Я заслуговую на це чи не так?
— А, це… —
Доктор Гебескус удав, ніби щойно згадав. Вимовив це повільно, ніби не надаючи особливого значення. Насправді він уже подав запит на затвердження, але після повітряного нальоту геть забув про нього.
— Тепер, коли ти згадала, так і не чув, чи його схвалили. Схоже, щось затрималося.
— Що? Чому? Такі запити зазвичай затверджують одразу.
Гебескус мовчки подивився на Ашилі.
Він не раз намагався відмовити її, та вона наполягала вперто й до кінця. Йому імпонувала її рішучість, але коли настав момент справді її відпустити — тривога взяла гору.
Він цінував її як студентку, так. Але ще більше — як досвідченого фахівця, що був потрібен тут, під його наглядом.
Особливо з огляду на те, що незабаром у шпиталі стане ще важче.
— Що ж, заодно можеш спитати про це в Його світлості, командира.
Тож відповідальність за рішення він перекинув на Джуда.
Оскільки офіційного схвалення досі не було, було очевидно: командир усвідомлював нестачу медиків. І Гебескус сподівався, що той вирішить залишити Ашилі саме тут.
***
Яким би терміновим не було питання, військовий лікар не міг просто так увірватися до командира без призначення.
Після повітряного нальоту й оголошення надзвичайного стану було зрозуміло, що розклад Джуда розписаний по хвилинах.
У душі вирувала плутанина. Частина Ашилі сподівалася, що все зірветься під зручним приводом. Інша — збуджено чекала нагоди побачити його знову.
Та, попри всі думки, ноги несли її вперед. І незабаром вона опинилася біля дверей офісу Джуда.
— О, і що ж привело нашу доблесну лікарку аж сюди?
Фелікс, що сидів за столом біля дверей командира й нудьгуючи розгойдував ногами, миттєво підвівся.
Побачивши обличчя Ашилі вже без хірургічної маски, він одразу впізнав її. Його зацікавлений погляд ковзнув її рисами з усмішкою, повною легкої насмішки.
— Добридень.
Ашилі ввічливо привіталась. Вона впізнала його — саме він супроводжував Джуда в операційну.
Фелікс був худорлявим, з витонченими, майже аристократичними рисами обличчя. Але коротко підстрижене волосся створювало дивний дисонанс.
Наче юний аристократ, що намагається виглядати як справжній солдат.
— Я Фелікс Гоґан. Ад’ютант Його Світлості… точніше, Його Високості.
— Ашилі Роза.
Не знаючи його точного звання, вона просто чемно кивнула.
Потім її погляд повернувся до щільно зачинених дверей командира.
— Його Світлість зайнятий?
— Ні. У нього є десять хвилин до наступної наради.
Нічого не йшло за планом… або, навпаки, все йшло саме так?
Було б добре мати хоча б хвильку, щоб зібратись із думками. Але Фелікс без вагань відчинив двері.
Ашилі не залишалося нічого, крім як нервово пригладити білий халат і зайти.
Джуд, у тій самій охайній формі, що й напередодні ввечері, розслаблено підписував документи.
Варто було б просто підійти. Або привітатися. Це ж мало бути легко. Та вона вагалася.
— Він ще живий?
Не відриваючи погляду від паперів, Джуд кинув коротке запитання.
Зненацька, Ашилі мимоволі вдихнула й спробувала зібратись.
— Так. Стан ще потребує нагляду, але критичну межу вже подолано.
— Головне, щоб міг говорити. Решта — підлатайте як слід.
Ага. Значить, готується до допиту.
Вона миттєво це зрозуміла, але розумно промовчала.
Той напад, що почався майже в той самий момент, коли Джуд прибув до тимчасового штабу, виглядав підозріло вчасним. Навіть для неї, лікаря. Ходили чутки, що штаб можуть перенести, але ця база була не єдиним можливим варіантом.
Серед медперсоналу подейкували про витік інформації.
І поки вона думала про це, Джуд раптово підвів погляд.
Ашилі здригнулась від раптового зорового контакту. Джуд трохи насупився, а потім знову повернув собі байдужий вираз.
— Чому мовчиш?
