Жетон? Організуй це.

Розділ 162 - Дикі гуси пішли далеко до Сяогуань¹. Наполовину через даосизм, а наполовину тому, що я джентльмен².

Після того, як Сяо Юань сказав це, він жестом показав на Сяо Фен'юе, який був поруч з ним. Побачивши це, Сяо Фен'юе відразу зрозумів і схопив дерев'яний ящик. Друг Ян ЛюАня подумав: «Що? Скарб? Невже мені справді так пощастить і я побачу імператора Південного к. Янь?» — при цій думці він не міг не витягнути шию, щоб побачити, що всередині коробки, лише щоб побачити, що там шпилька з білого нефриту. Цю нефритову шпильку зламали та склеїли. Коли він побачив, що суглоби грубі й потворні, він не міг зрозуміти, яка таємниця за цим.   Сяо Юань дістав із дерев’яної скриньки шпильку з білого нефриту і, згадавши минуле, гірко зітхнув. Коли він взяв шпильку з білого нефриту, він деякий час обережно потер її, ніжно торкаючись символів "Янь ХеЦин", вигравіруваних на шпильці. Коли погляд Сяо Юаня був прикутий до цих вигравіруваних символів, кутики його рота повільно піднялися. Через деякий час Сяо Юань нарешті побачив достатньо і неохоче накрив поцілунком символ "Янь". Потім він поклав його назад у дерев’яну коробку та простягнув другу Ян ЛюАня: «Ось! Це мій жетон! Таким чином ви зможете доставити листа імператору Південного к. Янь».   «Добре» — друг Ян ЛюАня був надійною людиною, тому він відклав дерев’яний ящик і сказав: «Якщо цей жетон стане в нагоді, я зможу доставити листа прямо імператору. Однак, мій друже, тобі, можливо, також доведеться терпляче почекати деякий час».   Сяо Юань сказав: «А? Як довго мені доведеться чекати? Чому?»   Друг Ян ЛюАня підвівся і сказав: «Східне к. У щойно було завойоване Південним к. Янь! Тепер ця земля велика велика країна і маленька країна! Імператор Південного к. Янь щойно виграв війну, тому він повинен влаштувати бенкет для своєї армії, щоб відсвяткувати перемогу! Тож як він міг зосередитися на інших речах?! У будь-якому випадку я доставлю листа, не хвилюйся! Гаразд, припиняємо розмови, я піду».   Сказавши це, друг Ян ЛюАня стиснув кулак і пішов із жетоном, даним Сяо Юанем.   ***   Кілька днів потому, щоб відсвяткувати перемогу, Південне к. Янь влаштувало бенкет в імператорському місті колишнього Східного к. У. Спочатку цього дня всі повинні були співати тріумфальну пісню та святкувати з місцевими жителями. Однак імператор Південного Янь несподівано пішов, не сказавши ні слова.   Одягнений у білий одяг, він самотужки проїхав тисячі миль, пройшовши через гори та перетнувши море.   ***   Останні кілька днів про Сяо Юаня піклувалися всі, аж до того, що його кістки стали бездіяльними та млявими. Одного разу тітка Сан зварила ситну кашу, навмисне давши їй охолонути, перш ніж принести її Сяо Юаню. На це Сяо Юань не втримався і завив: «Тітонько! Мене не били так, щоб я став калікою. Такими темпами ви мене зіпсуєте!»   Тітонька Сан навіть кілька разів озвалась, перш ніж сказати: «У такому молодому віці ти навіть не знаєш, про що говориш. Що ти за дурниці говориш? Ти не зіпсований. Цк цк цк.»   Щойно вона сказала це, Се Чунгуй вибіг з подвір’я та кинувся. Він тримав на паличці покритий цукром фрукт і, піднімаючи його, махаючи вперед-назад, сказав: «Сяо-ґе! Подивісь, це цукор фулу³!»   Сказавши це та не дочекавшись відповіді, Се Чунгуй знову вибіг із кімнати, щоб похвалитися іншими своїми цукровими фруктами.   