Я точно десь її бачив
— Та жінка… Ми бачили її в тому гірському селищі, коли супроводжували Її Величність королеву. Я ж знав, що бачив її десь раніше. Тільки-но згадав.
— …
— Життя дивна штука, правда? Хто б міг подумати, що зустрінемо її саме тут. Тоді, Ваша Світлосте, ви ж бо справді…
— Феліксе.
Йому не хотілось це слухати. Одного лише тону було достатньо, щоб стало ясно: краще замовкнути.
Не потрібно було нічого озвучувати. Джуд і так мав чимало жалю, пов’язаного з тим минулим.
— Просто спостереження. Війна ж іще не закінчилась, знаєте.
На щастя, Фелікс усе зрозумів. Лише знизав плечима і відійшов на крок назад.
Джуд — людина, яка рідко чогось прагнула і завжди залишалася стриманою.
Але вона — була винятком.
Фелікс пам’ятав це надто добре: яким одержимим був Джуд.
Тож, як не хвилюватися? Навіть якщо тепер він виглядав байдужим.
— Однієї дурниці з мене досить.
Амінь, — подумки підсумував Фелікс. Бо нікого ще не виносило так по повній.
Але назовні лишив тільки звичну безтурботну усмішку.
— Ну, то добре. А то я вже хвилювався, що вас знову потягне в сентименти.
— Сентименти? Якби можна було вирізати той фрагмент з мого життя — я б зробив це без жалю.
— Ой, як жорстко. Хіба ж перше кохання не має бути дорогою пам’яттю? Навіть якщо боляче. Ви холодні, Ваша Світлосте.
— …
Ти це кажеш, серйозно?
Джуд кинув на нього невіруючий погляд, але Фелікс, як завжди, зберігав незворушність.
Та й коли він хоч колись слухався? Його безтурботна, ласа на провокації манера дратувала, але водночас — саме за неї Джуд і тримав його поруч. Хоча іноді дуже хотілось врізати.
Джуд нарешті зітхнув — змирився.
— Вони ж уже тут, так? Заводь.
— Ага, вони в приймальні. Я проведу.
Фелікс глянув на годинник і вийшов.
Залишившись сам, Джуд роздратовано жбурнув ручку на стіл.
Настрій у нього був геть поганий.
Ні. Швидше — щиро паршивий.
Це відчувалось, як коли хапаєш пригорщу піску — а той вислизає з пальців, лишаючи кілька впертих піщинок. Скільки б не струшував руку — одна-дві завжди залишаються. Колються. Дратують.
Там не було нічого серйозного — лише жменя емоцій, дрібна, як ті зернини піску. Але й цього вистачило, щоб зіпсувати настрій.
Можливо, варто було схвалити її прохання про переведення на передову.
Якби просто відіслав її подалі, за межі видимості, то зараз би не мав справу з цим усім.
— Я їх привів.
Голос Фелікса відірвав його від думок.
Джуд повернув голову — і побачив, як до кабінету заходять генерали Об’єднаних сил Юпендеї.
Це мала бути ще одна безсенсовна розмова. Але, щоби проштовхнути рішення після повітряного нальоту, Джуд мав її витримати.
Або, принаймні, вона дозволить не думати про інше.
…Але ні. Ця нарада виявилась ще більшою тратою часу, ніж очікувалось.
Попри те, що війна явно схилялась на бік Юпендейського альянсу, перемовини про мир уже почались — хоч і неофіційно.
Але атмосфера — хаос: кожна держава намагалась урвати шматок собі, заглиблюючись у суперечності.
Хоча на фронті ще гинули солдати, а офіційного припинення вогню не було, всі більше переймались не війною, а тим, що можна встигнути отримати.
Нарешті Джуд порушив мовчання й змінив тему:
— Що з пошуком інших шпигунів?
— Рух повільний.
Не та відповідь, на яку він сподівався.
Джуд з роздратуванням забарабанив пальцями по столу.
— Як реагують країни Альянсу Райзен на повітряний наліт?
— Помітної реакції нема. Але з огляду на неофіційні сигнали, які отримав Його Величність король Юпендеї, можна припустити, що це була не самостійна операція Райзену.
— Вони «зондували ґрунт» перед мирними переговорами. Сподівались на перелом.
Але хід війни вже змінився. Альянс Юпендеї здобував перевагу.
Один за одним союзники Райзену здавались.
Цей необдуманий наліт лише погіршив їхнє становище: замість вигоди — лише критика й роздратування навіть серед «своїх».
Райзен опинився в повній ізоляції. І це був ідеальний момент, щоб тиснути далі.
— Без грошей, їжі та військ вони довго не протримаються.
— Отже, як і планувалось — рухаємось на схід, до столиці Райзену?
— Перш ніж...
