Друга зустріч
«Падіння героя війни. Зростає суспільний запит на відповідальність»
Скандал, що вибухнув, наче блискавка, у новорічний ранок, продовжує наростати — громадська критика на адресу Джуда Карлайла, колишнього командувача Об'єднаних сил, стає дедалі гострішою.
Ситуацію уважно відстежують й інші країни. Дехто вже натякає: на державі, яка очолювала Альянс, лежить і моральна відповідальність.
Очікується і реакція медичної спільноти. Важко уникнути звинувачень у тому, що безпека військової лікарки — людини, яка має рятувати життя незалежно від ідеології, національних інтересів чи приналежності — була поставлена під загрозу саме головнокомандувачем. Крім того, почали з'являтися припущення щодо можливих прихованих мотивів самої лікарки, що ставить під сумнів і її репутацію.
Тим часом королівська родина досі не оприлюднила жодної офіційної заяви. Але мовчання — не вихід. Потрібне переконливе пояснення, перш ніж ситуація погіршиться як на внутрішньому, так і на міжнародному рівні.
***
— Ніяких ознак, що це вщухне
— Ruber завжди був агресивним, — спокійно відповів Ендрю, переплівши пальці на столі.
Минуло лише два дні з моменту вибуху скандалу, а головним джерелом тиску на Джуда і королівську родину залишалась саме газета Ruber.
— Вони щодня додають нові деталі. Можна сказати, перетворили це на серію ексклюзивів.
— Вони добре знають, як тримати увагу натовпу.
Ruber давно виступав на боці простолюду, відстоював ідеї рівності, критично ставився до аристократії й особливо — до монархії.
— Чи знайшли ви першоджерело витоку?
— Так. Ось, — відповіли й передали йому два досьє.
— Ґері Сандерсон, тридцять чотири роки. До війни — папараці, після демобілізації — журналіст Ruber.
— Очікувано. Мабуть, щось почув на службі й продав газеті.
— Йому добре заплатили за "ексклюзив". Але рівень деталізації в матеріалах натякає, що за ним стоїть ще хтось. Ми відстежуємо слід.
— Хотіли б затягнути його й змусити спростувати?
— Не можна. Він тепер офіційно частина Ruber. Якщо підемо на пряме зіткнення — отримаємо нові заголовки про "царське свавілля" і "утиски простолюду", — відповіли з обуренням.
— Це гірше, ніж я думав.
У ту ж мить у дверях з’явився Джуд, недбало обіпершись на одвірок.
З цинічною усмішкою він окинув поглядом кімнату — ніби це була не його справа.
Фелікс, напевно, схопився б за серце від розпачу, але Ендрю лише підняв газету, яку щойно читав, до рівня очей.
— Ти вже прочитав?
— Прочитав.
— Тоді хоч подякуй. Через це ніхто додому не пішов.
— О, я дуже вдячний. Щиро.
Джуд відповів байдуже, але його погляд ковзнув на фотографії, що лежали перед Ендрю.
Він одразу впізнав одну з осіб на знімках.
— Що це?
— Це той, хто передав інформацію. Ти його знаєш?
— …
Чи я його знаю? Авжеж. Губи Джуда скривилися у хижій усмішці.
***
Зазирнувши у вікно з обережністю, Ашилі тяжко зітхнула й опустила штору.
Ім’я військової лікарки, згаданої в статті, ніколи не розкривалося — навіть ініціали не називали.
І все ж, якимось чином під вікнами вже тинялися підозрілі постаті. Блиск об’єктивів, схованих під пальтами, ясно вказував — це журналісти.
— Ну звісно. Вони ж мали здогадатися.
Як і казав Стівен, жінок серед військових лікарів було небагато. Якщо хтось і вирішив би з’ясувати правду — з’ясував би.
Вона готувалась до цього. Але сталося все надто швидко. І тепер, коли це реальність, Ашилі не знала, що робити.
— І що тепер…
Газети все ще приносили, тож вона могла стежити за подіями зовні. Але навіть похід у магазин здавався небезпечним.
Найбільшою проблемою була робота. Стівен поки що прикривав її зміни, але це не могло тривати вічно. Вона вже взяла чотири додаткові дні "через хворобу".
На щастя, Стівен казав, щоб вона не хвилювалася, й іноді заходив перед змінами, щоб розповісти останні новини з лікарні.
— Директор питав про тебе. Я все заперечив, звісно, але не знаю, скільки ще це протягнеться. Репортери з’являються знову й знову, і професор Хебескус виглядає втомленим.
