Кожен би розгубився, зустрівши перше кохання знову
— Я… усе зіпсувала?
Зелено-золоті очі Ашилі тремтіли, ледь помітно.
Вона намагалась діяти за правилами. Так, як навчали.
Але, можливо, підручники й реальність — це дві різні площини.
Шпигун був причетний до повітряного нальоту.
Ймовірно, з нього могли витягнути багато.
І вона... дозволила ідеалам стати на заваді. Все зіпсувала.
Гірше за все — зробила це прямо перед Джудом.
— Як лікар, ти маєш лікувати будь-кого в біді, незалежно від статусу, статі чи походження…
Хіба не так завжди казав старий Бенжамін?
Джуд обережно зняв хустинку й перевірив її рану. Кровотеча зупинилась.
Він лагідно витер шкіру навколо — і прибрав руку.
— Він заслуговує на повагу. Але не кожен бачить це так.
Для того, кого ти лікуєш, це може бути… жахом.
— …
— Навіть якщо спочатку вони вдячні — згодом можуть почати це ненавидіти.
Джуд розвернувся й ступив на сходинку вниз.
— Подбай про свою рану належно.
І, не озираючись, пішов вниз по сходах.
Його постать розпливалась в її затуманеному погляді.
Все навколо здавалося таким, що от-от розсиплеться.
***
— Нарешті повернулись.
Фелікс миттєво підвівся, щойно Джуд увійшов до командирського кабінету.
Він уже чув про «інцидент» у шпиталі, тож чекав на нього — але Джуд забарився довше, ніж очікувалось.
Чому — він здогадався, щойно побачив вираз його обличчя.
У повітрі навколо нього стояв холод. Значить, пішов десь охолонути, вгамувати те, що бушувало всередині.
Фелікс працював із ним роками — і досі жалкував, що Джуд так і не навчився хоча б трохи ділитись тим, що відчуває.
Але, мабуть, Фелікс усе ще не заслужив титулу «друга».
— Настрій, бачу, не дуже?
— Більшість вдавали б, що не помітили.
— Я ж не більшість, пам’ятаєш?
Фелікс усміхнувся і, мов набридливий молодший брат, пішов слідом за Джудом до кабінету.
Той послабив краватку й кинув піджак убік.
Це вже було сигналом — він не просто злий. Він кипів.
— Шпигун?
— Ліквідований.
— Ох. Це все ускладнює…
Фелікс пробурмотів це з тривогою. Їм потрібен був шпигун живим — для однієї секретної операції, що ще тривала.
— Є новини з батьківщини?
— Твою пропозицію схвалили терміново. Відреагували позитивно.
Але тепер, коли він мертвий… що нам робити?
— Це не має значення. Я вже наклав заборону на розголос.
— Навіть на лікарку?
— …Так. І на неї теж.
— Гаразд. Вона не виглядає як та, що говоритиме бездумно.
Фелікс кивнув.
Джуд відкинувся в кріслі, заплющив очі.
Усе здавалося важким і нудним. Він не спав — і тепер хотів хоча б трохи відпочити.
Але, як завжди, Фелікс обрав найгірший момент.
— Кажеш, вона тобі байдужа.
— …Що?
— Ти особисто пішов допитувати полоненого? Під час активної операції? І потім ще сам його вбив?
Я просто… не можу не задуматись.
Джуд розплющив очі й глянув на Фелікса.
У того на обличчі залишалась звична лінива усмішка — але погляд був пронизливо точним.
Будь-хто інший нічого б не помітив. Джуд для більшості здавався холодним і відстороненим.
Але Фелікс був поруч досить довго, щоби бачити більше.
— Про що саме ти задумався?
— Не вдавай, ніби не розумієш. З того, що я бачу…
Ти піклуєшся про ту жінку. Глибоко. Можливо — занадто.
— Я?
— Так. Інакше ти б не був настільки злий.
Якби це було кохання — одне діло.
Навіть залишки почуттів були б зрозумілі.
Але от холодна злість…
Ось це вже складно. Вона може вислизати навіть від того, хто її відчуває.
Раціональні люди, як Джуд, часто ховаються за байдужістю — навіть від самих себе.
І зараз він ще мав нахабство виглядати щиро здивованим, почувши, що він взагалі злиться.
— Феліксе. Я зустрів жінку, яку колись любив до нестями.
Хіба хтось залишиться байдужим?
— Навряд.
— Неважливо, як усе закінчилось. Як, по-твоєму, почувається людина, яка бачить, як ця жінка ледь не помирає на його очах?
