Сніжний скандал
«Великий герцог знову герцогує».
«Такого скандалу ще не бачили».
«Король скандалів зриває Новий рік».
— Уф, — з огидою буркнув Фелікс і жбурнув оберемок газет на пасажирське сидіння. Просто читати це — вже злитися хочеться.
Єдина крихта втіхи? Із усіх матеріалів тільки одна газета додала щось нове до опівнічної листівки.
— Значить, журналіст саме з цього видання. Або ж вони купили матеріал у якогось папараці.
Якщо так, то вже є зачіпка. Якщо вдасться вирахувати першоджерело й звинуватити у наклепі, є шанс приборкати ситуацію.
— І чому саме це видання?.. Уф. Подзвоню в пресслужбу. Потрібно сісти з Його Світлістю й спокійно все обговорити.
Фелікс натиснув на газ і помчав до палацу.
На щастя, шукати Джуда не довелося — він сам потрапився йому в коридорі.
Одного погляду на кам’яне обличчя Джуда вистачило, щоб Фелікс усе зрозумів: король, мабуть, добре пройшовся по ньому.
— Я ж знав. Я ж тобі казав, правда?
Король рідко гнівався. Але одна його спалахнула — і теж через Ашилі. Тоді, коли Джуд утратив голову через неї.
— І що тепер робитимеш?
— А що я можу? Чекати, поки стихне.
— Воно не «стихне».
Навіть зранку газети вже майже всі розкупили. Це було щось велике. Занадто велике.
Феліксові аж тиснуло в грудях від тривоги.
— Ти, бува, не був на ній одружений у минулому житті?
Цей…
Джуд блиснув на нього поглядом, але Фелікс склав руки на грудях, серйозно вдаючись до своїх теорій.
— Або ти був її чоловіком?
Є така приказка в далеких краях: ті, хто був одружений у минулому житті, народжуються ворогами в наступному.
Інакше як пояснити всі ці безкінечні катастрофи, що тягне за собою ця пара?
Джуд дивився на нього з напівзаплющеними очима, роздратовано відкидаючи волосся назад. Можливо, було б легше просто раз і назавжди порвати з цією жінкою.
— Взагалі, чого ти тут?
— Її Величність мене викликала.
— Мовчи. Не погіршуй усе ще більше.
— А може, вже нікуди гірше?
Джуд знизав плечима.
Фелікс витріщився на нього, не вірячи власним очам.
Серйозно? Він справді поводиться, ніби це якась чужа проблема?
— Просто сиди в палаці. Нікуди не виходь. Варто тобі ступити за двері — тебе розіпнуть.
— Мені вже наказали не покидати палац. Тож, може, хоч відпочину трохи.
Ого. Йому справді байдуже. Чи він уже з глузду з’їхав?
Бурмочучи щось під ніс, Фелікс розвернувся, щоб іти.
Він міг бути хоч харизматичним, хоч підступним з усіма іншими, але була одна людина, з якою Фелікс на дух не терпів мати справу:
Королева.
***
— Ви мене кликали, Ваша Величносте?
— Заходь, Феліксе.
Королева Бет відірвала голову від столу, на якому щойно спочивала. Її обличчя було бліде, темні кола під очима свідчили: вона, мабуть, не зімкнула повік з тієї миті, як прочитала статтю.
— Напевно, це тебе теж гнітить.
— А що тут скажеш… Початок року — ще той. Сідай.
Фелікс чемно сів.
— Говори правду. Ти ж знаєш, правда?
— Перепрошую? Я не зовсім розумію, про що ви…
— Джуд. Я не думаю, що в тій статті все вигадка.
— Усе це неправда, Ваша Величносте. Його Світлість ніколи не вчинив би нічого настільки скандального. Під час війни — про що ще думати, як не про фронт?
— Феліксе.
Голос був спокійним, але незаперечним. Одне лише слово — і на плечі Фелікса опустилася уся вага королівської влади. Він здригнувся.
— Я покликала тебе не як помічника Джуда. Я покликала тебе як свого внучатого небожа.
— Ах… Так, тітко.
Королева ледь усміхнулась, але її погляд залишався гострим, як лезо.
— Я розумію, ти хочеш його захистити. Але зараз замовчування йому не допоможе. Хто вона? Ця військова лікарка. Я хочу її побачити.
Дежавю?
Це нагадувало щось із минулого. Ніби все це вже було.
Феліксу хотілося відвести погляд, але погляд королеви Бет не відпускав.
Йому залишалося лише криво, безпорадно усміхнутись.
