Шанс довести свої навички
Коли Ашилі увійшла до кабінету командира, Джуд сидів, глибоко відкинувшись на спинку крісла, із заплющеними очима.
— Ви спите?
— Ні.
Він відповів тихим голосом, розплющив очі й ледь повернув голову. Його погляд на мить зупинився на Ашилі, коли він глянув повз Фелікса, а тоді повільно випростався в кріслі.
— У тебе ще щось?
— Мені сказали, що вам потрібне лікування.
Погляд Джуда миттєво звузився, спрямований на Фелікса.
— Це я її привів. У нас війна. Якщо стане гірше — хто потім відповідатиме?
— …
Навіть під тиском Джудового невдоволення Фелікс, як завжди, усміхався. Він невимушено поклав медичну сумку на стіл і легенько підштовхнув Ашилі вперед.
— Тоді залишаю це вам, лікарко Ашилі.
— А, так.
Її нерішучість тривала недовго. Ашилі крокнула вперед і відкрила сумку. Де саме, наскільки сильне поранення і наскільки глибоке? Вона хвилювалась.
Навіть із цієї відстані вона не помітила нічого підозрілого, отже, поранення, ймовірно, не критичне. Але коли мова йшла про Джуда — ніколи не можна було бути певною.
Його слова, жести, вирази обличчя — усе надто впливало на неї, щоби вона могла щось розгледіти.
— Покажіть, будь ласка, де саме у вас поранення.
Вона натягнула рукавички й підвела очі — та Джуд усе ще сидів, не зрушивши з місця.
— Немає потреби. Нічого серйозного.
— Вирішувати це — лікарю, не вам.
— …
Його байдужий погляд знову впав на неї.
Блідо-блакитні очі й рішуче-зелені зустрілись у напруженій тиші.
— Ви самі сказали, що очікуєте від моїх навичок. Тож ось ваш шанс переконатись.
— …Справді. Казав.
«Для людини, яка наче прагне втекти — вона говорить дуже впевнено».
Її голос і погляд були твердими. Та от руки в рукавичках — ледь помітно тремтіли.
— Якщо так — тоді вперед.
Джуд зняв кітель.
Нижня частина білої сорочки під ним була просякнута кров’ю, яскраво-червоною.
— Ого.
Фелікс ахнув з жахом.
— Ви весь цей час терпіли з таким пораненням? Є ж межа нехтуванню здоров’ям.
— Замовкни.
Побачивши його закривавлений торс, Ашилі застигла.
Ще зовсім недавно вони стояли зовсім близько й розмовляли — і вона не помітила нічого. Як могла не помітити? Як лікарка?
Вона не мала дозволяти емоціям заважати професії. І від цього почувалася нікчемною.
— Що стоїш?
— П-пробачте.
На звук голосу Джуда Ашилі нарешті отямилась і зробила крок ближче. Під закривавленою сорочкою тягнувся довгий поріз, що сягав грудей і боку.
На щастя, рана хоч і сильно кровоточила, але була неглибокою.
— Як це сталося?
— Де ж це було… а, здається, біля тих завалених будівель за шпиталем.
— І що ви там робили посеред ночі? Ще й на самоті?
— Технічно, я був не сам.
— Перепрошую? А з ким?
— А що ти зробиш з цією інформацією?
Роздратовано відрізав Джуд. Фелікс щось пробурчав собі під ніс, але Джуд його проігнорував.
— …
Ашилі не змогла нічого відповісти.
Бо людиною, яка була з Джудом за шпиталем тієї ночі, була вона сама. І найімовірніше, він отримав це поранення, захищаючи її. А вона — лікарка, яка була поруч — навіть не помітила цього.
Захлиснута провиною й відразою до себе, Ашилі похитала головою. Зараз вона мала одне завдання: надати йому допомогу — як слід, ґрунтовно й уважно.
Вона обережно витерла запечену кров і уважно оглянула рану, визначаючи її глибину й форму.
Раптом вище поранення вона помітила старий шрам — і застигла. Її довгі вії повільно кліпнули, ніби в задумі.
— Це стара рана. Якось мене лікував один лікар у гірському селищі. З онукою. Досить вправні були.
— …
— Було глибоко й боляче, але зрослось добре. Хоч і залишився негарний слід.
Ашилі хотіла щось сказати, але врешті просто замовкла й узяла пінцет і нитки для швів. Під пильним поглядом Джуда її руки тремтіли, нитка випадала двічі, поки з третьої спроби вона не вхопила її правильно.
Вона знову і знову повторювала подумки: «Я — лікар. Переді мною — пацієнт». Це допомогло їй зібратись і зосередитись.
— Було б краще дати йому загоїтись самостійно, але за таких обставин накладу шви.
— Що? Аай…
Не встиг він щось відповісти, як різкий біль змусив його здригнутись.
Він зиркнув униз, примружившись, але Ашилі навіть не відреагувала й одразу взялася за накладання швів.
— Щипатиме.
— …
Хіба лікарі не повинні попереджати, перш ніж щось таке робити? — він кинув на неї спантеличений погляд, але Ашилі лише зосереджено працювала пінцетом, не зважаючи на нього.