Сяо Юань відчував незрозумілу стурбованість і розбите серце, аж до того, що не знав, що сказати. Коли тітка Сан подивилася на його обличчя, вона сказала: «У минулому, коли Чунгуй повертався до тями, він відчував постійний біль, тому такий результат не обов’язково є поганим. Усі в селі Таоюань добрі та прості, тому ніхто не буде сміятися з нього та називати його дурнем. Він просто спить, коли відчуває втому, їсть, коли голодний, а якщо йому неприємно, то просто плаче. Все буде добре.»   «Мм-мм» — Сяо Юань кивнув, але смуток, що тиснув глибоко в його серці, зовсім не розвіявся.   «Добре, добре. Не думай про це більше» — тітка Сан не могла на нього дивитися і вмовляла його їсти: «Пий кашу швидше, поки та не покрилася льодом».   Після того, як Сяо Юань доїв свою кашу, тітка добре подбала про нього. Сяо Юань вважав, що для нього недобре так продовжувати, і що він не відповідає своїй ідентичності дисциплінованого генерального директора 4-го покоління 21-го століття. Тож наступного дня, коли Чжан Чансон прийшов помацати пульс Сяо Юаня, постійно запитував його, чи можна йому встати з ліжка та піти на прогулянку.   Зрештою Чжан Чансон не витримав, коли Сяо Юань повторював те саме запитання знову і знову, тому він попросив Чжан Байчжу вирізати дві дерев’яні палиці, щоб Сяо Юань використовував їх як милиці. Сяо Юань - неспокійний тип, тож щойно він отримав ці милиці, одразу ж піднявся з ліжка.   Незважаючи на те, що його коліно все ще невиразно боліло, більша частина його тіла вже зажила. Оскільки Сяо Юань не хотів турбувати інших людей, він ходив туди-сюди в маленькому дворику з милицями. Усі радили, що Сяо Юань повільно відновлювався і оговтувався від травм, але звідки вони могли знати, що серце того з тривогою сподівається, що його тіло поспішить і швидше вилікується? Якщо друг Ян ЛюАня не зміг доставити шпильку з білого нефриту Янь ХеЦину особисто, йому доведеться піти до нього самому. Зрештою, він змусив Янь ХеЦина чекати його надто довго, він не може дозволити собі змусити його чекати довше.   Сяо Юань деякий час шкутильгав, поки не відчув біль у нозі. Оскільки він не міг більше терпіти, сів біля кам’яної плити і масажував собі коліно. Довго вдихнувши, він сперся підборіддям на милиці, нахилив голову й подивився на шовковисті хмари, що пливуть у небі.   «Цікаво, що зараз робить Янь-ґе…» — пробурмотів Сяо Юань, важко зітхнувши. Ніби до нього трохи відновилися сили, він підвівся, не боячись майбутнього болю, бажаючи продовжити ходьбу ще кілька раундів.   Був ранній осінній день, західний вітерець був прохолодним, і дерево вутонг скидало листя на подвір’ї. Кажуть, що осінні дні прохолодні й приємні без весняної вогкості й літньої сухості.   Раптом Сяо Юань почув звук кінських копит, що наближався здалеку.   Звук був настільки різким і швидким, що він врізався прямо в серце Сяо Юаня.   На це Сяо Юань негайно повернув голову, щоб подивитися вдалину, і його очі на мить розширилися, коли його плечі почали нестримно тремтіти.   Чоловік навіть не встиг зупинити коня, тому просто перевернувся і впав на землю. Кінь нахилив голову і вдарився головою об стіну за двором. Потрібен був деякий час, щоб стабілізувати темп, коли він розмахував хвостом і невдоволено тупотів копитами.   Сяо Юань відкинув милиці, спотикаючись йшов до того чоловіка. Однак, перш ніж він зміг пройти навіть два кроки, той чоловік міцно обійняв Сяо Юаня, так тісно, ​​що він хотів злитися з його кров’ю та кістками, щоб вони ніколи не розлучалися одне з одним до кінця свого життя.   