Біла зима
— Ця дівчина кохає Джуда. Вона зробить для нього все, —
із дивовижною впевненістю заявила королева Бет Ендрю.
Та замість того щоб відчути полегшення, Ендрю лише занепокоївся ще більше.
Вчинки, продиктовані емоціями, змінюються разом із цими емоціями.
А емоції за своєю природою — некеровані.
Вони нестабільні, а нестабільність — це ризик.
Якщо Ашилі колись перестане любити Джуда, вона з такою ж легкістю вийде з-під контролю.
Як це вже колись зробив сам Джуд.
— Щасти тобі в житті.
Половина цього побажання була про тривогу — що Ашилі може не виконати свою роль.
А друга половина — більш щира — справді була сподіванням, що його молодший брат буде щасливим.
Адже невдовзі Ашилі мала стати дружиною Джуда і членом королівської родини.
А Ендрю, як наслідний принц і майбутній король, мав обов’язок її захищати.
І, зрештою, особисто він вважав її досить достойною жінкою.
— Чому ти вирішила піти військовим лікарем? Це ж було непросте рішення, правда?
— Коли я навчалась у медичній школі, стипендію мені виплачували з королівського фонду, створеного на честь народження принцеси Шарлотти. Я подумала, що було б правильно якось віддячити. Тоді побачила оголошення про набір військових лікарів — і одразу подалась.
Смілива, із гідними захоплення повстаннями, чесна.
Фелікс навіть казав, що в неї виняткове почуття обов’язку як у лікарки.
Ідеальна кандидатура для дружини військового офіцера.
— Саме так і має бути.
Можливо, не ідеально, але вони впораються.
Навіть якщо хтось із них, або обидва, виявляться нещасливими — якось доживуть.
Від моменту, коли присягли перед Богом, вони були зв’язані на все життя.
Ендрю не був особливо побожним,
але для нього обітниця означала відповідальність.
А він, на жаль, не з тих, хто може цю відповідальність кинути.
Наступного дня сніг ущух.
Всю ніч мело, і тепер світ був укритий білою ковдрою.
Ендрю та Джуд разом залишили резиденцію Великого герцога.
Набридлива наполегливість Ендрю щодо того, що Джуд повинен частіше навідувати Ашилі, зрештою дала свій результат.
До того ж минуло вже чимало часу відтоді, як він бачив її як слід після тієї самої «несанкціонованої прогулянки».
У палаці за ним стежило надто багато очей, тож, мабуть, настав час бодай показатися.
— Вітаю вас, Ваші Високості.
Двійко принців зустрів дворецький, коли вони прибули до прибудови.
Після самовільної прогулянки Ашилі королева розпорядилася, щоб у прибудові постійно чергував дворецький.
Відтоді навіть вийти надвір для Ашилі стало справжньою проблемою.
— Де вона?
— У саду, Ваша Високосте.
— У саду?
— повторив Джуд.
У таку крижану погоду?
Він насупився, згадавши, як застерігав її не застудитися.
Поки Джуд хмурився, Ендрю вже звично рушив до саду.
У засніженому саду вони знайшли Ашилі, яка сиділа навпочіпки в кутку й була чимось зайнята.
Сніговика ліпить, чи що?
Джуд насупився ще більше, пильно дивлячись на неї.
Поруч із ним Ендрю тихо засміявся.
— У неї є мила сторона. Ви підходите одне одному.
— …
Джуд не знав, як на це відповісти.
Саме в ту мить Ашилі помітила їх, коли трохи змінила позу.
— О, Джуд! Ваша Високосте!
Її обличчя пашіло від холоду, а кожне слово злітало з вуст у білому клубочку пари.
— Я ж казав, клич мене Ендрю, хіба ні?
— А… Я ще звикаю.
— Бачу, снігом ти тут насолоджуєшся.
Її щоки стали ще червонішими — вже від збентеження.
Ашилі прикрила рот рукавичками, всипаними снігом, мов цукровою пудрою.
Цокнувши язиком, Джуд зняв із себе шарф і обгорнув ним шию Ашилі.
— Застудишся — побачиш, що буде.
— Я якраз збиралася заходити.
Шарф, зігрітий його тілом, був напрочуд теплим і затишним.
Вона несміливо взялася за нього пальцями, а на обличчі розквітла яскрава усмішка.
— Раз ми всі тут, чому б не покликати Шарлотту й не пограти з нею?
— Що?
— Було б добре, якби Ашилі трохи зблизилась із Шарлоттою, правда ж? І ти теж допомагай.
Ти ж знаєш, ні Софія, ні я — не з тих, хто бігатиме з нею по двору.
— …Ти зараз що сказав?
Попри сердитий погляд Джуда і руки, глибоко заховані в кишенях пальта,
Ендрю абсолютно спокійно покликав дворецького, щоб той привів Шарлотту.
Ашилі, очевидно зрадівши, погодилась — і Джуду не лишилося жодного шансу відмовити.
Невдовзі Джуд уже зітхав, спостерігаючи, як Ашилі й Шарлотта сидять навпочіпки поруч.
Це виснажливо.
Попри крижане повітря, під пальтом він буквально спітнів від біганини за невгамовною Шарлоттою.
Вона аж до кінчика носа почервоніла й уся була в снігу,
але навіть натяку не було на те, що хоче повертатися в дім.
На щастя, зараз вона бодай сиділа і бавилась зі снігом.
Інакше Джуд, імовірно, вже закинув би її собі на плече й силою заніс до будівлі.