Він не вдавався в подробиці, але було очевидно: в лікарні вже здогадуються, що саме Ашилі є тією самою "військовою лікаркою".
Глибокий зітх не приніс полегшення.
Це не мало набути такого розголосу. Навіть якби вона зараз заявила, що все написане — брехня, їй уже ніхто не повірив би.
Можливо, треба було дати інтерв’ю ще тоді, щойно скандал вибухнув.
Хоча… можливо, правда взагалі нічого не змінила б. Людей більше цікавили плітки, а не факти.
— Мені слід звільнитися з лікарні.
Якщо залишиться — стане лише тягарем. Не зможе нормально працювати.
Можливо, їй варто повернутись у село, де вона жила з дідусем. Вона й так колись збиралась туди.
Там, як і він, вона могла б тихо лікувати місцевих жителів, поки все не вляжеться…
Дзвінок у двері. Ашилі здригнулась і крадькома наблизилася до входу.
— Хто там?
— Добрий день, лікарко. Давненько не бачились.
— Капітан Фелікс?
Несподіваний гість. Ашилі хутко відчинила двері, сподіваючись почути щось про Джуда.
Фелікс, оглянувши подвір’я, зайшов усередину з ніяковою усмішкою.
Ашилі відповіла такою ж невпевненістю. Вона раділа його появі, але не знала, що сказати — і тим паче, як його спровадити.
— Вибач, що прийшов без попередження. Важко навіть спитати, як ти… враховуючи обставини.
Зайшовши, Фелікс окинув поглядом маленьку оселю.
Все було акуратно. Ніяких захоплень, тільки книжки й сторінки, списані довгими складними словами.
— То чим зобов’язана такому візиту?
Ще до того, як вона поставила запитання, Ашилі подумала: Чи він прийшов попросити офіційний коментар?
Якщо так — вона була готова.
Навіть якщо її обличчя впізнають, і їй доведеться залишити це місце, вона могла це зробити заради Джуда.
Вона вже думала про те, щоб повернутися у рідне село. Жити там тихо, повторюючи собі, що зробила щось для нього. Як колись казав Джуд: “щоб спробувати забути мене”.
Скільки часу на це знадобиться? Можливо, лише час покаже.
— Отже… я прийшов із проханням, — нарешті озвався Фелікс.
Звісно. Ашилі спокійно кивнула.
— Вибач, що знову звертаюся, лікарко… але королева хоче з вами побачитися.
Цього вона аж ніяк не очікувала.
— Просто зараз…?
— Вона дуже переживає за великого герцога. Я не мав вибору, довелося прийти. Але якщо ви не хочете — ніхто не змушує.
Ашилі стиснула губи й замовкла.
Її мовчання змусило Фелікса занервувати. Він почухав щоку, ще холодну після морозного повітря.
Хоча щойно зайшов у дім, йому здалося, що чекає відповіді вже вічність.
— Вона не хоче вас звинувачувати. Просто… хоче почути правду. Для себе. Про скандал, я маю на увазі. Тож… не бійтеся.
Лише після цих слів Ашилі нарешті заговорила.
— Я піду.
— Дякую вам, лікарко. Вирушимо просто зараз?
Обличчя Фелікса відразу проясніло. Він вирішив: треба її вивести, поки не передумала.
— Ем… там надворі журналісти.
— А, не хвилюйтеся. Від них позбутися — справа кількох хвилин.
— Добре. Дякую. Але… можна хвильку? Мені треба дещо взяти.
***
Йдучи за Феліксом до палацу, Ашилі розширила очі, поглинаючи поглядом розкіш.
Це був її перший візит сюди. Куди не глянь — усе сяяло.
Ось де народився і виріс Джуд. Не могла не подумати: напевно, після цього кабіна в лісі здавалася йому задушливою.
У цей момент хтось наближався з іншого боку. Вона поспішно опустила погляд, відчуваючи себе маленькою. Це не був радісний візит.
— Я тут, бабусю.
— Дякую, Феліксе.
Ашилі здивовано підвела погляд, почувши, як Фелікс звертається до королеви.
Вона й гадки не мала, що він родич королівської сім’ї. Раптом усе стало на свої місця — чому він так легко й невимушено спілкувався з Джудом.
— Ласкаво просимо.
— Добрий день.
— Отже, знову ти, Аши
лі.
Королева усміхнулась до неї тепло.
Її губи вигинались, мов серпик місяця, ідеально намальовані, мов на портреті, але очі лишались холодними.
Точнісінько як і під час їхньої першої зустрічі.
