Доброта, що стає тягарем
— Ви… сьогодні збираєтесь?
Ашилі не змогла вимовити слово «допит» уголос — раптом пацієнт почує.
Джуд нічого не відповів, але сам факт, що він особисто з’явився в палаті, говорив сам за себе.
Якби не для цього — його б тут не було.
Звісно, вона й не думала йому заважати.
Якщо він вирішив, що зараз — значить, була на те причина. Причина, якої вона не знала. Достатньо вагома, щоб привести його сюди особисто.
— Я зачекаю надворі. Ви можете потребувати мене, якщо захочете отримати відповіді.
Пацієнт — шпигун — не їв, не пив, не приймав ліки.
Він був агресивний і впертий.
Зламати його буде непросто. І зважаючи, як повільно він одужував — незрозуміло, скільки він взагалі витримає. Особливо якщо мова зайде про тортури.
Хоча… вона навіть уявити не могла, щоб Джуд зважився на щось настільки жорстоке.
— …Я це врахую.
Його відповідь пролунала лише після тривалої паузи.
Чи погодився він, чи ще сумнівався — було важко сказати. Погляд, який він кинув на Ашилі, затримався надто довго — ніби перевіряв, чому вона така покірна сьогодні.
І все ж, Ашилі спокійно вклонилась — і вийшла з палати.
***
Гуп.
Голова шпигуна відкинулась убік. У роті набралась кров, і він сплюнув густу червону слину.
Піднімаючи побите, окривавлене обличчя, він усміхнувся Джуду.
— Навіть діти з Райзену не заговорили б після такої халтури.
Попри провокацію, Джуд залишався незворушним. Схрестивши руки, він мовчки спостерігав, не виказуючи ані краплі зацікавлення.
Шпигун зморщив чоло. Він очікував більшого.
Це що, просто показуха? Чи за цим ховається щось інше?
Але якби це справді була лише вистава — навіщо тоді самому командиру приходити особисто?
Зазвичай йому вистачило б звіту з результатами допиту.
Та Джуд лише втупився у вікно, а згодом коротко кинув:
— Покличте військового лікаря. Вона чекає за дверима.
— Є, сер.
За мить до кімнати увійшла Ашилі — і застигла на місці.
Пацієнт, прив’язаний до стільця, ледве тримався притомності. З опущеної голови капала кров. Це ще не було тортурами, але ознаки побиття були очевидні.
— Перевірте його стан, лікарко.
З дозволу Джуда, Ашилі обережно наблизилась.
Щойно вона простягнула руку, шпигун підняв голову. Одне око заплило, губи були розбиті, все обличчя — у синцях. Від дотику він сіпнувся, намагаючись відсахнутись.
Крізь розмите, напухле поле зору він ледве розрізняв її обличчя.
Таке спокійне. Вона лікувала його ретельно, попри те, що він був ворогом.
І зараз — її присутність чомусь викликала в ньому коротке відчуття полегшення.
— Ти навіть тепер мене лікуєш? М’якотіла, так? Її Світлість Юпендеї…
Його голос був глухим, знущально-мазохістським.
— На відміну від Райзену, ми дотримуємось гуманітарних угод.
— А-а, гуманізм. Тепер ви можете собі це дозволити?
У перші місяці війни саме Джуд віддав наказ спалювати все на шляху, просуваючись на схід до столиці Райзену.
Стратегія випаленої землі: жодного шансу на контратаку, навіть ціною втрат і затримок.
І ось тепер, коли перемога вже близько — вони заговорили про гуманізм?
Після всіх тих смертей, за які він відповідав, цей шпигун не мав ані права на пощаду, ані на те, щоб залишитись живим.
— Лікарко.
Ашилі завмерла, але після голосу Джуда повернулась до огляду.
Шпигун дорікав Джуду за жорстокість, та з боку його власної армії це була не жорстокість, а холодна точність, що принесла перемогу.
Для Юпендеї це була перемога. Для Райзену — руїна.
Так працює війна.
І все ж Ашилі важко було поєднати це безжальне уособлення з тим Джудом, якого вона пам’ятала.
«Можна я його залишу? Здається, його мама покинула...»
Вона згадала, як Джуд колись увірвався до кімнати з переляканим цуценям на руках.
Він нервував, переживав, чи не поранене воно, чи не хворе.
Тоді вона дивувалась — як така людина може воювати?
Люди змінюються. Але розрив між тодішнім і теперішнім Джудом лякав.
— Угрх… кхг!
Шпигун раптово сіпнувся, очі закотились. Ашилі підскочила, перевірила зіниці.
— Судоми? Йому щось давали?
