Вибачення і прийняття
Ашилі, яка наполягала на зустрічі наодинці, дійсно з’явилася сама.
Було очевидно, що вона вислизнула без належного дозволу Великого Герцога. Інакше він не був би настільки розлючений — і точно не поїхав би особисто її шукати.
Для Дженні Ашилі була дорогою подругою; для Великого Герцога — не більше, ніж джерело прикрого скандалу. Тож у певному сенсі його реакція була зрозумілою.
— Я піду.
— Так, так. Доберися додому безпечно.
Ще бліда, Ашилі вимучено всміхнулась і махнула на прощання рукою. Дженні невпевнено відповіла кивком і швидко зачинила дверцята авто.
Як не крути, але Великий Герцог колись говорив Ашилі жорстокі речі. Навіть якщо скандал у результаті повернув усе на її користь, все одно було чим перейматися.
Чи добре до неї ставляться?
Королівська родина мала репутацію надзвичайно закритої. Навіть найбагатшим буржуа рідко вдавалося по-справжньому інтегруватися в аристократичне коло.
Та все ж, стати Великою Герцогинею — це, мабуть, добре. У порівнянні з нескінченними змінами, операціями і важкими пацієнтами, її життя тепер повинно бути набагато легшим.
І навіть якщо щось піде не так, то що вона втратить? Принаймні отримає солідні відступні. Ашилі навряд чи залишиться з порожніми руками — принаймні з практичної точки зору.
Скандал, іронічно, став благословенням під маскою… Ой. Вона ж забула запитати.
— До речі, що між вами з Ашилі сталося?
Але відповісти на запізніле питання Стівена вже було нікому.
***
— Ти зустрілася з нею? Із тією медсестрою?
Після довгої мовчанки за кермом Джуд нарешті заговорив. Якщо чесно, йому просто потрібен був час, аби заспокоїтись.
Якщо Ашилі вже кудись іде, то мала б сказати про це прямо і взяти з собою бодай охоронця. Замість цього вона залишила лише записку «Скоро повернуся» — і зникла, вкинувши весь анекс у паніку.
Поки всі метушилися, Джуд залишався спокійним. Щоправда, злегка дратівливим.
Але він міг зберігати холодну голову лише з однієї простої причини: Ашилі вже робила таке раніше.
Коли Фелікс пригрозив, що викриє її минуле, якщо вона з ним не зустрінеться, Ашилі лише кинула:
— Я піду з дідусем у село.
— Куди саме?
— А хіба є сенс казати? Я скоро повернуся. Не хвилюйся.
Тоді це здавалося чимось хорошим. Джуд був налаштований рішуче позбутись і матері, і Фелікса, тож залишив котедж із твердим наміром поставити крапку.
— Джуде, хоч би як ти не намагався, дитина вже все вирішила.
Навіть попри всі сварки, ці слова матері ще довго лунали в нього в голові. Але Джуд не вірив їй.
Він думав — та ні, не може бути. Навіть коли повернувся в порожній будинок, навіть коли спускалась ніч — він чекав.
Лише наступного ранку, під сходом сонця, в ньому вперше закралася думка, що вона таки пішла. А коли вже потім він повернувся до котеджу, мов шалений, і знову знайшов його порожнім — він прийняв це.
Вона справді пішла.
— Вона що, знову тікає? — пробурмотів він, тримаючи записку в руках.
У той момент у анексі пролунали стривожені слова королеви:
— Якщо це правда, то, можливо, воно й на краще. Виглядатиме так, ніби вона сама все покинула, а не ніби я її вигнала.
— Джуде. Це не можна так знехтувати. Після оголошення заручин піде хвиля пліток: мовляв, ми змусили її тікати. Знайди її. Навіть якщо все зруйнується — хай не так.
Чутки вже ширились — чи витримає Ашилі тиск королівського й аристократичного світу. Приблизне співвідношення: 7 до 3 — між тими, хто зловтішався, і тими, хто щиро переймався.
Королева вже мала намір покликати й Ендрю, тож у Джуда просто не залишилося вибору, окрім як вирушити на пошуки.
Знайти її було неважко. Ашилі не мала багато місць, куди могла піти: старий дім, лікарня — та й усе.
Хіба що вона знову зникла. Як і тоді — пообіцяла повернутись, а сама розчинилась десь, куди не дістатись.
Від цієї думки в нього закалатало серце. Бути обдуреним тією самою дівчиною двічі — цього вже занадто.
Тож коли отримав звіт про її місцезнаходження, вирушив сам.
— Що ти хочеш зробити?
Раз уже приїхав, то варто бодай довести все до кінця.
На відміну від нього колись, у Ашилі ще було право ставити запитання. Тож чому ж тоді вона виглядає так, ніби от-от помре?
Невідворотно Джуд порівнював теперішню Ашилі з собою в минулому, і ці гіркі думки не йшли з голови.
— Роби, що хочеш. Якщо захочеш подати до суду — я повідомлю юристів королівської родини.
Лише тоді Ашилі повільно повернулась до нього.
Вона відчувала і злість, і сум водночас, коли зрозуміла, в якій ситуації опинилася Дженні. Але що дасть їй позов? Полегшення? Спокій?
Раптом вона збагнула: вона жодного разу не вибачилась перед Джудом.
Замість вибачень — тільки пояснення: «Це було заради тебе», «Мене змусили обставини» — виправдання, що ніколи не змогли б достукатись до нього.
Чи має вона взагалі право пробачати чи карати Дженні? Тим паче — руками Джуда?
— Я не хочу нічого робити.
— Чому?
— Я… просто не знаю, що мені робити…
Це була єдина відповідь, яку вона могла дати.
