Сє Лінь – друга людина в цьому світі, яка ставиться до мене дуже добре

Сє Лінь збентежено запитав: 

 

— Чому цей лицемір Су Дзеджов так піклується про тебе?

 

Я не міг терпіти, як він обмовляв Безсмертного лорда Дзеджова, і негайно заперечив: 

 

— Безсмертний лорд Дзеджов не лицемір. Він великодушний і надзвичайно добрий!

 

Сє Лінь посміхнувся й промовив: 

 

— Дійсно, великодушний.

 

Я викинув мушлі в руці й подумав, що не дам йому жодної мушлі.

 

— Схоже, ти став сміливішим? – Сє Лінь кинув на мене погляд, — Гаразд. Не будемо більше згадувати твого Безсмертного лорда Дзеджова.

 

***

 

Море поступово поглинала темрява.

 

Я такий голодний.

 

Але я щойно посварився з Сє Лінєм, тож він точно не зверне на мене уваги.

 

Я обняв коліна й сів на пісок, дивлячися на хвилі. Мене охопив смуток.

 

Якби я знав, що скоро зголоднію, то не звертав би уваги на його обмовляня Безсмертного лорда Дзеджова.

 

У будь-якому випадку, він однаково не зміг би цього почути.

 

***

 

Коли я вп'яте подивився на Сє Ліня, він нарешті запитав: 

 

— На що ти дивишся?

 

Коли я вагався, відповідати йому чи ні, я знову почув: 

 

— Якщо ти голодний, йди ловити рибу в морі. Я не хочу допомагати такому білоокому вовку*, як ти.  

 

*Білоокий вовк – невдячний негідник.

 

Почувши його слова, мені стало трохи соромно, і я підвівся, попрямувавши до моря.

 

Хоча зараз я був людиною, моя звичка наближатися до моря зовсім не змінилася.

 

***

 

Коли я пройшов кілька кроків, Сє Лінь потягнув мене назад.

 

— З такими маленькими ручками й ніжками ти потонеш, як тільки зайдеш у море. Почекай тут. – Він штовхнув мене назад на пісок і запитав перед тим, як піти, — Яку рибу хочеш їсти?

 

Я заїкнувся: 

 

— Таку, де більше м'яса й менше кісток.

 

Сє Лінь хіхікнув: 

 

— Твій рот досить перебірливий.

 

***

 

Сє Лінь ще навіть не підійшов до моря, коли почав чаклувати. Рибини у воді вистрибували на пісок. Він вибрав кілька, а решту, змахнувши рукавом, відправив назад у море.

 

Кришталевий камінь спалахнув яскравим полум'ям. Сє Лінь повільно перевернув рибу, і через деякий час запахло смаженим.

 

Я не втримався й ковтнув.

 

— Смачно пахне? – запитав Сє Лінь.

 

Я поспішно кивнув і запитав його: 

 

— Можна мені її з'їсти?

 

***

 

Я з'їв три рибини. Сє Лінь дивився, як я їм, поклавши руки на пісок і відкинувшись на спинку крісла з усмішкою на обличчі, сказав: 

 

— Ти їси набагато більше, ніж бідняки. У тебе ненажерливий апетит, і ти заковтуєш їжу, як вовк.

 

Я відригнув, і мої рухи почали сповільнюватись.

 

Наслідуючи вигляд Безсмертного лорда Дзеджова, я випрямив спину і елегантно почав відривати шматки риб'ячого м'яса.

 

Потім Сє Лінь сказав, що моя попередня поведінка була набагато приємнішою для очей.

 

Звільнившись від будь-яких докорів сумління, я знову почав вовком поглинати їжу.

 

***

 

У годину дзи* Сє Лінь тренувався, і оскільки мені не було чим зайнятися, я врешті-решт заснув, притулившись до нього.

 

*Час між 23:00 та 1:00 годиною ночі.

 

Мені приснився кошмар.

 

Я впав у зміїну яму, група змій, що звивалися, сплелись одна навколо одної, їхні холодні трикутні очі були широко розплющені і від них відчувався холод, а язики були яскравими, як кров.

 

Довга змія обвилася навколо мене, стискаючи мене так міцно, наче жердину, решта змій поповзли до мене, відкриваючи свої криваві й смердючі пащі.

 

Я спітнів від страху, і перед тим, як перетнути Жовту річку, з'явився Сє Лінь. Змахнувши мечем, він позбавив їх життя, врятувавши мене. Він використав вогняне заклинання і спалив усіх змій у зміїній ямі на попіл.

 

Мої ноги продовжували тремтіти, коли я голосно застогнав, кинувшись у його обійми, кажучи, що мені страшно, що укуси змій страшенно болючі.

 

Сє Лінь витер мої сльози й лагідно сказав: 

 

— Нема чого боятися, тобі просто наснився кошмар. Просто прокинься.

 

І тільки-но пролунали його слова, як його постать зникла. Я повільно розплющив очі і побачив яскраві зірки та білий місяць, що мерехтів у безкрайньому блакитному небі.