***
Тим часом зовні панував справжній хаос, але Ашилі про це навіть не здогадувалась.
Вона добровільно взяла нічне чергування 31 грудня, і хвиля невідкладних пацієнтів не давала їй відпочити всю ніч.
Були й операції. Коли все нарешті закінчилося, й вона повернулася до кімнати чергових лікарів, ранок давно минув.
Повністю виснажена, вона просто впала і міцно заснула.
— Ашилі. Ашилі. Прокинься.
Хтось м’яко трусив її за плече. Коли вона розплющила очі, перед нею розпливчасто замиготіло обличчя Стівена.
— Що сталося…
Він говорив лагідно, тож, мабуть, нічого термінового. Полегшено зітхнувши, вона вже було знову заплющила очі.
— Неймовірно. Ти мене в могилу заженеш!
Раптом Стівен гепнув її по спині.
Ашилі миттю підскочила.
— Ти з глузду з’їхав?! За що це?!
— Ти думаєш, зараз час дрімати?!
— Та що взагалі відбувається?!
Спина досі пекла від ляпасу — остаточно привів її до тями.
— Подивися на це! Ти й командувач — величезний скандал. Перша шпальта. Прямо зараз!
Вона ще не встигла як слід сісти, як Стівен уже тицьнув їй у руки газету.
Зачекай… що?
Ашилі кліпнула, потерла очі, розплющила ширше.
— Що… що це взагалі таке?!
Її голос зірвався майже на крик, коли вона вихопила газету.
Пробіглась очима по статті. Коли дочитала, рука безсило опустилася.
— Ні. Це неправда.
— Я знаю. Звісно, знаю.
Стівен вірив їй. Він здогадувався, що щось сталося — але не те, про що писала преса.
Але зараз було не до того.
Жінки у військовій медицині — рідкість. Жінки-хірурги — ще більша. Достатньо одного натяку, щоб ім’я «Ашилі Роза» стало надбанням громадськості.
— Чорт. Треба було сказати тобі про чутки раніше.
— Чутки?
От халепа. Він так і не розповів. Вираз шоку на її обличчі змусив Стівена скривитись.
— Увесь шпиталь уже деякий час шепочеться про тебе і командувача.
— О Боже, Стівене! Чому ти мені не сказав?!
І все стало на свої місця. Погляди. Шепіт. Те, як відводили очі.
Її немов оглушило. Голова йшла обертом. Що тепер? Як з цього вибратись?
Та Стівен не дав їй часу на роздуми.
— Іди. Просто йди. Ти ж знаєш, як тісний цей світ. Хтось неодмінно складе два до двох. Іди додому. І поки що не виходь.
— Д-добре… гаразд.
Ашилі зістрибнула з вузького ліжка. Навіть її легка вага змусила металевий каркас скрипіти.
Її руки тремтіли, коли вона знімала халат і хапала пальто з шафки.
— Закрий обличчя. Про всяк випадок. Зрозуміла?
— Так. Але ж у мене зміна…
— Серйозно? Думаєш, це зараз важливо? Я прикрию тебе. Просто йди.
— Дякую, Стівене. І ще, пацієнт з гемоперитонеумом учора вночі…
— Я ж сказав, іди! Я розберусь. Подбай нарешті про себе.
Половину дороги її мало не виштовхував сам Стівен. Ашилі вийшла з госпіталю.
Перш ніж повернутися додому, зовсім поруч, вона зупинилась біля вуличного кіоску в провулку неподалік.
Мовчки взяла газету й потягнулася за гаманцем, коли продавець привітно заговорив:
— А це ж наша лікарка Ашилі! У нічну була? Щойно з чергування?
— Так.
— І ти теж хочеш поглянути на ту статтю, так? Що там тільки не пишуть!
— Так і чула. Мала операцію, потім трохи заснула — ще не бачила.
Її ще навіть не впізнали, а вже почувалася ніби на долоні.
Ашилі підтягнула шарф, закривши пів обличчя.
— Ой, точно! Ти ж теж була військовою лікаркою, так? Щось знаєш про ту, про яку пишуть? Хто вона?
— Не знаю. Я була на іншій базі. Вибачте, мені треба йти.
— Та звісно! Відпочинь добре!
Майже не чуючи слів, Ашилі поспішила додому.
Серце гупало в грудях.
Що тепер? Що мені робити?
Вона знову втягнула його в халепу.
Не мала права його бачити. Мала настояти на переведенні до польового госпіталю.
А тепер усі ці «а якби…» — безглузді, болючі — крутилися в голові й не відпускали.