Вибору не було: місцева анестезія тут майже не діяла б. Найкраще — це зробити все якомога швидше, навіть якщо боляче.
— Усе готово.
Невдовзі Ашилі відклала інструменти.
Поки вона перев’язувала рану, не забула дати необхідні рекомендації щодо догляду:
— Слідкуйте, щоб не намокло. Якщо загоєння піде добре, шви знімемо за тиждень.
Поки вона говорила, Джуд почав застібати сорочку.
Йому кортіло якнайшвидше переодягтися з закривавленої ганчірки, але через заплановану нараду це було неможливо.
— Є ще якісь скарги? Біль?
— Ні.
— Вам справді варто переодягнутись…
— Це вже не твоя справа.
Ну, власне — правда…
Його різкість боляче різонула, але вона не мала права заперечувати.
Лікування завершено. Її роль виконана. А між нею і Джудом, верховним командиром, лежала ціла прірва — статусу, влади й досвіду.
— Ще щось?
Погляд Джуда знову впав на неї.
Ашилі навіть не почала збирати інструменти. Вона просто стояла, ніби закам’яніла, витріщившись перед собою.
— Га? А, ні. Нічого.
— Тоді можеш іти.
— Так. Вибачте.
Тільки тоді вона метнулась збирати бинти, марлю й ножиці до медичної сумки — але рука зісковзнула.
Все голосно висипалося на підлогу. Вона здригнулась, розгубилась — і м’яко зітхнула.
Чому ж вона так хвилюється, так ніяковіє? Адже це просто пацієнт. Вона мала зберегти витримку.
— Обережно.
— Вибачте! Я зараз…
Фелікс опустився поруч, щоб допомогти, але Ашилі наполягла: усе зробить сама. Поспіхом заштовхала інструменти назад у сумку й перекинула її через плече.
— Що ж… Тоді я піду.
— Гарна робота, лікарко.
Джуд накинув кітель і попрямував до свого столу. А Фелікс тим часом провів Ашилі до виходу з кабінету.
— Бережіть себе, лікарко Ашилі. Вибачте, що не проведу — треба готуватись до наради.
— Все гаразд. Дякую вам.
Вона легенько кивнула і поправила ремінь сумки на плечі.
Крізь прочинені двері вона ще встигла кинути останній погляд на Джуда — його зосередлене обличчя, сховане за паперами.
Усього кілька кроків, просто незамкнені двері — а здавалося, що між ними прірва.
***
Коли Фелікс повернувся, Джуд неспокійно совався в кріслі, намагаючись не зачепити бинтів на грудях.
— Не крутись. Ще шви порвеш.
— …
Джуд зиркнув на нього сердито. Фелікс підійшов ближче й виклав на стіл підготовлені документи до наради.
— І що тепер?
Ця дратівливо життєрадісна усмішка — точно збирався сказати щось, що розлютить.
І Джуд не помилився.
— Лікарка Ашилі, знаєте… Вона, виявляється, досить відома серед солдатів. Називають її «лілією поля бою», або «білою богинею в халаті», щось таке.
— До суті.
Зазвичай офіцерів такого рангу, як Джуд, мав би оглядати головний медик. Але Фелікс наполіг, щоб це зробила саме Ашилі.
Джуд уже тоді насторожився, як тільки Фелікс сказав, що вона «здається знайомою».
— Це вона, правда ж?
//Коментар перекладачки (вже не впевнена, хто тут головний — я чи мій сон):
Мушу з вами поділитися однією історією. Тому що це стосується цього роману. І це — за межами здорового перекладацького досвіду.
Було як завжди: треба було заповнити профіль.
Точної інформації не мала, тому спершу виставила 2020 рік — тимчасово, аби хоч щось стояло.
Але десь глибоко це мене трохи турбувало.
«Щось воно не 2020... Треба буде потім перевірити.»
І от вночі я засинаю.
На животі. Тому що: — на спині — сонний параліч, слухаю демона в кутку кімнати чи сняться дуже божевільні сни.
— на боці — контрольні з географії(і вона була, до речі, непогана), дружба з арабами(дуже доброзичливими, до речі. та ще два сни про які я волію не розповідати... і це все в одну ніч. Це ще легкий варіант. Буває й гірше.
— на животі — типу безпечно (ха-ха, якби ж то).
І мені сниться:
Я заходжу в профіль роману.
Бачу: 2025 рік випуску. 80 розділів.
Оформлено гарно, чітко, як офіційні метадані. Ні тіні сумніву.
Прокидаюсь.
І, не перевіряючи,
йду і реально оновлюю профіль.
Ставлю 2025. І 80 розділів.
Тільки пізніше — мене раптово прошиває:
“Стій… А я це точно бачила? Чи мені це наснилось?..”Так от:
Це мені наснилось.
А я — повірила.
І реально оновила профіль.
Бо сон був настільки чіткий, спокійний, буденний, ніби просто робоча дія в адмінці.
Після такого ти реально не впевнена, хто тут перекладає — ти, чи твоя підсвідомість.
І коли ти бачиш, що вже щось зроблено — навіть не думаєш сумніватись. Бо ж "бачила вчора ввечері".
Ага. У сні.//