Сяо Юань обійняв його у відповідь, коли той підняв кутики рота, радісно засміявшись, що з його очей почали капати сльози: «Янь-ґе! Я так за тобою сумував. Останні кілька місяців я постійно думав про те, як тебе знайти. Янь-ґе, ти знаєш, що я хворий, я не можу спати без нікого вночі. Через стільки років, замість того, щоб вилікуватися, мені стало гірше. Я більше не можу спати без тебе. Якщо я не можу спати, не буду в хорошому настрої, і не можу їсти, якщо я не в хорошому настрої. Якщо тебе не буде зі мною, можливо, колись я раптово помру через цю хворобу. Янь-ґе, ти мене чуєш?»   Руки Янь ХеЦина, які тримали Сяо Юаня, злегка тремтіли. Коли він повільно кивнув, його голос уже був трохи забитий риданнями: «Так, я почув».   Потім Сяо Юань продовжив: «Янь-ґе, вибач, що завжди змушував тебе чекати. Ти навіть так довго чекав, і навіть довелося мене всюди шукати. Я дійсно винен тобі занадто багато любові. У такому випадку я компенсую тобі, добре? Я буду компенсувати тобі все життя. Ах, зачекай, я також компенсую тобі решту свого наступного життя, добре?»   «До-… добре…»   «Янь-ґе, я люблю тебе».   Сяо Юань хотів вказати на Небо і Землю і сказати це речення тричі, але щойно він сказав це вперше, Янь ХеЦин уже закрив йому рот своїм. Коли жар виривався з його грудей, його невимовлені слова перепліталися між їхніми губами та язиками.   Осінній вітерець ясний, а осінній місяць ясний⁴. У світі стільки ніжності, і тепер усі вони в обіймах Сяо Юаня.   «Як сумно нам було, коли ми були окремо, і як ми будемо щасливі, коли знову зустрінемося».   «Я хочу бути як ластівки на балці, щоб ми могли бачити один одного весь час⁵».                         1. 雁声远向萧关去 yàn shēng yuǎn xiàng xiāo guān qù: з《蝶恋花》автора (纳兰性德 nà lán xìng dé) Налан Сінде [1655-1685], з династії Цін [1644-1911]. Цей вірш описує меланхолію, спричинену відсутністю дому та проходженням повз місця, де вони розлучалися зі своїми родичами та друзями. 2. 半缘修道半缘君 bàn yuán xiū dào bàn yuán jūn: від《离思》від (元稹 yuán zhěn) Юань Чжень, з династії Тан [618-907]. Цей вірш описує любов автора до своєї дружини і те, як він не цікавиться жодною іншою жінкою: «Я не маю серця цінувати квіти. Частково тому, що я сповідую даосизм, а частково тому, що в моєму серці лише ти»; це означає, що після смерті його дружини ніхто не може замінити її. Незалежно від того, наскільки красиві інші жінки, він не в настрої кохати знову, тому що в його серці лише його дружина. 3. Тут СЧГ намагався сказати 糖葫芦 táng hú lu, що означає цукровий фрукт на паличці. Але оскільки він поводиться як дитина, він не може добре вимовляти деякі слова, тому замість цього сказав 糖福噜 táng fú lū, що не має сенсу. [糖 táng] означає «цукор/цукерка», [福 fú] означає «удача/щастя», а [噜 lū] означає «бурчання/балаканина». 4. 秋风清，秋风月 qiū feng qīng，qiū feng yuè: з поеми《三五七言 / 秋风词》(李白 lǐ bái) Лі Бая [701-762], з династії Тан [618-907]. «Осінній вітер сумний, а місяць світить […]Я сподіваюся, що ми з тобою знову побачимося, але я не знаю, коли. У цю хвилину мені важко терпіти самотність і смуток у моєму серці[…]Якщо хтось сумував за такою людиною, він знає біль туги[…]». 5. 只愿如同梁上燕，岁岁长相见 zhǐ yuàn rú tóng liáng shàng yàn，suì suì cháng xiāng jiàn: з поеми《全唐五代词》(冯延巳 féng yán sì) Фен Яньсі [903-960] з п'яти династій [907-960]. «Прекрасного весняного дня ми влаштували пишний банкет. За чашкою вина та піснею ми загадали три бажання[…]Я бажаю бути як ластівки на балці, щоб ми могли бачити один одного весь час». У вірші йдеться про жінку, яка виголошує тост за свого чоловіка та висловлює свої побажання на весняному бенкеті. Вона просить не багатства і процвітання, а щоб вони, як пара, довго залишалися разом.