістю коня. Він похитнувся, коли його тягнули за собою, і його зап’ястки кровоточили через тертя об поводи.   Армія Південного королівства Янь могутньо ступила на землю імператорського міста Північного королівства, оголосивши про повне знищення довгої історії цієї країни.   Раптом із тилу армії долинув звук квапливих кінських копит, і коли Сяо Юань підвів голову, в його очах відбилася знайома постать людини. Його срібний спис, червона китиця та могутній меч були на ньому. Його вигляд був гідним, а постава була прямою, як описано в оригінальній книзі.   Розум Сяо Юаня раптом на мить опустів. У ньому не було ні страху, ні паніки, ні образи. Коли він без страху дивився на Янь ХеЦина, це було схоже на нещасну, але шокуючу появу.   Янь ХеЦин перевернувся і зійшов з коня, а потім швидко пішов до Сяо Юаня. Але раптом хтось на коні зупинився прямо перед ним.   «ХеЦин» — обличчя Сюе Яня було сповнене прихованого гніву: «Що ти думаєш, ти робиш?»   Янь ХеЦин шанобливо вклонився йому, але в нього не було більше слів, оскільки він обійшов коня попереду, не озираючись.   Сюе Янь швидко спішився з коня і загородив Янь ХеЦину шлях своїм тілом. Його сині вени виднілися на його лобі, коли він скреготав зубами від гніву: «ХеЦин, ти забув, хто є ворогом нашої країни?»   «Я не забув» — очі Янь ХеЦина були холодні, як чорний нефрит: «Я очолював армію, щоб прорватися через Північне королівство, і як тільки ганьба минулого зникне, ненависть між нами зникне».   Сюе Янь на мить здивувався, і його губи злегка затремтіли: «Добре. Навіть якщо це так, якби ти захищах колишнього імператора Північного королівства, що скаже світ? Скажуть, що ти готовий стати рабом-наложником на все життя, скажуть, що ти зламав хребет! А що подумають наші офіцери і солдати? Вони подумають, що ти дбаєш лише про кохання, що ти не гідний бути імператором Південного королівства Янь!»   Очі Янь ХеЦина впали на Сяо Юаня, не відводячись. Тоді він упевнено відповів: «Це не має значення». 1. 借问别来太瘦生 jiè wèn bié lái tài shòu shēng: з поеми《戏赠杜甫》від (李白 lǐ bái) Лі Бая [701-762] з династії Тан [618-907]. Переклад вірша: «Я досі пам’ятаю, як я зустрів свого старого друга Ду Фу на горі Шаньшан, у бамбуковому капелюсі на голові, коли сонце світило опівдні. Дозволь запитати, чому ти так схуд, відколи ми розійшлися? Боюся, це все через те, що ти надто багато працював над написанням віршів протягом останніх років!». У вірші описується сцена, в якій Лі Бай зустрічає свого друга Ду Фу, який виглядає худішим, ніж востаннє, і він хвилюється, що його друг не піклується про його здоров’я.  

Читати

Відгуки

Наразі відгуки до цього розділу відсутні!

Зареєструйтеся або увійдіть, аби лишити Ваш коментар!