Джуд задумався. Пальці завмерли на столі.
— А якщо... ми дамо Райзену те, чого їм бракує?
***
Ашилі поспішала сходами шпиталю.
Минув тиждень відтоді, як вона лікувала Джуда. За цей час вона не побачила його жодного разу.
Вона обережно питала в Фелікса про стан швів — той відповів, що доктор Гебескус уже їх зняв, і що рана загоїлась добре.
Невже він просто не хоче мене більше бачити?
Ну звісно. На його місці вона би відчувала те саме. Вона це розуміла.
І все ж — у грудях знову заболіло гірко і тихо.
Здавалося, Джуд легко пішов далі, а вона — застрягла у минулому.
А може, вона й не хотіла рухатись далі.
Схоже, я його більше не побачу.
Він був людиною настільки високого рангу, що вона могла бачити його лише тоді, коли її викликали.
Насправді, вже тоді було ненормально, що лікарка її рівня лікувала командира.
Чим більше вона думала про це, тим дивнішим здавалося те, що саме Фелікс її тоді покликав.
Занурена у думки, вона піднялась на третій поверх.
У самому кінці коридору, за охороною, була палата полоненого шпигуна.
Джуд наказав залишити його живим і в належному стані для допиту.
Деякі медики відмовлялись лікувати його — бо ж шпигун.
Але Ашилі зробила все можливе, щоб той відновився.
Так, це було наказом Джуда.
Але не лише тому вона це робила.
Він сказав їй:
«Раз ти стала лікаркою, продавши мене, то щонайменше маєш довести свою майстерність.»
Вона хотіла не просто відповідати цим словам — перевершити їх.
— Ви вже прокинулись? Добре спалося?
Чоловік на ліжку, руки якого були зв’язані, відвернув голову мовчки.
З ним завжди так.
Відтоді, як він уперше розплющив очі, він насторожено мовчав. Ні слів, ні реакцій.
За винятком одного разу.
— Чому ви просто не дали мені померти?
Питання, наповнене гіркотою й недовірою.
Жодні розмови про медичну етику чи гуманітарні принципи на нього не діяли.
— Вам болить в районі операції?
Вона спитала лагідно, але — знову тиша.
Зітхнувши, Ашилі обережно підійшла ближче.
— Будь ласка, не підходьте так близько, лікарко.
— Все гаразд. Вам не натирає зап’ястя?
//Коментар перекладачки
Чомусь мені не дає спокою думка…
Цей шпигун навіть може виявитися не NPC, а новим героєм.
Причому в любовному трикутнику.//
Ігноруючи застереження охоронця, вона продовжувала ставитись до нього з турботою.
Усі навколо казали, що немає сенсу встановлювати контакт зі шпигуном.
Але Ашилі ніколи не забувала про свою лікарську відповідальність.
— Я перевірю місце операції.
Але він, як і завжди, не йшов на контакт.
Попри зв’язані руки, він якось викрутився, щоб відвернутись від неї.
Це могло розірвати шви. Ашилі пригладила чолом волосся, вираз обличчя — явно стривожений.
— Допомогти?
Охоронець озвався, і Ашилі неохоче кивнула.
Це вже стало рутиною. Охоронець притримав пацієнта, і лише тоді шпигун нарешті відкрив рота:
— Не морочтесь. Просто добийте мене вже.
— Це не те, що варто казати лікарю.
Зітхнувши, Ашилі кинула погляд на тацю з їжею, яку він так і не торкнувся.
Він відмовлявся від їжі та води. Ліки теж не приймав.
Було ясно: він очікує смерті. І, здається, хотів прискорити її прихід.
Отже, знову довелось проводити огляд силоміць.
— Відпусти! Я сказав, відпусти мене!
— Не сіпайся!
Поки пацієнт пручався, а охоронець його стримував, Ашилі швидко оглянула зону швів.
Рана загоювалась, але повільно.
Відмова від їжі та мінімум співпраці — сильно ускладнювали відновлення.
— Судячи з опору — енергії в нього вистачає.
Ашилі здригнулась. Вона різко обернулась — у дверях стояв Джуд із двома солдатами.
— Я ж наказав повідомити, щойно він заговорить, хіба не так, лікарко?
Звісно, Джуд отримував звіти від охорони.
Він знав: шпигун прийшов до тями, може говорити, може навіть рухатись — хай і повільно.
— Але він ще не достатньо відновився…
— Я не казав нічого про повне відновлення.
— …
— Можливо, ви колись
були цивільною. Але зараз ви — військовий медик. А отже, підпорядковуєтесь наказам. Чи я помиляюсь?
— …Ні. Ви маєте рацію.
— Тоді відійдіть.
Його блідо-блакитні очі були холодні, мов криця.
І кожен погляд — був прямим наказом.