 

Як виявилося, я просто бачив сон. На щастя, це був лише сон.

 

***

 

Я відчув, що моє обличчя стало крижаним, а коли торкнувся до нього, то відчув сльози.

 

Сє Лінь простягнув руку й витер мої сльози, забираючи вологу.

 

Цього разу це був не сон, а реальність.

 

Сє Лінь дражнив мене: 

 

— Чому тобі сняться такі реалістичні речі?

 

Я нічого не відповів і мовчки визнав це.

 

***

 

Коли Сє Лінь утретє витягнув мене з кошмару, в якому мене поглинула змія, він зрозумів, що щось не так, і запитав про причину мого кошмару.

 

Я розповів йому всю послідовність подій від початку до кінця.

 

Сє Лінь подивився на мене, як на безнадійно хворого: 

 

— Наскільки ти дурний? Якщо того учня ніхто не підтримував, навіщо йому було провокувати тебе без причини? Як звати того виродка, керівника групи, що знущається над тобою?

 

Я відповів: 

 

— Лу Янь.

 

Сє Лінь: 

 

— Над тобою познущалися до такої міри, але Су Дзеджов лише покарав цапа-відбувайла й не став заглиблюватися в цю справу, і ти досі відчуваєш безмежну вдячність до нього?! Ті, хто має очі, зрозуміє, що за лаштунками хтось смикає за ниточки.

 

Я, звісно, знав, я не був сліпим.

 

Але моє життя нічого не коштувало. Знайти житло було не так просто, і хто міг сказати, на що готові піти ці розпещені діти?

 

Можливо, через те, що мої очі видавали занадто багато моїх почуттів, Сє Лінь не відповів у своїй звичайній насмішкуватій манері.

 

***

 

Я лежав на нефритовій стільниці в саду й невидющим поглядом дивився на сонце.

 

На другий день нашого прибуття на острів, Сє Лінь створив мініатюрний палац королівства Демонів із критого простору й розмістив його в центрі острова. Він був у кілька разів менший за палац у королівстві Демонів, але речей у ньому було достатньо.

 

Сад цвів тими самими жовтими квітами, які були надзвичайно красивими під променями сонця.

 

Сє Лінь підніс глечик з вином і крутнув мечем у руці, зрізуючи квіти, які були в повному розквіті. Бутони квітів залишилися на лезі меча.

 

Сє Лінь передавав мені меч, але він більше не нагадував меча, більше – нитку квітів, що дуже зачаровувало.

 

Сє Лінь сказав: 

 

— У мене немає цукерок, але ці квіти їстівні, в їхніх тичинках є мед.

 

На пелюстках усе ще лежала роса, яка котилась у різні сторони з кожним його рухом.

 

Я запитав: 

 

— Звідки ти знаєш...

 

Сє Лінь самовдоволено відповів: 

 

— Немає нічого, чого б не знала моя Королівська Високість.

 

***

 

Нектар був навіть солодший за цукерки, його солодкий смак переходив від рота до серця.

 

Я їв і їв, і раптом не зміг стримати сліз. Вони безперервно текли вниз, змочуючи мої передні лацкани.

 

Сє Лінь на мить остовпів, а потім швидко сказав: 

 

— Чого ти плачеш? Квіти в повному розквіті, навіть якщо ти їстимеш їх до смерті, ти не зможеш усі з'їсти.

 

Я витер сльози тильною стороною долоні й підняв голову, подивившись на нього.

 

Сє Лінь подивився на мене і через деякий час відвів голову, уникаючи мого погляду.

 

Його голос звучав трохи люто: 

 

— Не плач. Ти виглядаєш потворно!

 

***

 

Я тримав пелюстки квітки й намагався стримати сльози, але чим більше я намагався, тим більше вони падали. Зрештою, я втратив контроль, і вони полилися рікою.

 

Сє Лінь вирішив, що налякав мене, тож зібрав великий букет квітів і дав мені, попросивши поспішити з'їсти їх і перестати плакати.

 

Я занурив обличчя в букет квітів і запитав Сє Ліня, чому він дає мені їсти квітковий нектар.

 

Сє Лінь: 

 

— Що за дивне запитання? Ти хотів їсти цукерки, але у мене їх немає, тож я зірвав для тебе трохи квіткового нектару. Чому в тебе так багато запитань?

 

З того моменту я відчув, що Сє Лінь – друга людина в цьому світі, яка ставиться до мене дуже добре. Першою була моя мати, а третьою – Безсмертний лорд Дзеджов.

 

***

 

Я більше не плакав, тримав квіти, вибираючи найкрасивішу й, відірвавши пелюстку, поклав її на губи Сє Ліня.

 

Нектар, що забарвлював оранжево-жовту пелюстку, заплямував губи Сє Ліня.

 

Сє Лінь глянув на мене й мовчки з'їв її.

 

Через деякий час я запитав: 

 

— Ми тут помремо?

 

Сє Лінь у доброму гуморі погладив мене по голові й сказав: 

 

— Ти не помреш. Зачекай, поки я знайду вихід, і тоді ми зможемо повернутись.