— Та-да!
Після серйозної концентрації Шарлотта з гордістю показала Ашилі свою снігову скульптуру.
Що… це таке?
Із того місця, де стояв Джуд, важко було зрозуміти, що саме вона зліпила.
Грубий квадрат? Коло?
Це точно не сніговик. Можливо, якась тварина? Але в нього не було вушок, як у зайця,
а заокруглені риси робили його схожим радше на свиню.
Із того, як Ашилі схилила голову набік, здавалося, вона була не менш розгублена.
— Ого, яка гарна й здорова печінка!
Печінка?
Шарлотта кліпнула очима, спантеличена:
— А що таке печінка?
— Досить, — втрутився Джуд.
Дивлячись на жінку й дитину, що сиділи в снігу, він уже відчував наближення головного болю.
— Пора всередину. Шарлотта застудиться, якщо так піде далі.
— Шарлотта не хвора!
— Якщо не послухаєшся — будеш.
Не чекаючи відповіді, Джуд підхопив її на руки.
Хоч вона й сіпалася та бурчала, він не зрушив із місця.
— Раніше дядечко був веселіший. А тепер — ні!
— Так, перепрошую.
Ашилі поспішила до них, струшуючи з себе сніг на ходу.
Застібаючи Шарлотті пальтечко, Ашилі зустріла виснажений погляд Джуда.
— Печінка? Для дитини?
— Це було єдине, що спало на думку! Ну схоже ж трохи, правда ж?
Якщо подумати — таки справді трохи схоже,
але все одно назвати снігову скульптуру трирічної дитини печінкою було… жорсткувато.
Ашилі ніяково всміхнулась і додала:
— Дідусь колись вчив мене анатомії, коли я була маленька.
— Шарлотта не готується стати лікаркою. Лікаря можна й найняти, коли буде треба.
— …Точно.
Ашилі знітилася, ніяково всміхнулась і перевела погляд уперед.
Коли вони зайшли до прибудови, Шарлотта одразу поскаржилася Софії:
— Мамусю, дядечко не дав мені далі гратися з тітонькою Ашилі!
— Кажи "тітка Ашилі", Шарлотто, —
м’яко поправив її Ендрю.
— Але тітка Дана сказала, що вона мені не справжня тітка?
— Га?
— Вона сказала, що навіть якщо дядечко на ній одружиться, вона все одно не буде мені справжньою тіткою.
Атмосфера враз стала крижаною — зовсім не відповідала м’якому голосочку Шарлотти.
Усі знали, що Дана була проти шлюбу Джуда й Ашилі.
Вона цього й не приховувала. Ашилі теж це знала.
Але почути це вголос — усе одно було прикро.
Запала незручна тиша.
Першою її порушила Софія — лагідним, доброзичливим тоном:
— Шарлотто, це неправда. Тітка Дана помиляється. Ашилі — твоя тітка.
Тож звертайся до неї як слід, гаразд?
— Гаразд! Тітка Ашилі! —
Шарлотта засяяла. Зрештою, саме Ашилі каталася з нею в снігу —
на відміну від батьків.
Ашилі, бажаючи остаточно розрядити атмосферу, тепло всміхнулась і подивилася Шарлотті в очі:
— Ти така рум’яна, Шарлотто! Ще застудишся так.
Хочеш, разом полежимо в тепленькій ванні?
Тепер, коли всі були вже в приміщенні, сніг, що прилип до одягу, почав танути, залишаючи вологі плями.
Для дорослих це ще було терпимо,
а от для маленької Шарлотти — ідеальний рецепт застуди.
— Так! Ходімо купатися разом! —
вигукнула дівчинка й одразу простягнула ручки до Ашилі.
— Шарлотто, ходи сама. Тітка Ашилі втомиться.
— Все гаразд, —
Ашилі всміхнулась і легко підняла Шарлотту на руки.
Можливо, через товстий зимовий одяг, але вона здавалася важчою, ніж очікувалось.
Утім, Ашилі не раз доводилось носити дітей у лікарні під час екстрених ситуацій — вона була до цього звикла.
Піднімаючись сходами на другий поверх, вона слухала, як Шарлотта щебече без упину:
— Тітко! Ти ще гратимеш зі мною, коли знову буде сніг?
— Звісно!
— Але тітко… що таке печінка?
— Ем… ну…
Ашилі кинула погляд назад.
Джуд усе ще дивився на них.
— Печінка — це те, що всередині твого тіла…
Оскільки вони вже були десь на півдорозі сходами вгору, він, імовірно, нічого не чув.
Та все ж Ашилі пришвидшила ходу.
*******
Світлофор зник. Зелений, що обіцяв утечу, давно погас.
(Перекладачка з ліхтарем на дні тексту. Ви запізнились, але я ще тут.)
Не обіцяю дороги назад. Але вперед — є сторінки.
Переклала Nathaniel. Більше перекладів — у моєму Telegram-каналі
(Не змушуй мене ще раз вдаватись до метафори з цементом. Просто зайди. Будь ласка.)
Переклад — це як ходити босоніж по битому склу сюжету, намагаючись донести кожен уламок цілим. Повільно, тихо, не дихаючи.
Якщо тобі відгукнулось — кинь монетку цьому божевільному, що це все зібрав. Можливо, вона врятує його від перевтоми (або принаймні від ненависті до клавіатури).
(На чай, на ліхтарик, на витривалість. А головне — на продовження.)
Monobank
abank24
Ko-fi