— Напевно, жахливо.
— То про що тут взагалі можна дивуватись?
— Ага.
Фелікс кивнув так, ніби зрозумів усе.
Зустріч із колишнім коханням може викликати будь-що — ностальгію, провину, гіркоту.
І все ж… чому, дивлячись на Джуда зараз, Фелікс подумав саме:
“ти надто стараєшся.”
— Я ж навіть не збирався його допитувати. Просто вивільнилась хвилинка — і подумав, як там у нього справи.
— Справді? У тебе знайшлась вільна хвилинка? При всій оцій башті з документів на столі?
Ви сьогодні не в формі, сер.
Погляд Фелікса ковзнув до паперових стосів.
Він сам їх сортував за пріоритетністю, знаючи, що Джуд ледь дихає від навантаження.
Але замість того, щоби поринути в роботу, як завжди, Джуд пішов у шпиталь.
Підозріло, дуже.
— Ти сьогодні якось незвично балакучий.
— …
— І підозріло активно намагаєшся себе виправдати. Це теж незвично.
— …
— І я чітко відчуваю, що якщо скажу ще хоч одне слово — отримаю по зубах.
Фелікс почав задкувати, не втрачаючи своєї приємної, але до божевілля дратівливої усмішки.
Вислизнув із кімнати, а за секунду знову просунув голову в двері:
— Стоси праворуч — ті, що термінові.
І зник остаточно.
Джуд ще кілька секунд свердлив поглядом зачинені двері — а потім зітхнув і потягнувся до паперів із «вежі».
— Я? Злюсь? Через неї?
Ні. Неможливо.
Звісно, він був розгублений, коли вперше побачив її ім’я.
І так, він здивувався, коли вони знову зустрілись обличчям до обличчя.
Але на цьому все мало би й закінчитись.
Він пережив це.
Принаймні, так йому здавалося.
Можливо, все б і справді залишилось у минулому, якби це була лише одна випадковість.
Але потім — ще одна.
І ще.
І тепер усе знову сплуталося.
Кажуть, якщо щось трапляється не раз — це вже доля.
Навіть погана доля — все одно доля, так?
Може, саме тому існує фраза:
“Ніколи не зустрічайся з колишніми.”
Від цих думок у нього все плуталося в голові.
Джуд змусив себе зосередитися на документах, які тепер ледь сприймав очима.
Треба було заповнити свідомість справами, обов’язками, рішеннями.
Це був єдиний спосіб тримати себе під контролем.
***
Ашилі змила з себе кров у душі й переодягнулась, перш ніж зайти в кімнату чергових.
Волосся ще було вологим, рушник лежав недбало на голові. Вона просто впала на ліжко.
— Докторко Ашилі.
— Ашилі!
У цю мить до кімнати влетіла Дженні разом зі Стівеном — одним із однокурсників Ашилі по медичному. Вона підняла рушник з голови й поглянула на них.
— Дай гляну. Ти поранена?
— Ні.
— Справді? Я зустріла Веліту в роздягальні — вона ледь не зомліла, коли побачила тебе всю в крові! Ми так хвилювались!
— Так, вона справді виглядала… враженою.
Веліта тоді закричала, наче побачила привид. Знадобилось чимало зусиль, щоби її заспокоїти.
Коли Ашилі спробувала ніяково усміхнутись, щоби підбадьорити, та тільки сильніше злякалась.
Дженні сіла поруч, явно стривожена, а от Стівен просто сперся на стіл навпроти, склавши руки на грудях — і виглядав не надто враженим.
— Кажуть, ти там справжнє шоу влаштувала.
— Докторе Стівене…
— Розпатякала щось про медичну етику, потрапила в заручники, ледь не загинула. Браво.
Дженні замахала руками, намагаючись його зупинити, але Стівен тільки пирхнув.
— А звідки ти взагалі все знаєш?
— Та ну. Постріл у закритій зоні, ти вся в крові, командир виходить із відділення з поглядом, ніби от-от вибухне? Ми тут не вперше — зводимо два до двох.
— Тобто ти допитав охоронців.
— Та яка різниця. Головне — шпигун ще живий. Якби помер, ти б мала справжні проблеми.
Дженні кинула на нього гострий погляд, але Стівен тільки знизав плечима.
— Не захищай її, докторко Дженні. А то ще доведеться навідувати її у військовій в’язниці.
— Командир Джуд не настільки безсердечний.
— А хочеш посперечатись? У нього ж погляд — мороз по спині. Еге ж?
І Стівен, і Дженні вперлись поглядом в Ашилі.