— …Пробачте?
— У операційній ти була зовсім іншою.
— Лікування — моя відповідальність. Те, що відбувається після виписки — вже ні.
Її повноваження як лікарки обмежувалися військовим шпиталем. Після виписки пацієнт більше не належав до її зони відповідальності. Її відповідь прозвучала спокійно.
— Холодно звучить. А в операційній ти ледь не кидалась грудьми на амбразуру.
— …
Джуд підписав останній документ, закрив теку й відклав ручку. Його вуста ледь викривились у саркастичній усмішці.
— Хоч користь з нього буде. Для нас, принаймні.
— …
— Тому ти й подала рапорт на переведення в польовий шпиталь?
— …Я хотіла дізнатися, чому схвалення затримується.
Ашилі скористалася нагодою й поставила запитання прямо.
Джуд коротко хмикнув, упіймавши її погляд.
— Є багато способів ризикувати життям, не обов’язково для цього лізти на передову.
— …
— Якщо моє місцезнаходження вже розсекречене — а ймовірність висока — то незабаром тут буде так само небезпечно, як на фронті. Це місце стане вузловим пунктом, і поранені підуть звідусіль.
Він відкинувся на спинку крісла, переплів пальці й поклав руки на коліно.
— Після цього нальоту ми втратили чимало медиків. Зараз ми настільки відчайдушні, що згодились би навіть на котячу лапу, аби допомагала. То хто ж у такій ситуації схвалить твоє переведення? Ще щось?
— Я хотіла вибачитись за вчорашню різкість в операційній…
— Збережи собі нещирі вибачення. Ще щось?
— …Ні. Дякую за час.
Ашилі нахилила голову, щоб попрощатися, й повернулась, щоби йти.
— Ашилі.
Цей тихий голос за спиною — і серце в грудях завмерло.
Той самий глибокий, теплий голос, за яким вона так скучила. Немов зачарована, вона повільно обернулась.
— Вітаю. Ти стала саме тією лікаркою, якою завжди хотіла бути.
Він ледь усміхався. І дивився прямо на неї.
Отже… він пам’ятає мене.
***
Повернувшись на станцію, Ашилі одразу ж схопила стос карток пацієнтів.
Їй потрібно було на чомусь зосередитись. На чому завгодно, аби тільки витіснити з пам’яті образ Джуда — з його холодними, презирливими блакитними очима.
— Вас сильно насварили, лікарко?
Ашилі підвела голову на тривожний голос. Це була Дженні, яка саме готувала картки для обхідного листа.
— Ви така бліда. Напевно, справді добре дісталося?
— Ні, не зовсім…
— Я чула, що Його Світлість рідко підвищує голос. Але кажуть, що одного лише його погляду достатньо, щоби скувати людину кригою. То, може, вже краще, якби й накричав? Це правда?
— Абсолютна правда.
— Ааай! Ви мене налякали!
Дженні підскочила, почувши несподіваний чоловічий голос за спиною. Все ще намагаючись заспокоїтись, вона мовчки роззявила рота, спостерігаючи, як Фелікс піднімає руку з вибачальним жестом.
Ашилі теж була здивована.
Фелікс щойно проводжав її з кабінету командира. Вона аж ніяк не очікувала зустріти його знову — і так швидко.
— Пане Фелікс? Ви до нас?
— Хотів би позичити хвильку, лікарко Ашилі. Є один пацієнт, якого треба глянути.
— Пацієнт? Де саме? Він при тямі?
— Так, при тямі. Але наполягає, що лікування йому не потрібне. Переконати його — ну, скажімо, непросто.
Рука Ашилі, яка тягнулась до медичної сумки, завмерла.
Пацієнт, якого не може вмовити Фелікс?
Якщо він прийшов по лікаря особисто — пацієнт точно має якийсь ранг.
Може, ще один генерал... Але всі знали, що Фелікс — особистий ад’ютант Джуда.
Ашилі нарешті стиснула ручку сумки, хоча пальці тремтіли від тривоги.
— Пане Фелікс… Цей пацієнт — це…
— Так. Його Світлість, командир. Тож якщо можна — не баріться?