— Ні, пані.
ПСВТ? Або інфекція?
— Треба покласти його. Зніміть усе — розв’яжіть ремені!
Один із солдатів глянув на Джуда. Той кивнув.
Під керівництвом Ашилі охоронець почав розстібати ремені.
Щойно вона нахилилась, щоб підтримати підборіддя й відкрити дихальні шляхи —
рука схопила її.
В одну мить шпигун обхопив її шию й притиснув до горла гостре лезо — частину медичних ножиць.
Крапля крові скотилась по шиї.
— Не рухайтесь. Хочете — ріжте, але лікарка помре першою.
— …Чого ти хочеш? Вихід?
Джуд наказав солдатам відійти, а сам повільно витягнув пістолет зі шкіряної кобури.
Чим ближче він підходив, тим сильніше лезо впивалось у шкіру Ашилі. Струмінь крові повільно стікав униз.
— Без фокусів. Якщо я піду — не один.
//Коментар перекладача: Схоже, я покладала забагато надій на цього шпигуна.//
— Шкода. В нас якраз нестача медперсоналу.
Джуд навів пістолет прямо на шпигуна, легко відгорнувши пасмо волосся з обличчя Ашилі дулом зброї.
Якщо він промахнеться — або шпигун здригнеться — постраждає вона. Але Джуд не вагався.
— Я дам тобі те, чого хочеш. Що скажеш на швидку смерть?
— …
— Вважаю це згодою.
У ту мить, коли палець Джуда торкнувся спускового гачка, Ашилі міцно заплющила очі.
Постріл.
Гучний звук рознісся по тісній палаті, б'ючи по вухах.
Гаряча, липка кров бризнула Ашилі на обличчя й волосся.
— …
Вона була занадто шокована, щоб навіть закричати. Перед очима все стало червоним. Коли вона повільно провела долонею по щоках, пальці вмить стали мокрими від крові.
Вона підняла погляд. Джуд уже сховав пістолет у кобуру. Його обличчя залишалося незмінним.
— Приберіть тут.
— Так, сер.
— І, лікарко, мовчіть про це. Цей чоловік... все ще "живий". Зрозуміло?
Джуд поглянув на її зелені очі, що повільно кліпали від шоку, й без жодного слова більше вийшов із кімнати.
Жодного співчуття. Жодного натяку на емоцію.
— З вами все гаразд, лікарко?
Поки Ашилі стояла, мов закам’яніла, один із солдатів обережно наблизився, стурбовано дивлячись на неї.
Навіть якщо вона звикла до крові — бачити, як голову розриває буквально в кількох сантиметрах від себе, було надто травматично. Навіть для лікаря.
— Т-так… Я… Я в порядку…
Здушено відповівши, Ашилі навколішки почала збирати розкидані бинти та марлю. Кров липла до рук.
— Залиште. Це вже все непридатне.
— …Так.
Білі пов’язки стали багряно-червоними. Ліки — теж. Вона просто не змогла б їх більше використовувати.
Кривлячись від внутрішнього тремтіння, вона підвелась.
— Тоді я… я піду.
— Будь ласка.
З потьмянілим поглядом Ашилі розвернулась і вийшла. Відмовилась від супроводу.
Йшла, ніби втікала.
Навіть коли ступила у коридор і почала спускатись сходами, її свідомість залишалась десь далеко. Ноги рухались самі, відокремлені від думок.
Тому, коли хтось раптово схопив її за руку — вона лише повільно повернула голову.
— Отямся.
Це був Джуд.
Побачивши, як по її шиї проступає кров, Джуд ледь поморщився.
Поміж засохлими смужками ще виступали нові краплі.
Чим вона взагалі там так довго займалась, якщо навіть себе не обробила?
Він цокнув язиком, витягнув хустинку й різко притиснув її до порізу.
— Притисніть. Ось тут.
— …Дякую.
У всій цій метушні Ашилі зовсім забула про поріз від ножиць.
Вона здригнулась, але не заперечувала — прийняла допомогу.
Поглянувши на жінку, що здавалася повністю відірваною від самої себе, Джуд додав:
— Він хотів померти. Спровокував нас навмисно, щоб ми його вбили.
— …
— Райзен програв. Його місія зірвалась. У нього не залишилось варіантів, крім смерті. А твоя доброта зробила з тебе зручний інструмент.
— Я…
Її горло стиснулось. Голос зірвався.
Вона замовкла, спробувала вирівняти дихання —
і лише тоді знову змогла заговорити.
//Коментар перекладач: мені подобається, що тут немає “героїчної винагороди” за доброту. Натомість — наслідки.//