— Як хочеш.
— Ем, Джуде…
Вона квапливо озвалась, та слова застрягли в горлі.
Ти пробачив мене? — хотіла запитати. А якщо я зараз вибачусь, ти приймеш це?
— Джуде, тоді я…
Вона нарешті зібралась із силами, аби заговорити, але горло стислося.
Принаймні три роки вона хотіла порозумітися з ним. Не повернути колишнє кохання, ні — просто мати змогу говорити спокійно, без напруги.
«Мені незручно поруч із тобою.»
Ці слова, які Джуд колись сказав, досі важко тиснули на серце.
Хочеш — не хочеш, а жити їм доведеться разом. А дім мав би бути місцем спокою. Вона боялась, що позбавляє його цього.
І все мало початися з вибачення. За те, що не усвідомила, наскільки глибоко його ранила. За те, що не довірилась. За те, що по-дурному подумала: він зрадіє.
— Пробач. Тоді я була… молода, і налякана, і…
— А!
Раптом Джуд різко звернув з дороги на глуху вуличку позаду палацу.
— Раз уже заговорили, давай усе одразу.
— Джуде…
— Забудь про вибачення. Воно вже нічого не змінить. Я давно розібрався зі своїми почуттями ще в шпиталі. Але якщо тобі стане легше — гаразд, приймаю.
— Справді…?
— Так. Але, Ашилі, тепер думай не про минуле. Думай про наше майбутнє.
Він легко постукав пальцями по керму. Кілька секунд дивився просто перед собою, а потім повернувся до неї.
Погляд був байдужим — але чомусь у Ашилі з’явилось відчуття полегшення.
Вона не чекала, що він знову стане таким, як колись. Бо «колись» уже залишилось у минулому.
Тепер треба будувати все заново.
Наше майбутнє, — сказав він. А отже, можливо… хоч якийсь шанс є.
І навіть за такий крихітний шанс вона була вдячна.
— Відтепер — завжди повідомляй, куди йдеш. З якою метою. Завчасно проси дозвіл. Якщо відмовлю — приймай це. І з міркувань безпеки завжди бери із собою бодігарда або Барбару.
— …
— Ти більше не можеш чинити, як заманеться. Це частина життя в королівській родині. Якщо не витримаєш — ще не пізно відмовитись.
— Ні, я все зроблю, як ти сказав.
Ашилі рішуче кивнула.
Вона більше не буде для Джуда проблемою. Не змусить його хвилюватись. Вона хоче, щоб йому було спокійно поруч із нею.
Вона готова на все заради нього. Бо й Джуд, попри все, старається.
Навіть сьогодні, коли в нього купа справ — наздоганяти роботу після домашнього арешту, готуватись до медового місяця — він сам приїхав за нею.
Хоча й не був радий її бачити.
Ашилі мусила теж докласти зусиль.
— Добре тоді.
Джуд знову завів машину. Довелось об’їжджати до головного входу — члени королівської родини не мають права заходити через чорний хід.
Усю дорогу до флігеля вони мовчали.
— Іди.
— А ти не зайдеш?
— У мене справи.
Ашилі мовчки кивнула, розуміючи.
Та щойно Джуд розвернувся, щоб сісти назад у машину, вона обережно вхопилася за край його піджака.
Це був крихітний, нерішучий жест, вона ледь торкнулася тканини — але для неї це був справжній акт сміливості.
-----
[Локація: кімната перекладача. Десь серед ночі. За вікном місяць, чай остиг, обличчя втомлене, а сайт оновлено вже 24 рази.]
Я (вголос):
— Ну… Ну вже має бути. Вчора ж був розділ. Сьогодні… сьогодні ж день. День благословення. Ну ж бо…
(перевіряє сайт)
— Ні… знову мем з чайником…
(пауза. я повільно сповзаю під стіл)
Я:
— Я живу між двома розділами. І я — це оцей інтервал.
[З’являється галюцинація у вигляді Джуда.]
Джуд:
— Візьми себе в руки.
Я:
— Ти мені будеш говорити?! Ти бачив, скільки днів нема продовження?! Я вже думаю почати шипити тебе з чайником!
Джуд:
(мовчки простягає мені склянку з водою)
— Пий. І припини стежити за англійською перекладачкою в Instagram. Це вже діагноз.
Я:
— Я не можу. Я перевіряю, чи вона випадково не хворіє. Я хвилююся. Я страждаю.
[З'являється Ашилі, з втомленим обличчям, в халаті, з подушкою під пахвою.]
Ашилі:
— У вас тут ще не вийшов розділ? Я прокинулась спеціально. Дайте мені, бодай, абзац...
Я:
— АБЗАЦ І Я — МИ ОДНЕ ЦІЛЕ!
[Троє разом тихо сідають на підлогу. Чайник свистить. Всі мовчать. Сайт оновлюється ще раз.]
----
Думки перекладача:
— Ну все. Вона вибачилась. Він сказав «добре». Він сказав «будемо будувати майбутнє». А я що, вибаченням наїмся?!
(Звісно, я прокручую цю сцену сто разів. З лівого боку — тріумфальна музика. З правого — підозрілий бубон апокаліпсису.)
— Це ж воно, правда? Починається щось нове. Нова фаза. Мир, спокій, спільні сніданки без ненависті й тіней минулого…
(роблю ковток чаю)
— Ха. Ні.
— Бо якщо ти думаєш, що в цій історії просто так «вибач, добре, буду чемна», і це ВСЕ — то вочевидь ти читаєш не той роман.
----
До речі приєднуйтесь до мого telegram каналу
